Відмінності між версіями «Скарби К’япацци (італійська народна казка)»
Bogdan (обговорення | внесок) (Створена сторінка: Край села К’япацци, де кінчається єдина його вулиця, височить чималий пагорб. На ньому с...) |
Bogdan (обговорення | внесок) м (перейменував «Скарби К’япацци» на «Скарби К’япацци (італійська народна казка)») |
(Немає відмінностей)
|
Версія за 23:32, 7 травня 2013
Край села К’япацци, де кінчається єдина його вулиця, височить чималий пагорб.
На ньому стояв колись пишний замок, від якого залишились нині тільки величні руїни, де в темних баштах кричать пугачі й літають кажани.
Але старе й мале в селі може вам нарозка- зувати про цей замок багато цікавих оповідок.
Послухайте одну з них.
Років із сотню тому щодня рівно о дванадцятій годині скреготів грубий іржавий засув і рипіли, відчиняючись, важкі ковані двері замку.
Тієї ж миті на поріг виходив старезний дідок з білою бородою, що сягала йому нижче пояса.
Він був у дорогій куртці з пишними рукавами, в коротких штанях, у черевиках з пряжками, а на голові мав високий червоний каптурець.
Крекчучи, дідок сідав на сходах і підставляв свої старі кістки сонцю.
А вони-таки справді були старі-старезні, бо ніхто не знав, скільки тому дідкові років. Навіть він сам давно вже збився з ліку.
На дванадцяту годину збігались до замку й діти з усієї К’япацци.
Вони вилазили дідусеві на коліна, куйовдили йому бороду, стягали з голови черво ний каптурець, а він і не думав за це на них сердитися.
Іноді ж, як сонце особливо гарно гріло і в дідуся переставало судомити ноги, він лукаво підморгував дітям, і вони, пританцьовуючи, починали благати його:
— Дідусю, покажіть!..
— Дідусю, пустіть нас туди!
— Дідусю, поведіть нас погратися!
Дідок підводився, переступав поріг і зникав за дверима, а діти хутенько кидалися навздогін за ним.
Вони навшпиньочки йшли лункими залами, склепінчастими коридорами й довго спускалися вузькими крутими сходами.
Дідок важко відсував залізні двері, діти переступали поріг, і двері вмить зачинялися за ними.
Там у склепах зберігалися скарби К’япацци: купами лежали старовинні золоті й срібні монети, стояли відчинені скрині, вщерть повні найдорожчих самоцвітів.
Від них ішло таке сяйво, що в темному склепі було видно, як удень.
Дідок давав дітям бавитись всіма коштовностями.
Хлоп’ята грались у війну: одні нападали, вимахуючи мечами з золотими руків’ями, інші боронились, прикриваючись щитами, на яких красувалися химерні візерунки.
Дівчатка вбиралися в самоцвіти і вдягались у дорогі шати, твердо вірячи, що вони й справді маленькі принцеси.
Дідок тішився, дивлячись на дитячі забавки.
Коли ж настав час, він брав срібний дзвіночок і теленькав ним.
Принцеси знов ставали вбогими дівчатками, а хоробрі воїни — простими хлопчаками.
Всі хутенько клали коштовності на місце і виходили зі склепу. І ніхто з дітей ніколи не ховав і не виносив ані- найменшого самоцвіта чи монетки.
Тільки одного разу хлопчик-семиліток поклав собі в кишеню монету з квадратною дірочкою всередині: він хотів зробити з неї важок до своєї вудки. Та залізні двері не схотіли відчинятись, і дідок сказав:
— Хто взяв — нехай покладе.
Хлоп’я, зашарівшись, кинуло монету на ту купу, з якої взяло, і двері негайно відчинилися.
Та якось темної ночі до замку таки примудрилися залізти три злодії.
Кожен з них хворів на ту хворобу, що зветься жадобою збагачення.
Прибилися злодії здалеку, бо в тім краю, де вони народилися, вже нічого було вкрасти — там вони вже давно все покрали.
Були це дуже спритні злодії: вони вміли будь-які двері відімкнути так, що ніхто б не почув.
Черевики свої вони пообмотували повстю, на обличчя понатягали маски. І все ж таки дідусь почув їх і прокинувся.
Він вискочив злодіям назустріч і спитав:
— Чого вам тут треба, люди добрі?
Побачивши перед собою немічного старого дідка, злодюги нахабно спитали:
— Кажи, старигане: тут справді заховані великі скарби?
— Так, справді великі, - відповів дідок.— А навіщо вони вам?
— Я поставлю собі палац на сто кімнат, найму собі сто служників і буду жити в ньому сам,— відказав перший злодій.
— А я куплю великий корабель і побуваю в усіх на світі країнах. І скрізь їстиму й питиму лише те, що їсть і п’є король,— відмовив другий.
— А я не буду такий дурний, не розтринькуватиму свого добра,— сказав третій злодій.— Я сховаю золото і милуватимусь ним потай від людських очей.
— А тепер слухайте, що я вам скажу,— мовив дідок.— Даремно ви ділите скарби, яких ніколи не побачите. А забирайтеся лишень звідсіля геть, доки я не розгнівався!
— Годі нам марнувати час, слухаючи теревені якогось старого луб’я! — крикнув перший злодій.— Що він, немічний, може нам заподіяти?
— А ось побачиш що! — гнівно сказав дідок.
І злодій умить відчув, які могутні руки в цього начебто кволого старенького дідка: він згріб їх усіх трьох докупи, як мокрих курей, і витягнув за двері.
Надворі дідусь так кидонув першим злодієм над собою, що той аж засвистів на небо.
Якби був не схопився там за хмару, що саме пливла поруч,то хтозна, де й був би зараз.
Аж за три дні, коли хмара линула дощем, його знесло на землю.
Другого злодія дідок жбурнув ще далі — аж на блискавку.
На ній він цілих сім днів ширяв по небу, доки вона не принесла його на собі на землю.
А третього закинув так високо, що той і досі десь там літає.
Звідкіля ж узялися скарби в замку К’япацци? Що то за дідок стеріг все те багатство? І де воно потім ділось?
І про це розкажуть вам люди з К’япацци, коли їх гарненько попросити.
У давнину, як розповідають, замком К’япацци володів знатний рід багатих синьйорів.
Та останній спадкоємець замку навідувався до нього тільки вряди-годи, і то ненадовго.
Життя своє він проводив на коні зі списом у руках і в гарячих боях із ворогами: цей володар замку був воїном.
Якось до синьйора дійшла звістка, що сарацини — завойовники із Західної та Північної Аравії — висадилися на берег у його краю і напали на одне приморське місто.
Володар замку швидко зібрав воїнів і подався на допомогу.
Та коли він прибув туди, сарацини вже пограбували місто, спалили його дощенту і з награбованим добром відпливли на своїх кораблях.
Сумний їхав воїн вулицею, обабіч якої горіли людські оселі, і раптом ніби з-під землі почув дитячий плач.
Синьйор зіскочив з коня й прислухався. Плач знову почувся. Тоді воїн одійшов і заглянув у суху обвалену криницю.
При-світивши смолоскипом, він побачив на дні хлопчика. Яким чином він там опинився, цього навіть сам сердешний хлопчик не міг розповісти.
Пожалів синьйор бідолашну дитину, посадив поперед себе в сідло та й привіз до замку в К’япацці.
Коли хлопчина підріс, то став синьйорові найвірнішим і найвідданішим зброєносцем. Юнак супроводжував свого рятівника в усіх походах.
Рінальдо — бо саме так звали хлопця — завжди бився пліч-о-пліч із синьйором.
Із найгрізніших битв вони виходили живими, бо коли двоє вірних захищають одне одного, смерть обминає їх.
Не раз і не два Рінальдо заступав синьйора своїм тілом, не раз і не два синьйор рятував зброєносця від ворожого меча...
Багато літ провели в походах побратимами синьйор і Рінальдо.
Аж якось синьйорів загін переслідував ворога в далеких горах.
Одначе ворожому загонові пощастило втекти й.сховатися в гірських ущелинах.
А вже стемніло, і місцина була незнайома. Синьйор поклав собі перебути ніч у горах.
Рінальдо знайшов під стрімчастою скелею глибоку печеру, наламав гіллячок з листям і зробив синьйорові постелю, а сам ліг при вході впоперек печери.
Вранці синьйор вийшов із печери похмурий і заклопотаний. Він не пішов навздогін за ворогом, а повернув із своїм загоном додому.
Відтоді життя Рінальдо стало зовсім інше. А все тому, що синьйор тієї ночі знайшов у печері великі скарби.
Сім років перевозив він коштовності на білому кривому віслюкові з далеких гір до замку К’япацци й ховав у глибоких його склепах.
А що вірнішого побратима за Рінальдо синьйор не мав, то й доручив стерегти ці величезні скарби зброєносцеві.
Невдовзі Рінальдо помітив, що його синьйор ставав дедалі менше схожим на того великодушного і шляхетного лицаря, яким був доти.
Він більше не поривався допомогти скривдженому, геть забув про бойові походи і ставав дедалі все скупішим, усе недовірливішим.
Приїхавши до замку, він щоразу замикався в склепі з своїми скарбами і по кілька днів не виходив звідтіля.
Мцнуло сім років. На восьмий рік синьйор знов подався на своєму білому кривому віслюкові у далекі гори. Від’їжджаючи, він сказав Рінальдо:
— Слухай мене і запам’ятай: хоч би що скоїлось зі мною, ти повинен стерегти скарби. Заклинаю тебе вогнем, що спопелив твоє рідне місто, заклинаю тебе оцим мечем, який стільки разів, відводив від тебе смертоносні удари ворогів,— бережи скарби! Коли бодай найменша частка їх побачить денне світло, тієї ж хвилини ти загинеш!
Синьйор як поїхав, так і не вернувся.
Виглядав, виглядав його Рінальдо та й годі сказав. Минали дні, спливали місяці, а за ними збігали роки.
Він і лік їм уже загубив. Внизу під пагорбом — у К’япацці — вмирали старі, одружувались молоді, народжувались діти.
Рінальдо тільки й бачив із замкових сходів, як у селі то когось ховали, то справляли чиєсь весілля. В нього ж самого не було ніяких перемін — він був старий і все стеріг свої скарби.
Та якось серед ночі він почув ревіння бурі й шалений свист вітру, тріск і рипіння дерева, що ламалось і падало додол’ . За свій довгий-предовгий вік Рінальдо ще ніколи не зазнав такої несамовитої бурі. Дощ лив мов із відра. «Що ж там робиться внизу, в К’япацці?» — подумав Рінальдо. Ця думка дедалі дужче гнітила його і не давала ні на мить склепити старечих очей.
А тільки-но в похмурому небі засіріло, Рінальдо поволі звівся й виглянув надвір.
Те, що він побачив унизу, було страшніше, аніж поле битви після найлютішого побоїща.
Де були вулиці К’япацци, вирувала каламутна вода і на ній погойдувались дерев’яні уламки будівель, всіляке господарське зна ряддя та хатнє начиння.
Тільки де-не-де під самим пагорбом можна було побачити завалені будинки, а люди, старе й мале, посинілі від холоду, тулились до мурів замку.
Тоді старенький Рінальдо навстіж відчинив важкі ковані двері замку. В кімнатах, де хтозна-відколи не горів вогонь, умить запалахкотіли дрова.
Діти, нагрівшися, забігали й защебетали скрізь по лунких залах замку.
Проте з облич у дорослих не сходила тінь розпачу : вони ніяк не могли змиритися з тим, що за одну коротеньку ніч дощенту знищено все, надбане їхнею працею, працею їхніх батьків, дідів та прадідів.
Тепер люди К’япацци зосталися без будь-якого притулку, вода забрала всю їхню худобу й птицю, знищила сади, весь урожай їхніх ланів. Обвів старий зброєносець очима понурих батьків та вмитих гіркими слізьми матерів, подумав і сказав:
— На скарбах, захованих у замку, лежить закляття. Я вірно оберігав їх не один десяток років, бо так наказав мені синьйор.
Одначе вони нікому не принесли щастя — ні мені, ні моєму синьйорові, ні тим,хто володів ними до цього.
Може, саме зараз настав час, коли золото й самоцвіти справді допо-можуть тим, хто потребує і заслуговує допомоги.
Я не відчиню вам дверей склепу.
Я дам вам саме стільки коштовностей, скільки треба, щоб знов від-будувати К’япаццу і відшкодувати усі ваші збитки.
Коли мій синьйор від’їздив, він мене попередив: якщо хоч найменша часточка скарбів побачить світло дня, я тієї ж таки хвилини помру.
Нехай і так! Я вже своє прожив.
Рінальдо подався до склепу й виніс звідти повний мішок золотих монет.
Побачивши таке багатство, жінки втерли сльози, а чоловіки випросталися й повеселішали.
Старий, усміхаючись, мовив:
— Я все ж таки не марно зберігав скарби!
То були останні його слова. Тієї ж миті він упав на кам’яну підлогу зали й помер.
Великодушний зброєносець подарував селянам К’япацци тільки малу час-тину тих скарбів, які лежали в склепах замку.
Де ж ділося те багатство, що залишилося після цього, так ніхто й не знає. Кажуть, ніби воцо обернулось на череп’я і вугілля: адже замок відтоді занепав та позавалювався.
Туди вже боялися навіть заходити.
Хіба що який відчайдушний селянин іноді завезе й сховає в башті сіно, щоб не змокло під час зимових дощів.