Відмінності між версіями «Завидюща сова (індійська народна казка)»
Bogdan (обговорення | внесок) м (перейменував «Завидюща сова» на «Завидюща сова (індійська народна казка)») |
Bogdan (обговорення | внесок) |
||
Рядок 1: | Рядок 1: | ||
+ | Якось сова сіла на дах царського палацу і в садку, на високій пальмі, побачила солов'я. З подивом помітила сова: кожен, хто проходить повз нього, низько, до землі вклоняється. | ||
+ | Невдовзі в садок вийшов і сам цар. Він тримав у руках золоту тацю з добірним зерном. | ||
+ | Цар поставив тацю під пальмою, і соловей відразу злетів на землю та заходився клювати зерно. | ||
+ | |||
+ | Коли цар і його придворні пішли з садка, сова мовила до солов'я: | ||
+ | |||
+ | — За що це тобі від них така шана? | ||
+ | |||
+ | — Цареві напрочуд подобається мій спів,— скромно відповів соловей,— а тому він звелів, аби всі в палаці виконували мої найменші забаганки. Та й сам цар щодня виходить до мене, приносить добірне зерно на золотій таці. | ||
+ | |||
+ | День скінчився, запала ніч, але сові було не до сну. Слава солов'я не давала їй спокою. | ||
+ | |||
+ | «Чим я гірша від солов'я?— думала вона.— А голос мій навіть кращий від солов'їного. Цар іще не чув мого співу: якби почув, то й слухати більше не схотів би цього миршавого солов'я! І він, і його придворні схилялися б переді мною, виконували б найхимерніші мої примхи». | ||
+ | |||
+ | Розпалившись такими думками, сова що було сили й хисту заходилася виухкувати: «У-ух-у-ух! У-ух-у-ух!» І таке моторошне було те ухкання, що всі в палаці відразу посхоплювались, а сам цар не на жарт розгнівався: | ||
+ | |||
+ | — Хто це сміє серед ночі ухкати в моєму палаці? Зараз же знайдіть і приведіть його до мене! | ||
+ | |||
+ | Сторожа кинулася виконувати царський наказ. А виконати його було легко, бо сова, захоплена своїм урочистим та величним співом, і далі ухкала, не помічаючи нічого довкола. Сову швидко спіймали й принесли, до царя. | ||
+ | |||
+ | — Володарю наш, ось хто насмілився порушити ваш спокій! | ||
+ | |||
+ | — Обскубти її!— коротко звелів цар. | ||
+ | |||
+ | Слуги схопили сову, обскубли до останньої пір'їнки й вижбурнули геть із царського палацу. | ||
+ | |||
+ | Ледве жива добралася завидюща сова до темного лісу. | ||
+ | |||
+ | Відтоді раз у раз розповідала вона папугам про свою пригоду, через яку мусить тепер ходити голою. І звинувачувала вона в своєму лихові, своїй ганьбі та соромі маленького співучого солов'я. | ||
+ | |||
+ | — То все через нього!— вигукувала сова сердито.— То завдяки йому я ходжу обскубана, хоч на очі нікому не навертайся! | ||
+ | |||
+ | — Та чим же той соловей завинив перед тобою?— дивувалися папуги. | ||
+ | |||
+ | А сова одно торочила: | ||
+ | |||
+ | — Хто ж іще, як не він? Якби він тоді не потрапив мені на очі, мені й на думку не спало б хизуватися перед царем своїм голосом. А якби я не заспівала, ніхто мене не почув би, ніхто не зловив би й ніхто б не обскуб! От і розважте самі, хто тут винен! Соловей винен! | ||
+ | |||
+ | Так і не вдалося папугам переконати завидющу сову, що в своєму соромі та ганьбі винна вона сама. | ||
+ | |||
+ | Отак, друзі, негоже звинувачувати когось у тому, в чому винен сам. | ||
{{Індійські народні казки українською мовою}} | {{Індійські народні казки українською мовою}} | ||
{{Казки з книги Індійські народні казки (Веселка,1984)}} | {{Казки з книги Індійські народні казки (Веселка,1984)}} |
Поточна версія на 15:47, 25 вересня 2013
Якось сова сіла на дах царського палацу і в садку, на високій пальмі, побачила солов'я. З подивом помітила сова: кожен, хто проходить повз нього, низько, до землі вклоняється.
Невдовзі в садок вийшов і сам цар. Він тримав у руках золоту тацю з добірним зерном.
Цар поставив тацю під пальмою, і соловей відразу злетів на землю та заходився клювати зерно.
Коли цар і його придворні пішли з садка, сова мовила до солов'я:
— За що це тобі від них така шана?
— Цареві напрочуд подобається мій спів,— скромно відповів соловей,— а тому він звелів, аби всі в палаці виконували мої найменші забаганки. Та й сам цар щодня виходить до мене, приносить добірне зерно на золотій таці.
День скінчився, запала ніч, але сові було не до сну. Слава солов'я не давала їй спокою.
«Чим я гірша від солов'я?— думала вона.— А голос мій навіть кращий від солов'їного. Цар іще не чув мого співу: якби почув, то й слухати більше не схотів би цього миршавого солов'я! І він, і його придворні схилялися б переді мною, виконували б найхимерніші мої примхи».
Розпалившись такими думками, сова що було сили й хисту заходилася виухкувати: «У-ух-у-ух! У-ух-у-ух!» І таке моторошне було те ухкання, що всі в палаці відразу посхоплювались, а сам цар не на жарт розгнівався:
— Хто це сміє серед ночі ухкати в моєму палаці? Зараз же знайдіть і приведіть його до мене!
Сторожа кинулася виконувати царський наказ. А виконати його було легко, бо сова, захоплена своїм урочистим та величним співом, і далі ухкала, не помічаючи нічого довкола. Сову швидко спіймали й принесли, до царя.
— Володарю наш, ось хто насмілився порушити ваш спокій!
— Обскубти її!— коротко звелів цар.
Слуги схопили сову, обскубли до останньої пір'їнки й вижбурнули геть із царського палацу.
Ледве жива добралася завидюща сова до темного лісу.
Відтоді раз у раз розповідала вона папугам про свою пригоду, через яку мусить тепер ходити голою. І звинувачувала вона в своєму лихові, своїй ганьбі та соромі маленького співучого солов'я.
— То все через нього!— вигукувала сова сердито.— То завдяки йому я ходжу обскубана, хоч на очі нікому не навертайся!
— Та чим же той соловей завинив перед тобою?— дивувалися папуги.
А сова одно торочила:
— Хто ж іще, як не він? Якби він тоді не потрапив мені на очі, мені й на думку не спало б хизуватися перед царем своїм голосом. А якби я не заспівала, ніхто мене не почув би, ніхто не зловив би й ніхто б не обскуб! От і розважте самі, хто тут винен! Соловей винен!
Так і не вдалося папугам переконати завидющу сову, що в своєму соромі та ганьбі винна вона сама.
Отак, друзі, негоже звинувачувати когось у тому, в чому винен сам.