|
|
| Рядок 1: |
Рядок 1: |
| − | [[Категорія:українська народна казка]] | + | #redirect [[Як вільха коня купувала (українська народна казка)]] |
| − | | |
| − | Жили собі [[чоловік]] та жінка, і були вони дуже бідні. Не було у їх ні хати, ні повітчини, нічого. От жінка все й гризе голову чоловікові, все й гризе:
| |
| − | | |
| − | — Давай-таки, чоловіче, хоч яку-небудь хату напнем. Сяк-так та й буде в нас своя хата.
| |
| − | | |
| − | Пішов [[чоловік]] на заробітки, приніс трохи грошей, почали вони строїти хату. Хоч воно й на хату не було похоже, а все ж таки в своїй жили.
| |
| − | | |
| − | Тепер жінка знову починає чоловікові голову гризти:
| |
| − | | |
| − | — Напни, [[чоловік|чоловіче]], хоч яку-небудь повітчину, щоб таки й ми були похожі на хазяїнів. Постав хоч сохи та напни верх, може, нам доля таки що-небудь пошле.
| |
| − | | |
| − | — Придумай ще що! — каже [[чоловік]].
| |
| − | | |
| − | — Не одному-таки доля посилала! Ну, а може, нам і пошле,— каже жінка.
| |
| − | | |
| − | Сяк-так та й нап'яв [[чоловік]] повітчину. Покликав жінку та й каже:
| |
| − | | |
| − | — Ну що ж, повітка як повітка. Нехай тепер тобі доля посилає, що вона тобі пошле!
| |
| − | | |
| − | — Ну, та вже чи пошле, чи ні, а повітчина є,— каже жінка. Так вони побалакали та й пішли в хату вечерять. На другий день встала жінка раненько та й побігла в повітчину подивитися, чи нічого доля їм не послала. Туди,— аж там стоїть коняка.
| |
| − | | |
| − | — А що, не казала я тобі, що доля щось пошле нам?
| |
| − | | |
| − | — Балакай, дурна! Яка там доля?! Голодна чиясь коняка ходила та й зайшла в повітчину, думала, що жолоб там стоїть та поживиться чим.
| |
| − | | |
| − | — Ну, вже чия не є, а нам доля послала. Поведи її зараз у ярмарок.
| |
| − | | |
| − | Взяв [[чоловік]] ту коняку, взяв хліба собі в торбу та й повів її у ярмарок.
| |
| − | | |
| − | Іде та й іде, іде та й іде та й дійшов до лісу.
| |
| − | | |
| − | — Куди ж його тут, — каже. — Чи піти лісом, а чи другу дорогу пошукати? Е, що там не буде — піду лісом.
| |
| − | | |
| − | От іде він лісом. Слухає, аж вільха рипить. «А,— думає собі [[чоловік]],— це вона коняку купить хоче». А вільха все.
| |
| − | | |
| − | — Ри-и-ип-рип! Ри-и-ип-рип!
| |
| − | | |
| − | — Купуєш?
| |
| − | | |
| − | — Ри-и-ип-рип!
| |
| − | | |
| − | — Двадцять п'ять?
| |
| − | | |
| − | — Ри-и-ип-рип!
| |
| − | | |
| − | — Підождать?
| |
| − | | |
| − | — Ри-и-ип-рип!
| |
| − | | |
| − | — До неділі? Ну, добре,— каже [[чоловік]].— Тоді я її прив'яжу отут коло ясенка, а в неділю прийду за грішми.
| |
| − | | |
| − | Покинув він ту коняку в лісі, а сам приходить додому і без коняки, і без грошей.
| |
| − | | |
| − | От жінка як побачила, що він іде сам:
| |
| − | | |
| − | — Бач, таки й послала нам доля! Продав коняку та й будуть гроші такі, як і в других людей. Ну що, продав?
| |
| − | | |
| − | — Продав.
| |
| − | | |
| − | — А ярмарок великий?
| |
| − | | |
| − | — Та я його і не бачив
| |
| − | | |
| − | — Оце гарно! А де ж ти коняку продавав? А за скільки?
| |
| − | | |
| − | — Та ну, от уже і напала! Продав я її в лісі на борг.
| |
| − | | |
| − | — Тьфу на тебе, дурний чоловіче! Да ж таки видано, щоб коняку на борг продавать?!
| |
| − | | |
| − | — У неділю піду за грішми.
| |
| − | | |
| − | — Ну кому ж ти хоч продав?
| |
| − | | |
| − | — Та я ж таки тобі кажу — в лісі. Іду ото я лісом, аж слухаю — вільха. «Ри-и-ип-рип!» — Пита мене, чи продаю. Ну, от я сторгувався та й продав її. Тільки вона попросила підождати до неділі.
| |
| − | | |
| − | От діждали вони неділі. Устає [[чоловік]] рано та й іде до вільхи получати гроші. Прийшов, а вільха вп'ять:
| |
| − | | |
| − | — Ри-и-ип-рип!
| |
| − | | |
| − | — Що? Нема?
| |
| − | | |
| − | — Ри-и-ип-рип!
| |
| − | | |
| − | — Підождать?
| |
| − | | |
| − | — Рп-и-ип-рип!
| |
| − | | |
| − | — До неділі?
| |
| − | | |
| − | Пішов чоловік оп'ять ні з чим додому. Приходе додому, жінка його вп'ять напорола.
| |
| − | | |
| − | — Оце,— каже,— тільки ти мені в неділю не принесеш грошей, так я тобі й очі повидираю!
| |
| − | | |
| − | От діждав [[чоловік]] неділі та й пішов вп'ять до вільхи правити гроші. Приходить, а вільха тільки:
| |
| − | | |
| − | — Ри-и-ип-рип!
| |
| − | | |
| − | — Що? Нема?!
| |
| − | | |
| − | — Ри-и-ип-рип!
| |
| − | | |
| − | — Підождать?
| |
| − | | |
| − | — Ри-и-ип-рип!
| |
| − | | |
| − | — До неділі? Е, ні! — каже чоловік.— Я й так довго ждав. Та я з тебе й шкуру здеру, як ти грошей не віддаси зараз.
| |
| − | | |
| − | Вирізав кийок та й давай вільху лупити.
| |
| − | | |
| − | — А що, оддаси?! А що, оддаси?! Я й так довго ждав! Пооббивав уже всю кору внизу, а далі як лусне по вершку, а відтіль щось як гупне!
| |
| − | | |
| − | «Що за диво?» — дума чоловік. Оглянувся, коли бочонок лежить. Він туди, коли там повно червінців.
| |
| − | | |
| − | Взяв він той бочонок, приніс додому та й каже жінці:
| |
| − | | |
| − | — Оце й так! Оце й заплатила! Оце й послала тобі доля...
| |
