Відмінності між версіями «У нашій стороні (італійська народна казка)»
Bogdan (обговорення | внесок) (Створена сторінка: Жив колись в одному італійському селі парубок на ймення Бортоло. Він був дуже кумедний і...) |
Bogdan (обговорення | внесок) |
||
Рядок 150: | Рядок 150: | ||
Всі, звертаючись до мене, називали мене тільки «ясновельможний синьйоре», «ясновельможний синьйоре». | Всі, звертаючись до мене, називали мене тільки «ясновельможний синьйоре», «ясновельможний синьйоре». | ||
− | + | І якби я завчасно не накивав звідти п’ятами, то, чого доброго, й сам повірив би, що я поважний синьйор! |
Версія за 18:28, 4 травня 2013
Жив колись в одному італійському селі парубок на ймення Бортоло.
Він був дуже кумедний із себе: рот широченний, ніс довгий і грубий, а підборіддя невеличке і гостреньке.
Зате ходив він завжди усміхнений і всім розповідав цікаві-прецікаві оповідки. Селяни тільки-но побачать, було, Бортоло, так і починають брати його на сміх.
А він хоч би коли образився на них!
Що не кажіть, а в мене в голові розуму більше, ніж у декого,— мирно відповідав він.— Аби мені тільки побачити світа, я знайшов би свою долю, ще й іншим би допоміг.
Селяни, чуючи таке, ще голосніше реготалися. Ще б пак! Адже в селі мало хто вмів читати й писати, а Бортоло й підписатися не тямив! І отаке темне, ротате й носате хвастається, що знайде щасливу долю для себе та ще допоможе й іншим!
Але Бортоло правив своє — що далі, то наполегливіше. Тому селяни подумали: а може, і з сміху люди вийдуть?
І вирішили вони громадою зібрати трохи грошей та й дати їх Бортоло: нехай, мовляв, іде шукати свого щастя.
Ану ж, поталанить йому розжитися? Може, тоді він чимось зарадить хоча б убогим та немічним своїм землякам.
Отож якось погідного ранку вирушив Бортоло у світ.
Іде він день, іде й другий. На третій день увечері прийшов парубок до великого, ясно освітленого міста.
Бачить — на вулицях людей-людей, та всі такі веселі, співають, танцюють! Бортоло й питає, що в них за свято.
А городяни йому розказують: мовляв, улюблена королівська донька поїхала до свого жениха — королевича з сусідньої країни, і король, щоб хоч якось розважити свою тугу, наказав усім співати й танцювати.
Того дня і в королівському палаці було влаштовано бал. Довідався про це Бортоло та й подався туди. Підійшов він до брами перед палацом і вже мав був шаснути на подвір’я, але вартовий перегородив йому алебардою дорогу.
А сам звів очі на Бортоло — та в сміх! Так реготав, аж зігнувся, вхопившися за живіт, і алебарду свою опустив.
А Бортоло мерщій повз нього та до палацу. Приходить у велику залу. А там усе так сяє та виблискує, що й не сказати.
Усі придворні й гості в дорогих уборах, в оксамитах і шовках. Бортоло спершу аж оторопів. Та ненадовго. Не такий він удався, щоб перед чимось зовсім розгубитися.
Спинився Бортоло перед королем і промовив:
— Синьйоре!..
Придворні як почули, що якийсь приблуда назвав короля не «ваша величність», як належить, а «синьйор», то аж заніміли з дива.
Та як поглянули на його чудернацьке обличчя, так усі й зайшлися реготом. Один підійшов і навіть шарпнув Бортоло за полу його простацької вдяганки, другий схилився йому до вуха і нарозтяг проспівав: «О-пу-да-ло!» Та Бортоло зовсім не збентежився — у себе в селі над ним ще й не так глузували.
А коли пишні дами й панове трохи вгамувалися, він сказав:
— Дива та й годі! Вельможні синьйори мене вперше бачать і вже беруть на сміх.
У моїй стороні не так ведеться: коли заходить гість, ніхто не дивиться, чи пишно він убраний, чи не дуже, рудий він, чи чорнявий. Його щонайперше питають, чи не стомився він з дороги, і приймають, як свого рідного.
Ці сміливі слова так вразили поважних синьйорів, що один з них навіть схилився до сусіда й прошепотів йому на вухо:
— Зрештою, він правду каже...
А тим часом Бортоло вів далі:
— У моїй стороні гостя завжди запитують, чи не зголоднів він у дорозі і чи не хочеться йому пити.
Тут король звелів посадити Бортоло за окремий стіл і принести добірних наїдків. Він подумав, що коли чужинець наважився так сміливо розмовляти з самим королем, то він, певно, перевдягнутий вельможа.
Повечеряв Бортоло і дуже схотів спати. Та й не дивно: адже дома, в селі, він завжди лягав спати, тільки-но стемніє, і вставав, тільки-но благословиться на світ.
Проте він зумів перебороти сон, підвівся з-за столу, вклонився королю з королевою і сказав:
— У моїй стороні, коли гість повечеряє, його кладуть спати.
— Авжеж, і в нас так само,— запевнив король.
І він наказав, щоб Бортоло відвели в одну з палацових спалень.
На другий день, уранці, коли Бортоло ще тільки одягався, до нього ввійшов служник, низенько вклонився і сказав, що принц-престоло- наступник просить прийняти його.
«Ти диви! — подумав Бортоло.— Мабуть, мене справді мають тут за велику цяцю».
Принц нерішуче став у дверях і спитав:
— Я, може, занадто рано?..
— Нічого, нічого,— відповів Бортоло.— Розповідайте, що вас привело до мене.
Принц розповів, що в нього весь час болить голова й живіт і ниють ноги. А двірцеві лікарі ніяк не можуть знайти причини цієї недуги.
— Можливо, ваша милість,— вів далі принц,— у вашій стороні кращі лікарі і ви порадите, що мені робити?
Бортоло залюбки давав людям поради, тому й принцові порадив дуже добре:
— У моїй стороні,— сказав він,— проти такої хвороби є один певний спосіб: рано лягати спати, рано вставати, чимбільше ходити пішки і їсти лише, коли добре виголодаєшся. До речі, багато ви платите своїм лікарям?
— Тисячу лір за кожен день, коли я хворію.
— Це кепсько, дуже кепсько. Ви краще платіть їм дві тисячі лір за кожен день, коли ви здорові, а коли ви хворієте — хай платять вони вам.
— Красно дякую,— сказав принц.— Спробую все робити так, як ви порадили. А тепер, будь ласка, прийміть від мене оце.— І принц подав Бортоло повний гаманець золотих монет.
Трохи згодом Бортоло оглянувся й пішов до їдальні випити кави з молоком. Ате в коридорі зустрів короля.
— Добрий день, ваша величносте! — привітався Бортоло.
- Добрий день, друже мій,— відповів король.— Ну як вам у нас спалося?
— Чудово! А вам? — запитав Бортоло.
— Препогано,— сумно сказав король.
— Чому ж би то? -— здивувався Бортоло.
— Я вам скажу, але нехай це буде між нами,— півголосом протяг король.— Бачите, у мене велике багатство: дуже багато землі, палаців, коштовностей.
А я вже старий і хочу поділити усю спадщину між сином та одруженою дочкою. Але ось не можу вирішити, як поділити все це між ними коли й не цілком нарівно, то хоча б так, щоб після моєї смерті син і дочка не пересварились між собою.
Цілісіньку ніч сушив собі над цим голову, але так нічогісінько й не придумав.
— А знаєте, як у таких випадках роблять у моїй стороні? — сказав Бортоло.
— О, це дуже цікаво! — вигукнув король.
— Ось як. Той, хто пише заповіт, окремо зазначає: «Одне з моїх дітей хай поділить спадщину на дві частини, а друге нехай вибере собі ту з них, яку побажає».
— Пречудово! Як розумно роблять у вашій стороні! — вигукнув король і подарував Бортоло гаманець, повний золотих монет.
Тільки-но королева довідалась, чому раптом так повеселішали її чоловік та син, вона й собі вирішила спитати в Бортоло поради.
— Скажіть, чому це я що рік, то дужче старію? — тяжко зітхаючи, спитала королева.— Скільки я вже грошей витратила на пудру, помаду та рум’яна, проте на обличчі в мене з’являються все нові й нові зморшки, а коси щодалі більше сивіють.
— У моїй стороні, ваша величносте, старості не соромляться,— сказав Бортоло.— Ну а пудритись та рум’янитись наші синьйори та синьйорини ніколи й не думали. Адже від цього здаєшся тільки старішим і негарним.
Королева нізащо не хотіла здаватися старішою і негарною. Тому вона негайно наказала віддати Бортоло за його розумну пораду всі ті гроші, які досі витрачала на дорогі білила та рум’яна.
Невдовзі слава про мудрого Бортоло розійшлась по всьому королівству. З самого ранку десятки поважних синьйорів товпились до нього, щоб попросити доброї поради. А Бортоло не вдавав із себе чаклуна чи мага. Він щоразу ввічливо казав: у моїй стороні роблять у таких випадках отак і отак, а ви вже робіть, як самі знаєте.
Тим часом придворних дедалі дужче змагала цікавість: що то воно за така чудова сторона, де всі такі розумні? Зібралось четверо найбільш цікавих синьйорів та й поїхали до тієї «сторони».
Приїжджають, глянули та й очам своїм не повірили: убоге з убогих, брудне й темне село, де навіть читати й писати майже ніхто не вміє.
Але не могли ж такі панове відверто визнати, що якийсь зовсім неписьменний селянин зумів їх так спритно перехитрити. Тому, коли вони вернулися до королівського палацу, то серед друзів і знайо-мих повели зовсім іншу мову:
— Ох, якби ж ви тільки бачили, що то за містечко! Невелике, зате таке чепурне, а яке гарне та культурне!
Незабаром гультяйське життя при дворі неабияк набридло Бортоло, адже він не звик байдикувати.
Тільки-но в нього набралось чималенько грошей, він розпрощався з усіма та й поїхав назад у своє село.
Там Бортоло щонайперше віддав громаді гроші, за які він їздив мандрувати.
Потім, як і обіцяв, надав допомогу всім убогим селянам. А ввечері до нього посходилися друзі. Бортоло, сидячи коло печі й пахкаючи люлькою, розповів їм про свої пригоди.
— Що й казати, я радий, що дотримав свого слова і допоміг бідним моїм землякам.
А яка ж нудьга жити при дворі й годинами висиджувати у м’якому кріслі та розмовляти з королем і королевою!
Всі, звертаючись до мене, називали мене тільки «ясновельможний синьйоре», «ясновельможний синьйоре».
І якби я завчасно не накивав звідти п’ятами, то, чого доброго, й сам повірив би, що я поважний синьйор!