Відмінності між версіями «Чарівне горня (індійська народна казка)»
Bogdan (обговорення | внесок) (Створена сторінка: {{Індійські народні казки українською мовою}} {{Казки з книги Індійські народні казки (Ве...) |
Bogdan (обговорення | внесок) |
||
(Не показані 2 проміжні версії цього користувача) | |||
Рядок 1: | Рядок 1: | ||
+ | Один бідний селянин — звали його Сомілака — працював на багатія день і ніч, а жив упроголодь, їв саме товчене листя та корінці. Від голоду він ледве ноги тяг, а жінка його й зовсім заслабла. Якось і каже вона чоловікові: | ||
+ | — Піди в ліс та принеси чогось попоїсти, бо я скоро сконаю з голоду.
Подався Сомілака до лісу. Коли бачить — висять на дереві двоє горнят, одне глиняне, друге дерев'яне. І на обох покришки. | ||
+ | «Візьму глиняне горня собі,— подумав Сомілака,— а то наше вдома вже геть нікудишнє». | ||
+ | |||
+ | Виліз він на дерево, взяв горня. І знов міркує: «А навіщо нам це горня? Адже воно порожнє! От якби я приніс у ньому хліба, жінка відразу б одужала». | ||
+ | |||
+ | Ледве він це подумав, як покришка трохи піднялася, і Сомілака побачив... рисовий коржик! | ||
+ | |||
+ | — Оце так! — здивовано мовив він.— Треба швидше нагодувати жінку, нехай одужує. Шкода, що в горняті лише один коржик, а то б і я попоїв. | ||
+ | |||
+ | Не встиг Сомілака доказати, аж бачить — покришка знов трохи піднялася, а в горняті — ще один коржик! | ||
+ | |||
+ | «Еге! Видно, це горня не просте, а чарівне! Ану ж попрошу я в нього смажене курча!» — зметикував Сомілака. | ||
+ | |||
+ | Покришка знову піднялася, і він побачив у горняті смажене курча. | ||
+ | |||
+ | Попоїв селянин і, мугикаючи веселу пісеньку, подався додому. | ||
+ | |||
+ | А йти йому треба було повз будинок багатія. Той дуже здивувався, побачивши, що Сомілака йде радий та веселий, ще й пісню співає. | ||
+ | |||
+ | — Ану йди сюди! — покликав він. Сомілака підійшов. | ||
+ | |||
+ | — Ти чого радієш? — грізно спитав поміщик. | ||
+ | |||
+ | — Та ось,— відповів Сомілака,— в лісі чарівне горня знайшов. | ||
+ | |||
+ | — Чарівне горня? — здивувався поміщик.— І що ж воно вміє? | ||
+ | |||
+ | Сомілака поставив чарівне горня й каже: | ||
+ | |||
+ | — Хочу смажену перепілку! | ||
+ | |||
+ | Покришка на горняті піднялася, і поміщик побачив смажену перепілку. Він аж затремтів од жадібності й заздрості. | ||
+ | |||
+ | «Як би його видурити горня в селянина?» — промайнуло у нього у голові. | ||
+ | |||
+ | Витяг поміщик перепілку із горняти й заходився їсти. А тоді й каже Сомілаці: | ||
+ | |||
+ | — А принеси-но мені, чоловіче, холодненької води. | ||
+ | |||
+ | Поки селянин ходив по воду, поміщик схопив чарівне горня й сховав його, а замість нього поставив таке саме просте. Взяв Сомілака горня та й каже: | ||
+ | |||
+ | — Дозвольте, пане, піти додому. Бо мене жде голодна жінка. | ||
+ | |||
+ | — Йди собі, йди,— махнув рукою поміщик, радий, що обдурив селянина. | ||
+ | |||
+ | Прибіг Сомілака додому, а жінка вже ледве дихає. | ||
+ | |||
+ | — Ну, тепер ми врятовані! — вигукнув Сомілака.— Зараз я почастую тебе всім, чого забажаєш. | ||
+ | |||
+ | Він розповів жінці про чарівне горня, потім поставив його серед хати й каже: | ||
+ | |||
+ | — Хочу смажену перепілку! | ||
+ | |||
+ | Покришка на горняті не ворухнулася. | ||
+ | |||
+ | Здивувався селянин та й каже знов: | ||
+ | |||
+ | — Хочу смажену перепілку! | ||
+ | |||
+ | І знов покришка не ворухнулася. Сомілака зазирнув у горня — порожнє. | ||
+ | |||
+ | — Що таке? — почухав потилицю Сомілака.— Щойно ж у поміщика воно мене слухалось... | ||
+ | |||
+ | — У поміщика? — перепитала жінка.— То ти показував чарівне горня поміщикові? | ||
+ | |||
+ | Сомілака розповів усе, як було. Жінка гірко заплакала й каже: | ||
+ | |||
+ | — Що ж ти наробив, чоловіче! Поміщик украв твоє горня й поставив на його місце звичайне. | ||
+ | |||
+ | — Не плач, жінко! — мовив Сомілака.— На дереві в лісі висіло двоє горнят. Зараз я побіжу по друге. | ||
+ | |||
+ | Так він і зробив. Зняв з дерева горня і йде веселий додому. | ||
+ | |||
+ | І знов побачив його у вікно поміщик. Дивиться — в руках селянина таке саме горня, з покришкою, тільки дерев'яне. | ||
+ | |||
+ | Закортіло поміщикові й це горня собі забрати. Покликав він селянина й питає: | ||
+ | |||
+ | — Що це в тебе за горня? Продай мені! | ||
+ | |||
+ | — Та я б радий його продати,—відповідає Сомілака.—Але вдома мене жде голодна жінка. | ||
+ | |||
+ | А поміщик як гримне: | ||
+ | |||
+ | — Не хочеш продати? То я заберу силоміць!
І зірвав з горняти покришку. | ||
+ | |||
+ | А з горняти як вискочить десятків зо два дерев'яних кулаків — та й ну лупцювати поміщика! Той кинувся тікати, а кулаки — за ним. Лупцюють, молотять ію спині, по крижах, по голові, аж луна розлягається. | ||
+ | |||
+ | — Ой лишенько, рятуйте! — заволав поміщик.— Пожалій мене, чоловіче! — гукнув до Сомілаки.— Накажи кулакам не бити мене! | ||
+ | |||
+ | — Спершу віддай мені горня! | ||
+ | |||
+ | — Віддам, віддам, тільки вгамуй кулаки! | ||
+ | |||
+ | — Кулаки, в горня! — наказав Сомілака.
Кулаки слухняно вскочили в горня. | ||
+ | |||
+ | Поміщик, ледве дихаючи, заповз до хати, дістав сховане чарівне горня й віддав селянинові. | ||
+ | |||
+ | Щасливий Сомілака повернувся додому, і того вечора вони з жінкою вперше лягли спати ситі. | ||
+ | |||
+ | Відтоді Сомілака зажив у достатку. І сусідам своїм помагав. Винесе, було, чарівне горня на вулицю — і всі їдять досхочу. | ||
+ | |||
+ | Так минуло літо, | ||
+ | |||
+ | А восени пішла по країні чутка, що бадшах видає заміж дочку. | ||
+ | |||
+ | Поміщик одразу пішов до палацу й розповів володареві про чарівне горня Сомілаки. | ||
+ | |||
+ | — Все, що ти схочеш поставити на весільний стіл, тобі дасть те чарівне горня,— закінчив він. | ||
+ | |||
+ | Бадшах послав гінців по Сомілаку й наказав привести його до палацу. | ||
+ | |||
+ | Призначеного дня Сомілака з'явився в палац. | ||
+ | |||
+ | — Показуй своє горня! — звелів всесильний бадшах.— Це правда, що воно чарівне? | ||
+ | |||
+ | — Хай довго тягнуться літа твої, о володарю! — відповів селянин.— Це горня справді чарівне. | ||
+ | |||
+ | — Тоді нехай дасть мені найкращих на світі солодощів. | ||
+ | |||
+ | Покришка враз підскочила, і бадшах побачив — горня повне солодощів. Покуштувавши їх, він не міг одірватися і їв доти, аж доки горня спорожніло. | ||
+ | |||
+ | — Таких смачних солодощів ще не доводилося їсти нікому в світі! — вигукнув бадшах.— Залиш мені горня на три дні. Через три дні гості роз'їдуться, і я віддам тобі горня назад. | ||
+ | |||
+ | В Сомілаки не було ради: воля бадшаха — закон. Уклонився він володареві й подався додому. | ||
+ | |||
+ | Три дні гуляли в палаці весілля. Три дні гості ласували чудовими солодощами й раз у раз вигукували: | ||
+ | |||
+ | — Яка смакота! Таких солодощів не пробували навіть боги!
Нарешті гості роз'їхалися, і Сомілака прийшов по горня. | ||
+ | |||
+ | — Чого тобі тут треба?! — закричав бадшах, навіть не впізнавши селянина. | ||
+ | |||
+ | — Я прийшов по своє горня, о володарю,— відповів той. | ||
+ | |||
+ | — У цьому палаці все належить мені! Геть звідси, а то накажу кинути тебе в клітку до тигрів! | ||
+ | |||
+ | — О найсправедливіший! Ти ж обіцяв після весілля віддати мені горня... | ||
+ | |||
+ | — Ти ще перечиш?! — гримнув бадшах.— Гей, сторожа! Киньте його в клітку до голодних тигрів! | ||
+ | |||
+ | Та не встигла сторожа підбігти до Сомілаки, як він дістав дерев'яне горня й зірвав з нього покришку. Двадцять дерев'яних кулаків заходилися лупцювати всіх підряд — і бадшаха, і його сторожу. Бадшах упав, а кулаки лупцювали його й лупцювали. | ||
+ | |||
+ | — Змилуйся наді мною! — заблагав він.— Угамуй кулаки, коли твоя ласка! | ||
+ | |||
+ | — Спершу віддай моє чарівне горня! — сказав Сомілака. | ||
+ | |||
+ | — Гей, слуги! — закричав бадшах.— Принесіть чарівне горня! Та швидше, а то ці кулаки мене вб'ють! | ||
+ | |||
+ | Коли слуги принесли горня, Сомілака наказав: | ||
+ | |||
+ | — Кулаки, в горня! | ||
+ | |||
+ | Потім він приклав руку до грудей, уклонився й мовив: | ||
+ | |||
+ | — Прощавайте всі. Я піду в своє село. Голодні селяни вже давно чекають на чарівне горня. | ||
+ | |||
+ | Бадшах мовчки закивав головою. Кулаки так його набили, що до нього ще довго не поверталася мова. | ||
{{Індійські народні казки українською мовою}} | {{Індійські народні казки українською мовою}} | ||
{{Казки з книги Індійські народні казки (Веселка,1984)}} | {{Казки з книги Індійські народні казки (Веселка,1984)}} |
Поточна версія на 16:13, 25 вересня 2013
Один бідний селянин — звали його Сомілака — працював на багатія день і ніч, а жив упроголодь, їв саме товчене листя та корінці. Від голоду він ледве ноги тяг, а жінка його й зовсім заслабла. Якось і каже вона чоловікові:
— Піди в ліс та принеси чогось попоїсти, бо я скоро сконаю з голоду. Подався Сомілака до лісу. Коли бачить — висять на дереві двоє горнят, одне глиняне, друге дерев'яне. І на обох покришки.
«Візьму глиняне горня собі,— подумав Сомілака,— а то наше вдома вже геть нікудишнє».
Виліз він на дерево, взяв горня. І знов міркує: «А навіщо нам це горня? Адже воно порожнє! От якби я приніс у ньому хліба, жінка відразу б одужала».
Ледве він це подумав, як покришка трохи піднялася, і Сомілака побачив... рисовий коржик!
— Оце так! — здивовано мовив він.— Треба швидше нагодувати жінку, нехай одужує. Шкода, що в горняті лише один коржик, а то б і я попоїв.
Не встиг Сомілака доказати, аж бачить — покришка знов трохи піднялася, а в горняті — ще один коржик!
«Еге! Видно, це горня не просте, а чарівне! Ану ж попрошу я в нього смажене курча!» — зметикував Сомілака.
Покришка знову піднялася, і він побачив у горняті смажене курча.
Попоїв селянин і, мугикаючи веселу пісеньку, подався додому.
А йти йому треба було повз будинок багатія. Той дуже здивувався, побачивши, що Сомілака йде радий та веселий, ще й пісню співає.
— Ану йди сюди! — покликав він. Сомілака підійшов.
— Ти чого радієш? — грізно спитав поміщик.
— Та ось,— відповів Сомілака,— в лісі чарівне горня знайшов.
— Чарівне горня? — здивувався поміщик.— І що ж воно вміє?
Сомілака поставив чарівне горня й каже:
— Хочу смажену перепілку!
Покришка на горняті піднялася, і поміщик побачив смажену перепілку. Він аж затремтів од жадібності й заздрості.
«Як би його видурити горня в селянина?» — промайнуло у нього у голові.
Витяг поміщик перепілку із горняти й заходився їсти. А тоді й каже Сомілаці:
— А принеси-но мені, чоловіче, холодненької води.
Поки селянин ходив по воду, поміщик схопив чарівне горня й сховав його, а замість нього поставив таке саме просте. Взяв Сомілака горня та й каже:
— Дозвольте, пане, піти додому. Бо мене жде голодна жінка.
— Йди собі, йди,— махнув рукою поміщик, радий, що обдурив селянина.
Прибіг Сомілака додому, а жінка вже ледве дихає.
— Ну, тепер ми врятовані! — вигукнув Сомілака.— Зараз я почастую тебе всім, чого забажаєш.
Він розповів жінці про чарівне горня, потім поставив його серед хати й каже:
— Хочу смажену перепілку!
Покришка на горняті не ворухнулася.
Здивувався селянин та й каже знов:
— Хочу смажену перепілку!
І знов покришка не ворухнулася. Сомілака зазирнув у горня — порожнє.
— Що таке? — почухав потилицю Сомілака.— Щойно ж у поміщика воно мене слухалось...
— У поміщика? — перепитала жінка.— То ти показував чарівне горня поміщикові?
Сомілака розповів усе, як було. Жінка гірко заплакала й каже:
— Що ж ти наробив, чоловіче! Поміщик украв твоє горня й поставив на його місце звичайне.
— Не плач, жінко! — мовив Сомілака.— На дереві в лісі висіло двоє горнят. Зараз я побіжу по друге.
Так він і зробив. Зняв з дерева горня і йде веселий додому.
І знов побачив його у вікно поміщик. Дивиться — в руках селянина таке саме горня, з покришкою, тільки дерев'яне.
Закортіло поміщикові й це горня собі забрати. Покликав він селянина й питає:
— Що це в тебе за горня? Продай мені!
— Та я б радий його продати,—відповідає Сомілака.—Але вдома мене жде голодна жінка.
А поміщик як гримне:
— Не хочеш продати? То я заберу силоміць! І зірвав з горняти покришку.
А з горняти як вискочить десятків зо два дерев'яних кулаків — та й ну лупцювати поміщика! Той кинувся тікати, а кулаки — за ним. Лупцюють, молотять ію спині, по крижах, по голові, аж луна розлягається.
— Ой лишенько, рятуйте! — заволав поміщик.— Пожалій мене, чоловіче! — гукнув до Сомілаки.— Накажи кулакам не бити мене!
— Спершу віддай мені горня!
— Віддам, віддам, тільки вгамуй кулаки!
— Кулаки, в горня! — наказав Сомілака. Кулаки слухняно вскочили в горня.
Поміщик, ледве дихаючи, заповз до хати, дістав сховане чарівне горня й віддав селянинові.
Щасливий Сомілака повернувся додому, і того вечора вони з жінкою вперше лягли спати ситі.
Відтоді Сомілака зажив у достатку. І сусідам своїм помагав. Винесе, було, чарівне горня на вулицю — і всі їдять досхочу.
Так минуло літо,
А восени пішла по країні чутка, що бадшах видає заміж дочку.
Поміщик одразу пішов до палацу й розповів володареві про чарівне горня Сомілаки.
— Все, що ти схочеш поставити на весільний стіл, тобі дасть те чарівне горня,— закінчив він.
Бадшах послав гінців по Сомілаку й наказав привести його до палацу.
Призначеного дня Сомілака з'явився в палац.
— Показуй своє горня! — звелів всесильний бадшах.— Це правда, що воно чарівне?
— Хай довго тягнуться літа твої, о володарю! — відповів селянин.— Це горня справді чарівне.
— Тоді нехай дасть мені найкращих на світі солодощів.
Покришка враз підскочила, і бадшах побачив — горня повне солодощів. Покуштувавши їх, він не міг одірватися і їв доти, аж доки горня спорожніло.
— Таких смачних солодощів ще не доводилося їсти нікому в світі! — вигукнув бадшах.— Залиш мені горня на три дні. Через три дні гості роз'їдуться, і я віддам тобі горня назад.
В Сомілаки не було ради: воля бадшаха — закон. Уклонився він володареві й подався додому.
Три дні гуляли в палаці весілля. Три дні гості ласували чудовими солодощами й раз у раз вигукували:
— Яка смакота! Таких солодощів не пробували навіть боги! Нарешті гості роз'їхалися, і Сомілака прийшов по горня.
— Чого тобі тут треба?! — закричав бадшах, навіть не впізнавши селянина.
— Я прийшов по своє горня, о володарю,— відповів той.
— У цьому палаці все належить мені! Геть звідси, а то накажу кинути тебе в клітку до тигрів!
— О найсправедливіший! Ти ж обіцяв після весілля віддати мені горня...
— Ти ще перечиш?! — гримнув бадшах.— Гей, сторожа! Киньте його в клітку до голодних тигрів!
Та не встигла сторожа підбігти до Сомілаки, як він дістав дерев'яне горня й зірвав з нього покришку. Двадцять дерев'яних кулаків заходилися лупцювати всіх підряд — і бадшаха, і його сторожу. Бадшах упав, а кулаки лупцювали його й лупцювали.
— Змилуйся наді мною! — заблагав він.— Угамуй кулаки, коли твоя ласка!
— Спершу віддай моє чарівне горня! — сказав Сомілака.
— Гей, слуги! — закричав бадшах.— Принесіть чарівне горня! Та швидше, а то ці кулаки мене вб'ють!
Коли слуги принесли горня, Сомілака наказав:
— Кулаки, в горня!
Потім він приклав руку до грудей, уклонився й мовив:
— Прощавайте всі. Я піду в своє село. Голодні селяни вже давно чекають на чарівне горня.
Бадшах мовчки закивав головою. Кулаки так його набили, що до нього ще довго не поверталася мова.