Відмінності між версіями «Як послушники перехитрили скупія-настоятеля (японська народна казка)»
Bogdan (обговорення | внесок) м (перейменував «Як послушники перехитрили скупія-настоятеля» на «[[Як послушники перехитрили скупія-настоятеля (японська народна казк...) |
Bogdana (обговорення | внесок) |
||
(Не показана 1 проміжна версія ще одного користувача) | |||
Рядок 1: | Рядок 1: | ||
+ | Давно колись поблизу міста Моріока був храм. Його настоятель любив смачно попоїсти, гарно вдягтися, а як живуть інші люди, його мало цікавило. | ||
+ | У храмовому саду росла дивовижна груша, яка давала щоліта лише п'ять чи шість смачних-пресмачних плодів. | ||
+ | Настоятель не тільки оберігав її від птахів та гусені, але й постійно попереджав послушника: | ||
+ | |||
+ | — Гляди, не їж цих груш, бо вони отруйні! | ||
+ | |||
+ | Вранці та ввечері він неодмінно рахував груші й пильнував, щоб послушник не зірвав жодної. | ||
+ | |||
+ | Та от одного разу настоятель кудись пішов і послушникові закортіло скуштувати заборонених груш,— [[хлопець]] уже уявляв собі, як збиває їх тичкою,— але згадав, що його сваритимуть, й одумався. Але ненадовго, бо, коли побачив, як груші, такі здоровенні, жовтобокі й, мабуть, смачні, висять на гіллі, не міг стриматися. Він зірвав одну грушу, потім другу, третю. І тільки тоді, як на дереві залишилася одна-однісінька груша, схаменувся. | ||
+ | |||
+ | «Ой, що ж я наробив!» — злякано подумав послушник. | ||
+ | |||
+ | Аж тут він почув, що повертається настоятель. [[Хлопець]] поспішив йому назустріч, але ненароком розбив улюблений настоятелів чайничок. «Оце так халепа!» — картав себе послушник, ладний крізь землю провалитися від страху й сорому. | ||
+ | |||
+ | Та надворі не було нікого. | ||
+ | |||
+ | «Куди це подівся святий отець?» — здивувався послушник. | ||
+ | |||
+ | — Гей, хлопче! — почув він раптом настоятелів голос. | ||
+ | |||
+ | «Та це ж святий отець! Звідкіля він кличе?» — подумав хлопець і подався в сад. Дивиться — настоятель стоїть під грушею. | ||
+ | |||
+ | [[Хлопець]] підійшов до нього й заплакав, а настоятель гнівно вигукнув: | ||
+ | |||
+ | — Це ти поїв мої груші?! | ||
+ | |||
+ | Бідолаха вийняв із пазухи череп'я й жалібно мовив: | ||
+ | |||
+ | — Отче, я ненароком розбив чайничок і вирішив змити провину смертю — з'їв отруйні груші. Мабуть, скоро отрута подіє. | ||
+ | |||
+ | Настоятель промовчав, бо не знав, що відповісти. | ||
+ | |||
+ | Минув якийсь час. У храмі жило тепер троє послушників, а настоятель став іще скупіший, ніж раніше. Скажімо, звелить хлопцям лягти спати, а сам наминає рисові коржики, що їх понаносили парафіяни, аж за вухами лящить. | ||
+ | |||
+ | Послушники затаїли проти нього злість, бо їм кортіло поласувати коржиками. Отож вдалися вони до хитрощів. Прийшли до настоятеля й просять: | ||
+ | |||
+ | — Отче, дозволь нам узяти нові імена. | ||
+ | |||
+ | — Які? | ||
+ | |||
+ | — Я хочу називатися Фуфу,— сказав один послушник. | ||
+ | |||
+ | — Я — Бульбуль,— сказав другий. | ||
+ | |||
+ | — А я — Смакота,— сказав третій. | ||
+ | |||
+ | Нічого не підозрюючи, настоятель хихикнув і відповідає: | ||
+ | |||
+ | — Які чудернацькі імена! Та нехай буде по-вашому. Відсьогодні називатиметеся Фуфу, Бульбуль і Смакота. | ||
+ | |||
+ | І от одного вечора послушники вдали, ніби сплять, а самі прислухаються, що робить настоятель. | ||
+ | |||
+ | А він тим часом надумав пекти коржики на вогні — захотів їсти. Незабаром коржики були готові. Настоятель узяв один і здмухнув із нього попіл: «Фу-фу!.,» | ||
+ | |||
+ | Почувши це, послушник на ім'я Фуфу зіскочив з постелі, прибіг до настоятеля й питає: | ||
+ | |||
+ | — Отче, вам чогось треба? | ||
+ | |||
+ | Настоятель невдоволено глянув на нього й спитав: | ||
+ | |||
+ | — Чого ти встав? | ||
+ | |||
+ | — А хіба ви мене не кликали? | ||
+ | |||
+ | — Еге ж, кликав. Запрошував на коржики,— збрехав настоятель, щоб приховати розгубленість, і поклав коржики на сковороду — варити у воді із соєвою підливою. | ||
+ | |||
+ | Через хвилину вода на сковороді почала булькати. | ||
+ | |||
+ | Як почув це булькання другий послушник, на ім'я Бульбуль, то вмить прибіг до настоятеля та й питає: | ||
+ | |||
+ | — Отче, вам чогось треба? | ||
+ | |||
+ | Обидва послушники з'їли свої коржики й голосно похвалили: | ||
+ | |||
+ | — Смакота! | ||
+ | |||
+ | — Смакота! — вторував їм настоятель. | ||
+ | |||
+ | В ту ж мить примчав третій послушник, на ім'я Смакота. | ||
+ | |||
+ | — Отче, вам чогось треба? — запитав він, витріщившись на коржики.
Довелось настоятелеві і з ним поділитися своїм добром. | ||
+ | |||
+ | Відтоді настоятель ніколи вже не їв окремо від послушників. | ||
Поточна версія на 05:39, 26 грудня 2013
Давно колись поблизу міста Моріока був храм. Його настоятель любив смачно попоїсти, гарно вдягтися, а як живуть інші люди, його мало цікавило.
У храмовому саду росла дивовижна груша, яка давала щоліта лише п'ять чи шість смачних-пресмачних плодів.
Настоятель не тільки оберігав її від птахів та гусені, але й постійно попереджав послушника:
— Гляди, не їж цих груш, бо вони отруйні!
Вранці та ввечері він неодмінно рахував груші й пильнував, щоб послушник не зірвав жодної.
Та от одного разу настоятель кудись пішов і послушникові закортіло скуштувати заборонених груш,— хлопець уже уявляв собі, як збиває їх тичкою,— але згадав, що його сваритимуть, й одумався. Але ненадовго, бо, коли побачив, як груші, такі здоровенні, жовтобокі й, мабуть, смачні, висять на гіллі, не міг стриматися. Він зірвав одну грушу, потім другу, третю. І тільки тоді, як на дереві залишилася одна-однісінька груша, схаменувся.
«Ой, що ж я наробив!» — злякано подумав послушник.
Аж тут він почув, що повертається настоятель. Хлопець поспішив йому назустріч, але ненароком розбив улюблений настоятелів чайничок. «Оце так халепа!» — картав себе послушник, ладний крізь землю провалитися від страху й сорому.
Та надворі не було нікого.
«Куди це подівся святий отець?» — здивувався послушник.
— Гей, хлопче! — почув він раптом настоятелів голос.
«Та це ж святий отець! Звідкіля він кличе?» — подумав хлопець і подався в сад. Дивиться — настоятель стоїть під грушею.
Хлопець підійшов до нього й заплакав, а настоятель гнівно вигукнув:
— Це ти поїв мої груші?!
Бідолаха вийняв із пазухи череп'я й жалібно мовив:
— Отче, я ненароком розбив чайничок і вирішив змити провину смертю — з'їв отруйні груші. Мабуть, скоро отрута подіє.
Настоятель промовчав, бо не знав, що відповісти.
Минув якийсь час. У храмі жило тепер троє послушників, а настоятель став іще скупіший, ніж раніше. Скажімо, звелить хлопцям лягти спати, а сам наминає рисові коржики, що їх понаносили парафіяни, аж за вухами лящить.
Послушники затаїли проти нього злість, бо їм кортіло поласувати коржиками. Отож вдалися вони до хитрощів. Прийшли до настоятеля й просять:
— Отче, дозволь нам узяти нові імена.
— Які?
— Я хочу називатися Фуфу,— сказав один послушник.
— Я — Бульбуль,— сказав другий.
— А я — Смакота,— сказав третій.
Нічого не підозрюючи, настоятель хихикнув і відповідає:
— Які чудернацькі імена! Та нехай буде по-вашому. Відсьогодні називатиметеся Фуфу, Бульбуль і Смакота.
І от одного вечора послушники вдали, ніби сплять, а самі прислухаються, що робить настоятель.
А він тим часом надумав пекти коржики на вогні — захотів їсти. Незабаром коржики були готові. Настоятель узяв один і здмухнув із нього попіл: «Фу-фу!.,»
Почувши це, послушник на ім'я Фуфу зіскочив з постелі, прибіг до настоятеля й питає:
— Отче, вам чогось треба?
Настоятель невдоволено глянув на нього й спитав:
— Чого ти встав?
— А хіба ви мене не кликали?
— Еге ж, кликав. Запрошував на коржики,— збрехав настоятель, щоб приховати розгубленість, і поклав коржики на сковороду — варити у воді із соєвою підливою.
Через хвилину вода на сковороді почала булькати.
Як почув це булькання другий послушник, на ім'я Бульбуль, то вмить прибіг до настоятеля та й питає:
— Отче, вам чогось треба?
Обидва послушники з'їли свої коржики й голосно похвалили:
— Смакота!
— Смакота! — вторував їм настоятель.
В ту ж мить примчав третій послушник, на ім'я Смакота.
— Отче, вам чогось треба? — запитав він, витріщившись на коржики. Довелось настоятелеві і з ним поділитися своїм добром.
Відтоді настоятель ніколи вже не їв окремо від послушників.