Про найду-водоплива (українська народна казка)

Про найду-водоплива Жили-були на світі чоловік і жінка, що обклалися дітьми, як дід онучами. Було їх десятеро, а одинадцяте мало народитися. Хоч воно й небажане, але що вже зробиш. Жінка говорила, що от-от дитинча появиться на світ. На вікні щоночі горів каганець.

А один панисько, що повертався бричкою з великого міста, здалеку побачив світло каганця. Він змучився в далекій дорозі й захотів відпочити. Підійшов до хати, постукав у двері й проситься:

— Пустіть мене й фурмана переночувати. Чоловік створив двері і постелив гостям на лаві. А в

другій хатчині його жінка чекала дитини. Тільки панисько

задрімав, хтось став коло вікна і спитав:

— Вже народилася дитина?

— Ні, ще не народилася,— відповів ґазда. Сон геть утік від пана. Через якийсь час хтось підійшов знову до вікна і спитав:

— Як там, дитина уже народилася?

— Ні, ще не народилася.

Панисько й очей не заплющив, думав розбудити фурмана і їхати далі, бо в цій бідняцькій халупі не дадуть відпочити.

Минуло ще трохи часу і знадвору втретє почувся голос:

— Народилася дитина?

— Уже, слава богу!

— Хлопчик чи дівчинка?

— Хлопчик.

— Най здоров росте...— Потім голос тієї мари продовжував: — Аби-сьте знали, що той хлопчик має бути щасливий. Йому написано одружитися з донькою великого пана, що ночує у вас на лаві.

Панисько чув кожне слово. Його аж у піт кинуло й гарячка вдарила. Щоб він віддав свою доньку за сина таких харлаків? Ніколи цього не буде!

Пан заплющив очі і до самого ранку думав, що має робити. І придумав, проклятий! Уранці чоловік пішов по воду, а жінка заснула коло своєї одинадцятої дитини. Пан потихеньку підійшов до її постелі й украв хлопчика. Засунув під одежу і — гайда із хати.

Фурман цьвохнув коней батогом і так помчав, що тільки дим і нитка за ним.

Довго тікали. Добралися до темного лісу і стали. Пан витягнув дитину з-під одежі, дав фурманові й каже:

— Поклади її під отого дуплавого дуба. Бог пришле якогось голодного вовка, і той буде знати, що робити.

Фурман зробив так, як сказав пан. Потім сіли на бричку й поїхали, не оглядаючись.

Хлопчик проспався під дубом і захотів їсти. Та їсти ніхто не давав. Він почав кричати: ве-е, ве-е, ве-е!

Недалеко від того місця була широка полонина, де вівчарі пасли овець. Вони почули крик немовляти, покинули овець і побігли до дуплавого дуба.

— Ади, який соловей!

Вівчарі взяли хлопчика до колиби, напоїли молоком і назвали Найдою. Порадилися і залишили хлопчика у себе.

Найда ріс, як з води. Був файний і веселий. Коли йому минуло десять років, до вівчарів приїхав панисько:

— Чи не продали б ви мені десять найкращих баранів?

— Можемо продати,— відповів старший вівчар. І наказав хлопчикові: — Гей, Найдо, приведи панові найкращих баранів.

— Що за ім'я — Найда? — спитав пан. Вівчар відповів:

— Тому десять років ми його знайшли під дуплавим дубом. Хтось покинув дитину вовкам на поживу. Ми взяли до себе й вигодували.

Панисько побілів, як овечий сир. Здогадався, що це та дитина, яку він украв у бідного ґазди. Медовими устами, підлесливими словами став просити:

— Люди добрі, пустіть цього хлопчика до мене. Він виросте в розкошах, чоловіком стане.

Вівчарі любили Найду і тому довго радилися. Нарешті відпустили його з паном, хоч великий жаль мали за ним.

У лісі пан і фурман збили з дощок скриню. Коли вони приїхали до широкої ріки, засунули Найду в скриню і скинули з моста.

За паниськом тільки закурилося.

Довго пливла рікою скриня з хлопчиком. Через якийсь час допливла до млина, загатила жолоб, по якому йшла вода до лотоків. Колесо перестало крутитися, а камінь не став молоти муку. Мельник розсердився і крикнув: — Який дідько загатив воду?

Вибіг на берег і побачив скриню. Покликав людей, які йому допомогли витягнути паку. Підважили дошки й перепудилися: там сидів гарний-прегарний хлопчик.

Найда виліз, випростався і розповів мельникові, хто він такий і як потрапив у дощану скриню.

— Залишайся у мене. У млині потрібні помічники. Називатиму тебе Водопливом.

І ще десять років прожив Найда-Водоплив. Став такий годний парубок, що любо було дивитися на нього. Навчився муку молоти і так спритно все робив, що старий мельник полюбив його, як свого сина.

Одної днини приїхав до млина панисько. Якраз у ту хвилину, коли розмовляв з мельником, з колеса злетів пас. Мельник гукнув:

— Гей, Вод опливе, натягни паса!

— Що це за ім'я — Водоплив? — поцікавився панисько.

Мельник розказав про те, як десять років тому хлопчина приплив у паці до лотоків і як його врятували.

Лице дідича побіліло, як питльована мука. Почав думати, що має робити, аби легіня не було на світі. Сказав мельникові:

— Пусти Водоплива, най віднесе моїй пані цидулку, що я зараз напишу. Вона передасть гроші на мливо, бо я забув узяти.

— Най іде,— погодився, мельник.

Панисько написав цидулку, дав парубкові й каже:

— Не показуй нікому, бо тебе уб'ють. Скажи, що я приїду через п'ять днів.

— Добре, пане.

Водоплив поклав цидулку в капелюх і вирушив у дорогу. Ішов лісами, нетрями, долинами, горбами. Стомився й зголоднів. У лісі побачив хатину, в якій жив мудрий чоловік. Пішов туди й каже:

— Добрий вечір! Пустіть мене переночувати.

— А хто ти будеш і куди манджаєш? — спитав мудрець.

— Я — Водоплив. Несу пановій пані цидулку в капелюсі.

— Що в ній написано?

— Не знаю, бо не вмію читати.

— Ану дай, я прочитаю.

— Не можна. Пан не веліли.

Коли Водоплив заснув, мудрець вийняв з капелюха цидулку. Там було написано:

«Жінко, цей парубок е той самий, що хоче бути нашим зятем. Як тільки прочитаєш цидулку, то скажи слугам, що він є великий злодій, який прийшов обікрасти наш маєток. Най його вб'ють. Коли повернуся, заплачу їм файні гроші».

Мудрець зрозумів, що Водоплива треба рятувати від смерті. Взяв кавалок паперу і написав до знаку так, як писав пан:

«Це той парубок, про якого ми говорили. Буде нам добрим зятем. Як тільки прочитаєш мою цидулку, роби скоро весілля. Коли повернуся, аби все було, як у людей».

Мудрець засунув свою цидулку Водопливові в капелюх. Парубок прокинувся, подякував доброму чоловікові й пішов до панського палацу.

Пані прочитала цидулку і почала готувати весілля. Всюди рух, біганина, колотнеча — завтра весілля! Водоплива помили, одягли в панську одежу. Прийшли музики й заграли так файно, що все село зібралося перед панською брамою. Молодий був, як місяць уповні, молода — як та зірничка. Вони полюбили одне одного.

Після весілля Водоплив устав зранку й почав ґаздувати. Робив усе, що треба було, співав і жартував. Наймити були дуже задоволені, що мають такого господаря. Паниськові уже по дорозі люди розповіли, який добрий його зять. Коли прийшов додому, пані сказала:

— Й ой, такого золотого зятя, відай, ніхто не має. Ти добре зробив, що написав цидулку.

— Дай її сюди! — відповів сердито пан. Він прочитав і все зрозумів, але не сказав більше ні півслова. Почав думати, як має позбутися зятя.

Водоплив поскаржився дружині, що пан не хоче його знати.

— Будьмо обачні, чоловіче,— відповіла жінка. Панисько зібрав найвірніших слуг і мовив до них:

— Не можу дивитися на Водоплива у своїм палаці. Викопайте глибочезну яму перед порогом. Коли він ітиме вдосвіта до худоби, то впаде у неї. Ви прикидайте його швидко глиною. Водоплив буде проситися, казатиме, що в вашим паном, але ви не вірте — кидайте йому на голову якомога більше глини.

— Добре, паночку.

Удосвіта Водоплив прокидається, хоче йти до худоби, а жінка не пускає: — Поспи ще трохи,— каже,— життя наше довге — стане часу й для худоби.

Водоплив послухав і знову заснув.

Панисько спав глибоким сном. Йому приснився страшний сон: ніби найлютіший бугай взяв на роги його паню і бігає з нею по подвір'ю. Панисько схопився і кинувся рятувати жінку. Тільки переступив поріг — спам'ятався, але було вже пізно: він полетів каменем у глибочезну яму. Слуги почали швидко закидати його землею. Панисько благав, щоб дарували йому життя, бо він є їхній пан, але слуги й слухати нічого не хотіли. Покрили його сирою землею, зарівняли, ще й рискалем приплескали.

Фурман розповів молодому панові, хто він такий, звідки його вкрали. Найда-Водоплив пішов до батьків, забрав їх до себе. І всі довго жили у добрі та злагоді.