Відмінності між версіями «Добродум і Злодум (індійська народна казка)»
Bogdan (обговорення | внесок) |
Bogdan (обговорення | внесок) |
||
(Не показано одну проміжну версію цього користувача) | |||
Рядок 1: | Рядок 1: | ||
+ | Люди здавна кажуть: хто бажає лиха комусь, того самого спіткає лихо. | ||
+ | |||
+ | Жили в селі два сусіди. Першого звали Джармабудхі — тобто Той, у кого добро на думці, а другого Папабудхі—тобто Той, у кого зло на думці. Одне слово, Добродум і Злодум. | ||
+ | |||
+ | Якось прийшов Злодум до сусіда та й каже: | ||
+ | |||
+ | — Вичитав я в книжках, нібито людина марно проживе життя, якщо не побуває в чужих краях, не взнає чужих звичаїв і мов. | ||
+ | |||
+ | — Я теж десь про таке чув,— відповідає Добродум.
Зрадів Злодум і каже: | ||
+ | |||
+ | — Коли так, нумо мандрувати по білому світу! А все, що заробимо на чужині, поділимо порівну. | ||
+ | |||
+ | Добродум згодився. Вранці вони попрощалися з односельцями та й подалися в чужі краї. | ||
+ | |||
+ | Довго блукали Добродум та Злодум по світу. І скрізь Добродум знаходив собі роботу, а вдячні люди годували його, вдягали й платили гроші. А Злодум повсякчас прикидався недужим і байдикував. | ||
+ | |||
+ | Добродум заробив цілу торбу грошей. Ось тоді Злодум і сказав: | ||
+ | |||
+ | — Любий друже! Довго тужив я за рідним краєм, але більше не можу. Повернімося в наше село, в рідний дім. | ||
+ | |||
+ | — Я залюбки повернуся додому! — відповів Добродум.— Бо краще у злиднях, та вдома, ніж у достатку, але на чужині. | ||
+ | |||
+ | Побалакали так і вирушили на батьківщину. | ||
+ | |||
+ | Як підійшли до рідного села, Злодум озвався: | ||
+ | |||
+ | — Любий друже! Є в мене до тебе прохання. Та соромно казати — боюся, що образишся. | ||
+ | |||
+ | — Якщо ти мені товариш,— мовив Добродум,— то немає чого соромитись. Хіба ж ти замишляєш проти когось щось лихе? | ||
+ | |||
+ | — Та ні! — вигукнув Злодум.— Ось про що я хотів тебе попросити. Соромно мені, що я вертаюся додому з порожніми кишенями, а в тебе ціла торба грошей. Сховай їх де-небудь, аби ніхто про них не знав. | ||
+ | |||
+ | — Гаразд,— каже Добродум.— Візьмімо з торби по сто рупій кожен, а решту закопаємо отут під дубом. Щомісяця братимемо з торби по десять рупій, і нам вистачить грошей на багато років. | ||
+ | |||
+ | І вони закопали Добродумову торбу в лісі під дубом. | ||
+ | |||
+ | Але тієї ж ночі Злодум подався в ліс і вкрав торбу з грішми. | ||
+ | |||
+ | По якімсь часі Добродум вирішив узяти трохи грошей. Пішов він до лісу, почав шукати торбу. Копає тут, копає там — немає грошей. Збагнувши, хто вкрав його торбу, Добродум побіг до сусіда. | ||
+ | |||
+ | — Як же тобі не соромно!— мовив він.— Я мав тебе за товариша, та, видно, помилявся. Ти просто злодюжка! | ||
+ | |||
+ | — Я злодюжка?! — обурено вигукнув Злодум.— Це ти вкрав мої гроші, ти! Зараз же поверни мені півторби! | ||
+ | |||
+ | Довго вони сперечалися, лаялися та сварилися. Нарешті пішли до судді й попросили, щоб той розсудив їх. | ||
+ | |||
+ | А суддя й каже: | ||
+ | |||
+ | — Ніхто нічого не знає. Тільки всемогутній бог Брахма знає, на чиєму боці правда. Доведеться випробувати вас вогнем. Я покладу кожному на долоню розпечене залізо: хто перший, не стерпівши болю, скрикне — той і злодій. | ||
+ | |||
+ | Злодум злякався такого випробування. | ||
+ | |||
+ | — Я маю свідка, що гроші вкрав сусід,— сказав він.— У тому дубі, під яким ми закопали гроші, живе божество; воно бачило, як уночі приходив злодій. | ||
+ | |||
+ | — Гаразд,— відповідає суддя.— Приходьте завтра вранці в ліс, там я вас і розсуджу. | ||
+ | |||
+ | Другого дня вранці суддя й інші люди прийшли в ліс. І Добродум прийшов. Тільки Злодума нема й нема. Суддя й каже: | ||
+ | |||
+ | — Спробуємо і без нього взнати правду. | ||
+ | |||
+ | Потім підійшов до дуба й питає: | ||
+ | |||
+ | — О божество! Скажи, хто вкрав гроші — Добродум чи Злодум? | ||
+ | |||
+ | І з дерева почувся голос: | ||
+ | |||
+ | — Добродум! Добродум! | ||
+ | |||
+ | Люди як почули, що дерево розмовляє, то так і поніміли з подиву й переляку. Навіть про Добродума забули. А той тим часом зібрав жмут сухої трави, підпалив її й кинув з другого боку дерева в дупло. | ||
+ | |||
+ | Зненацька в дуплі пролунав страшний крик, і з нього вискочив... Злодум! | ||
+ | |||
+ | Тут усі зрозуміли, що то він сховався заздалегідь у дуплі й видав себе за лісове божество. | ||
+ | |||
+ | Суддя розгнівався і спочатку хотів був кинути Злодума в охоплене димом дупло, та потім передумав і сказав: | ||
+ | |||
+ | — Зараз же йди додому і поверни сусідові вкрадені гроші. І знай:
якщо завтра вранці я ще застану тебе в селі, то накажу повісити на
цьому дубі. | ||
+ | |||
+ | Злодій повернув Добродумові всі гроші, тоді зібрав свої пожитки й до заходу сонця вирушив із села. Хтозна, що з ним було далі. Кажуть, він знов помандрував у чужі краї. Але шлях туди лежав через джунглі, де повно злих звірів; жодній людині ще не вдавалося вийти звідти цілою. | ||
+ | |||
+ | Так чи так, а злодій дістав по заслузі. | ||
+ | |||
{{Індійські народні казки українською мовою}} | {{Індійські народні казки українською мовою}} | ||
{{Казки з книги Індійські народні казки (Веселка,1984)}} | {{Казки з книги Індійські народні казки (Веселка,1984)}} |
Поточна версія на 16:09, 25 вересня 2013
Люди здавна кажуть: хто бажає лиха комусь, того самого спіткає лихо.
Жили в селі два сусіди. Першого звали Джармабудхі — тобто Той, у кого добро на думці, а другого Папабудхі—тобто Той, у кого зло на думці. Одне слово, Добродум і Злодум.
Якось прийшов Злодум до сусіда та й каже:
— Вичитав я в книжках, нібито людина марно проживе життя, якщо не побуває в чужих краях, не взнає чужих звичаїв і мов.
— Я теж десь про таке чув,— відповідає Добродум. Зрадів Злодум і каже:
— Коли так, нумо мандрувати по білому світу! А все, що заробимо на чужині, поділимо порівну.
Добродум згодився. Вранці вони попрощалися з односельцями та й подалися в чужі краї.
Довго блукали Добродум та Злодум по світу. І скрізь Добродум знаходив собі роботу, а вдячні люди годували його, вдягали й платили гроші. А Злодум повсякчас прикидався недужим і байдикував.
Добродум заробив цілу торбу грошей. Ось тоді Злодум і сказав:
— Любий друже! Довго тужив я за рідним краєм, але більше не можу. Повернімося в наше село, в рідний дім.
— Я залюбки повернуся додому! — відповів Добродум.— Бо краще у злиднях, та вдома, ніж у достатку, але на чужині.
Побалакали так і вирушили на батьківщину.
Як підійшли до рідного села, Злодум озвався:
— Любий друже! Є в мене до тебе прохання. Та соромно казати — боюся, що образишся.
— Якщо ти мені товариш,— мовив Добродум,— то немає чого соромитись. Хіба ж ти замишляєш проти когось щось лихе?
— Та ні! — вигукнув Злодум.— Ось про що я хотів тебе попросити. Соромно мені, що я вертаюся додому з порожніми кишенями, а в тебе ціла торба грошей. Сховай їх де-небудь, аби ніхто про них не знав.
— Гаразд,— каже Добродум.— Візьмімо з торби по сто рупій кожен, а решту закопаємо отут під дубом. Щомісяця братимемо з торби по десять рупій, і нам вистачить грошей на багато років.
І вони закопали Добродумову торбу в лісі під дубом.
Але тієї ж ночі Злодум подався в ліс і вкрав торбу з грішми.
По якімсь часі Добродум вирішив узяти трохи грошей. Пішов він до лісу, почав шукати торбу. Копає тут, копає там — немає грошей. Збагнувши, хто вкрав його торбу, Добродум побіг до сусіда.
— Як же тобі не соромно!— мовив він.— Я мав тебе за товариша, та, видно, помилявся. Ти просто злодюжка!
— Я злодюжка?! — обурено вигукнув Злодум.— Це ти вкрав мої гроші, ти! Зараз же поверни мені півторби!
Довго вони сперечалися, лаялися та сварилися. Нарешті пішли до судді й попросили, щоб той розсудив їх.
А суддя й каже:
— Ніхто нічого не знає. Тільки всемогутній бог Брахма знає, на чиєму боці правда. Доведеться випробувати вас вогнем. Я покладу кожному на долоню розпечене залізо: хто перший, не стерпівши болю, скрикне — той і злодій.
Злодум злякався такого випробування.
— Я маю свідка, що гроші вкрав сусід,— сказав він.— У тому дубі, під яким ми закопали гроші, живе божество; воно бачило, як уночі приходив злодій.
— Гаразд,— відповідає суддя.— Приходьте завтра вранці в ліс, там я вас і розсуджу.
Другого дня вранці суддя й інші люди прийшли в ліс. І Добродум прийшов. Тільки Злодума нема й нема. Суддя й каже:
— Спробуємо і без нього взнати правду.
Потім підійшов до дуба й питає:
— О божество! Скажи, хто вкрав гроші — Добродум чи Злодум?
І з дерева почувся голос:
— Добродум! Добродум!
Люди як почули, що дерево розмовляє, то так і поніміли з подиву й переляку. Навіть про Добродума забули. А той тим часом зібрав жмут сухої трави, підпалив її й кинув з другого боку дерева в дупло.
Зненацька в дуплі пролунав страшний крик, і з нього вискочив... Злодум!
Тут усі зрозуміли, що то він сховався заздалегідь у дуплі й видав себе за лісове божество.
Суддя розгнівався і спочатку хотів був кинути Злодума в охоплене димом дупло, та потім передумав і сказав:
— Зараз же йди додому і поверни сусідові вкрадені гроші. І знай: якщо завтра вранці я ще застану тебе в селі, то накажу повісити на цьому дубі.
Злодій повернув Добродумові всі гроші, тоді зібрав свої пожитки й до заходу сонця вирушив із села. Хтозна, що з ним було далі. Кажуть, він знов помандрував у чужі краї. Але шлях туди лежав через джунглі, де повно злих звірів; жодній людині ще не вдавалося вийти звідти цілою.
Так чи так, а злодій дістав по заслузі.