Чарівне горня (індійська народна казка)

Один бідний селянин — звали його Сомілака — працював на багатія день і ніч, а жив упроголодь, їв саме товчене листя та корінці. Від голоду він ледве ноги тяг, а жінка його й зовсім заслабла. Якось і каже вона чоловікові: — Піди в ліс та принеси чогось попоїсти, бо я скоро сконаю з голоду.
Подався Сомілака до лісу. Коли бачить — висять на дереві двоє горнят, одне глиняне, друге дерев'яне. І на обох покришки. «Візьму глиняне горня собі,— подумав Сомілака,— а то наше вдома вже геть нікудишнє». Виліз він на дерево, взяв горня. І знов міркує: «А навіщо нам це горня? Адже воно порожнє! От якби я приніс у ньому хліба, жінка відразу б одужала». Ледве він це подумав, як покришка трохи піднялася, і Сомілака побачив... рисовий коржик! — Оце так! — здивовано мовив він.— Треба швидше нагодувати жінку, нехай одужує. Шкода, що в горняті лише один коржик, а то б і я попоїв. Не встиг Сомілака доказати, аж бачить — покришка знов трохи піднялася, а в горняті — ще один коржик! «Еге! Видно, це горня не просте, а чарівне! Ану ж попрошу я в нього смажене курча!» — зметикував Сомілака. Покришка знову піднялася, і він побачив у горняті смажене курча. Попоїв селянин і, мугикаючи веселу пісеньку, подався додому. А йти йому треба було повз будинок багатія. Той дуже здивувався, побачивши, що Сомілака йде радий та веселий, ще й пісню співає. — Ану йди сюди! — покликав він. Сомілака підійшов. — Ти чого радієш? — грізно спитав поміщик. — Та ось,— відповів Сомілака,— в лісі чарівне горня знайшов. — Чарівне горня? — здивувався поміщик.— І що ж воно вміє? Сомілака поставив чарівне горня й каже: — Хочу смажену перепілку! Покришка на горняті піднялася, і поміщик побачив смажену перепілку. Він аж затремтів од жадібності й заздрості. «Як би його видурити горня в селянина?» — промайнуло у нього у голові. Витяг поміщик перепілку із горняти й заходився їсти. А тоді й каже Сомілаці: — А принеси-но мені, чоловіче, холодненької води. Поки селянин ходив по воду, поміщик схопив чарівне горня й сховав його, а замість нього поставив таке саме просте. Взяв Сомілака горня та й каже: — Дозвольте, пане, піти додому. Бо мене жде голодна жінка. — Йди собі, йди,— махнув рукою поміщик, радий, що обдурив селянина. Прибіг Сомілака додому, а жінка вже ледве дихає. — Ну, тепер ми врятовані! — вигукнув Сомілака.— Зараз я почастую тебе всім, чого забажаєш. Він розповів жінці про чарівне горня, потім поставив його серед хати й каже: — Хочу смажену перепілку! Покришка на горняті не ворухнулася. Здивувався селянин та й каже знов: — Хочу смажену перепілку! І знов покришка не ворухнулася. Сомілака зазирнув у горня — порожнє. — Що таке? — почухав потилицю Сомілака.— Щойно ж у поміщика воно мене слухалось... — У поміщика? — перепитала жінка.— То ти показував чарівне горня поміщикові? Сомілака розповів усе, як було. Жінка гірко заплакала й каже: — Що ж ти наробив, чоловіче! Поміщик украв твоє горня й поставив на його місце звичайне. — Не плач, жінко! — мовив Сомілака.— На дереві в лісі висіло двоє горнят. Зараз я побіжу по друге. Так він і зробив. Зняв з дерева горня і йде веселий додому. І знов побачив його у вікно поміщик. Дивиться — в руках селянина таке саме горня, з покришкою, тільки дерев'яне. Закортіло поміщикові й це горня собі забрати. Покликав він селянина й питає: — Що це в тебе за горня? Продай мені! — Та я б радий його продати,—відповідає Сомілака.—Але вдома мене жде голодна жінка. А поміщик як гримне: — Не хочеш продати? То я заберу силоміць!
І зірвав з горняти покришку. А з горняти як вискочить десятків зо два дерев'яних кулаків — та й ну лупцювати поміщика! Той кинувся тікати, а кулаки — за ним. Лупцюють, молотять ію спині, по крижах, по голові, аж луна розлягається. — Ой лишенько, рятуйте! — заволав поміщик.— Пожалій мене, чоловіче! — гукнув до Сомілаки.— Накажи кулакам не бити мене! — Спершу віддай мені горня! — Віддам, віддам, тільки вгамуй кулаки! — Кулаки, в горня! — наказав Сомілака.
Кулаки слухняно вскочили в горня. Поміщик, ледве дихаючи, заповз до хати, дістав сховане чарівне горня й віддав селянинові. Щасливий Сомілака повернувся додому, і того вечора вони з жінкою вперше лягли спати ситі. Відтоді Сомілака зажив у достатку. І сусідам своїм помагав. Винесе, було, чарівне горня на вулицю — і всі їдять досхочу. Так минуло літо, А восени пішла по країні чутка, що бадшах видає заміж дочку. Поміщик одразу пішов до палацу й розповів володареві про чарівне горня Сомілаки. — Все, що ти схочеш поставити на весільний стіл, тобі дасть те чарівне горня,— закінчив він. Бадшах послав гінців по Сомілаку й наказав привести його до палацу. Призначеного дня Сомілака з'явився в палац. — Показуй своє горня! — звелів всесильний бадшах.— Це правда, що воно чарівне? — Хай довго тягнуться літа твої, о володарю! — відповів селянин.— Це горня справді чарівне. — Тоді нехай дасть мені найкращих на світі солодощів. Покришка враз підскочила, і бадшах побачив — горня повне солодощів. Покуштувавши їх, він не міг одірватися і їв доти, аж доки горня спорожніло. — Таких смачних солодощів ще не доводилося їсти нікому в світі! — вигукнув бадшах.— Залиш мені горня на три дні. Через три дні гості роз'їдуться, і я віддам тобі горня назад. В Сомілаки не було ради: воля бадшаха — закон. Уклонився він володареві й подався додому. Три дні гуляли в палаці весілля. Три дні гості ласували чудовими солодощами й раз у раз вигукували: — Яка смакота! Таких солодощів не пробували навіть боги!
Нарешті гості роз'їхалися, і Сомілака прийшов по горня. — Чого тобі тут треба?! — закричав бадшах, навіть не впізнавши селянина. — Я прийшов по своє горня, о володарю,— відповів той. — У цьому палаці все належить мені! Геть звідси, а то накажу кинути тебе в клітку до тигрів! — О найсправедливіший! Ти ж обіцяв після весілля віддати мені горня... — Ти ще перечиш?! — гримнув бадшах.— Гей, сторожа! Киньте його в клітку до голодних тигрів! Та не встигла сторожа підбігти до Сомілаки, як він дістав дерев'яне горня й зірвав з нього покришку. Двадцять дерев'яних кулаків заходилися лупцювати всіх підряд — і бадшаха, і його сторожу. Бадшах упав, а кулаки лупцювали його й лупцювали. — Змилуйся наді мною! — заблагав він.— Угамуй кулаки, коли твоя ласка! — Спершу віддай моє чарівне горня! — сказав Сомілака. — Гей, слуги! — закричав бадшах.— Принесіть чарівне горня! Та швидше, а то ці кулаки мене вб'ють! Коли слуги принесли горня, Сомілака наказав: — Кулаки, в горня! Потім він приклав руку до грудей, уклонився й мовив: — Прощавайте всі. Я піду в своє село. Голодні селяни вже давно чекають на чарівне горня. Бадшах мовчки закивав головою. Кулаки так його набили, що до нього ще довго не поверталася мова.