Відмінності між версіями «Кмітливий дроворуб (індійська народна казка)»
Bogdan (обговорення | внесок) м (перейменував «Кмітливий дроворуб» на «Кмітливий дроворуб (індійська народна казка)») |
Bogdan (обговорення | внесок) |
||
Рядок 1: | Рядок 1: | ||
+ | Жив у селі, край дрімучого лісу, дроворуб. Щодня ходив він у ліс, набирав в'язку дров, завдавав її собі на спину й ніс до ближчого містечка продавати. Що виручав за дрова, тим і перебивався з дружиною, бо нікого більше в нього не було — ні дітей, ні батьків, ні сестер, ні братів. Харчами та одежею не перебирав, задовольнявся тим, що мав, і так собі жив. | ||
+ | Але серед дроворубових сусідів були такі, яким здавалося, що дроворуб і його дружина живуть надто вже тихо та мирно: тож і почали вони їм дошкуляти, де тільки могли. | ||
+ | Якось дроворуб подався в ліс. Виліз на дерево, щоб нарубати сухих гілок, і зненацька глянув униз. Глянув — і очам своїм не повірив: між корінням дерева лежала велика перлина. | ||
+ | |||
+ | «Звідки вона тут узялася? — здивувався дроворуб.— Ану ж подивлюся, що воно буде далі». | ||
+ | |||
+ | Дроворуб принишк, вряди-годи позираючи вниз, на могутнє коріння. Чекати довелося недовго. З нірки вискочила мишка й поклала біля перлини іще одну, а тоді знову шмигнула в нірку. | ||
+ | |||
+ | «Еге, там, певно, цілий скарб схований!» — промайнуло в голові у дроворуба. Він зліз на землю, розкопав мишачу нірку й побачив купу золота та самоцвітів. Забувши про свої дрова, він мерщій побіг додому й розповів про щасливу знахідку дружині. | ||
+ | |||
+ | — Тільки ж дивись мені,— додав дроворуб,— нікому жодним словом не прохопися про наш скарб! | ||
+ | |||
+ | Дружина пообіцяла, що нікому не скаже, але терпцю їй стало не надовго, і вона поділилася радістю з сусідкою. | ||
+ | |||
+ | Дроворуб, дізнавшись про це, розлютився, але потім заспокоївся й став думати-гадати, чим тут можна зарадити. Нарешті надумався. | ||
+ | |||
+ | Опівночі він вирушив у ліс, розкидав навколо дерева трохи монет та коштовностей, трохи понавішував на гілля, а в ставок неподалік укинув два великих глеки. Потім повернувся додому, а щойно зайнявся ранок, повів дружину в ліс показати свої скарби. | ||
+ | |||
+ | — Поглянь-но,— мовив він,— не інакше, як уночі випав золотий дощ. І на землі золото, і на дереві поначіплялось!.. | ||
+ | |||
+ | Дружина неабияк здивувалася, але, побачивши, що на гіллі висять золоті монети, таки повірила, що вночі пройшов золотий дощ. | ||
+ | |||
+ | — О, диви! — знову вигукнув дроворуб.— Ще й глеки в ставку ростуть! Та такі великі! | ||
+ | |||
+ | Дружина втупилася в воду — і справді, там стояло два великих глеки. | ||
+ | |||
+ | Дроворуб з дружиною позбирали золоті монети й коштовності і повернулися додому. | ||
+ | |||
+ | А тим часом дружина торговця розповіла своєму чоловікові, що їхній сусід дроворуб знайшов у лісі скарб. Торговець побіг до царя й розповів про дроворуба і його знахідку. Цар звелів привести дроворуба та його дружину і кинути у в'язницю. А наступного дня дроворуб постав перед царем. | ||
+ | |||
+ | — Признавайся!—звелів цар. Ти справді знайшов у лісі неоціненний скарб? Так чи ні? | ||
+ | |||
+ | — О царю! — смиренно мовив дроворуб.— Вас підманули, не інакше! Хіба ж можу я, ваш покірний слуга, брехати вам? | ||
+ | |||
+ | — Гей! — гукнув цар сторожу.— Прив'яжіть, дроворуба до стовпа і приведіть його дружину. Коли вона підтвердить, що він таки знайшов скарб, ми скараємо цього брехуна на смерть! | ||
+ | |||
+ | Дроворуба прив'язали до стовпа, а дружину привели до царя. | ||
+ | |||
+ | — Дивись мені,— суворо попередив цар,— не думай брехати! Це правда, що твій чоловік знайшов скарб? | ||
+ | |||
+ | — Свята правда, пресвітлий царю! — злякано відповіла жінка.— Знайшов мій чоловік скарбі Це сталося вчора, після того, як пройшов золотий дощ, після того, як у воді повиростали великі-превеликі глеки!.. | ||
+ | |||
+ | — Що?! — сердито вигукнув цар.— Який золотий дощ? Які глеки повиростали у воді? Чи ти при своєму розумі, жінко? Що ти верзеш? | ||
+ | |||
+ | — Правду вам кажу, достославний царю! — наполягала дружина дроворуба.— Так усе й було, як кажу! | ||
+ | |||
+ | — Женіть їх обох з палацу у три шиї!—аж почервонів від люті цар.— Ця жінка, певно, зовсім зсунулася з глузду! | ||
+ | |||
+ | — Таки правда ваша, царю! — погодився перший радник царя.— Вона не при своєму розумі! | ||
+ | |||
+ | — Слід було раніше про це здогадатися! — невдоволено буркнув цар.
Повернувся та й пішов у свої царські покої. | ||
{{Індійські народні казки українською мовою}} | {{Індійські народні казки українською мовою}} | ||
{{Казки з книги Індійські народні казки (Веселка,1984)}} | {{Казки з книги Індійські народні казки (Веселка,1984)}} |
Поточна версія на 16:10, 25 вересня 2013
Жив у селі, край дрімучого лісу, дроворуб. Щодня ходив він у ліс, набирав в'язку дров, завдавав її собі на спину й ніс до ближчого містечка продавати. Що виручав за дрова, тим і перебивався з дружиною, бо нікого більше в нього не було — ні дітей, ні батьків, ні сестер, ні братів. Харчами та одежею не перебирав, задовольнявся тим, що мав, і так собі жив.
Але серед дроворубових сусідів були такі, яким здавалося, що дроворуб і його дружина живуть надто вже тихо та мирно: тож і почали вони їм дошкуляти, де тільки могли.
Якось дроворуб подався в ліс. Виліз на дерево, щоб нарубати сухих гілок, і зненацька глянув униз. Глянув — і очам своїм не повірив: між корінням дерева лежала велика перлина.
«Звідки вона тут узялася? — здивувався дроворуб.— Ану ж подивлюся, що воно буде далі».
Дроворуб принишк, вряди-годи позираючи вниз, на могутнє коріння. Чекати довелося недовго. З нірки вискочила мишка й поклала біля перлини іще одну, а тоді знову шмигнула в нірку.
«Еге, там, певно, цілий скарб схований!» — промайнуло в голові у дроворуба. Він зліз на землю, розкопав мишачу нірку й побачив купу золота та самоцвітів. Забувши про свої дрова, він мерщій побіг додому й розповів про щасливу знахідку дружині.
— Тільки ж дивись мені,— додав дроворуб,— нікому жодним словом не прохопися про наш скарб!
Дружина пообіцяла, що нікому не скаже, але терпцю їй стало не надовго, і вона поділилася радістю з сусідкою.
Дроворуб, дізнавшись про це, розлютився, але потім заспокоївся й став думати-гадати, чим тут можна зарадити. Нарешті надумався.
Опівночі він вирушив у ліс, розкидав навколо дерева трохи монет та коштовностей, трохи понавішував на гілля, а в ставок неподалік укинув два великих глеки. Потім повернувся додому, а щойно зайнявся ранок, повів дружину в ліс показати свої скарби.
— Поглянь-но,— мовив він,— не інакше, як уночі випав золотий дощ. І на землі золото, і на дереві поначіплялось!..
Дружина неабияк здивувалася, але, побачивши, що на гіллі висять золоті монети, таки повірила, що вночі пройшов золотий дощ.
— О, диви! — знову вигукнув дроворуб.— Ще й глеки в ставку ростуть! Та такі великі!
Дружина втупилася в воду — і справді, там стояло два великих глеки.
Дроворуб з дружиною позбирали золоті монети й коштовності і повернулися додому.
А тим часом дружина торговця розповіла своєму чоловікові, що їхній сусід дроворуб знайшов у лісі скарб. Торговець побіг до царя й розповів про дроворуба і його знахідку. Цар звелів привести дроворуба та його дружину і кинути у в'язницю. А наступного дня дроворуб постав перед царем.
— Признавайся!—звелів цар. Ти справді знайшов у лісі неоціненний скарб? Так чи ні?
— О царю! — смиренно мовив дроворуб.— Вас підманули, не інакше! Хіба ж можу я, ваш покірний слуга, брехати вам?
— Гей! — гукнув цар сторожу.— Прив'яжіть, дроворуба до стовпа і приведіть його дружину. Коли вона підтвердить, що він таки знайшов скарб, ми скараємо цього брехуна на смерть!
Дроворуба прив'язали до стовпа, а дружину привели до царя.
— Дивись мені,— суворо попередив цар,— не думай брехати! Це правда, що твій чоловік знайшов скарб?
— Свята правда, пресвітлий царю! — злякано відповіла жінка.— Знайшов мій чоловік скарбі Це сталося вчора, після того, як пройшов золотий дощ, після того, як у воді повиростали великі-превеликі глеки!..
— Що?! — сердито вигукнув цар.— Який золотий дощ? Які глеки повиростали у воді? Чи ти при своєму розумі, жінко? Що ти верзеш?
— Правду вам кажу, достославний царю! — наполягала дружина дроворуба.— Так усе й було, як кажу!
— Женіть їх обох з палацу у три шиї!—аж почервонів від люті цар.— Ця жінка, певно, зовсім зсунулася з глузду!
— Таки правда ваша, царю! — погодився перший радник царя.— Вона не при своєму розумі!
— Слід було раніше про це здогадатися! — невдоволено буркнув цар. Повернувся та й пішов у свої царські покої.