Відмінності між версіями «Завидюща сова (індійська народна казка)»

Матеріал з Казки українською мовою
 
Рядок 1: Рядок 1:
 +
Якось сова сіла на дах царського палацу і в садку, на високій пальмі, побачила солов'я. З подивом помітила сова:  кожен,  хто проходить  повз  нього,  низько,  до  землі  вклоняється.
  
 +
Невдовзі в садок вийшов і сам цар. Він тримав у руках золоту тацю з добірним зерном.
  
 +
Цар поставив тацю під пальмою, і соловей відразу злетів на землю та заходився клювати зерно.
 +
 +
Коли цар і  його придворні  пішли з садка,  сова  мовила  до  солов'я:
 +
 +
—    За що це тобі від них така шана?
 +
 +
—    Цареві напрочуд подобається мій спів,— скромно відповів соловей,— а тому він звелів, аби всі в палаці виконували мої найменші забаганки. Та й сам цар щодня виходить до мене, приносить добірне зерно на золотій таці.
 +
 +
День скінчився, запала ніч, але сові було не до сну. Слава солов'я не давала їй спокою.
 +
 +
«Чим я гірша від солов'я?— думала вона.— А голос мій навіть кращий від солов'їного. Цар іще не чув мого співу: якби почув, то й слухати більше не схотів би цього миршавого солов'я! І він, і його придворні схилялися б переді мною, виконували б найхимерніші мої примхи».
 +
 +
Розпалившись такими думками, сова що було сили й хисту заходилася виухкувати: «У-ух-у-ух! У-ух-у-ух!» І таке моторошне було те ухкання, що всі в палаці відразу посхоплювались, а сам цар не на жарт розгнівався:
 +
 +
—    Хто це сміє серед ночі ухкати в моєму палаці? Зараз же знайдіть і приведіть його до мене!
 +
 +
Сторожа  кинулася  виконувати  царський  наказ.  А  виконати  його було легко, бо  сова,  захоплена  своїм    урочистим  та  величним  співом, і далі ухкала, не помічаючи нічого довкола. Сову швидко спіймали й принесли, до царя.
 +
 +
—    Володарю  наш,  ось хто  насмілився порушити  ваш спокій!
 +
 +
—    Обскубти її!— коротко звелів цар.
 +
 +
Слуги схопили сову, обскубли до останньої пір'їнки й вижбурнули геть із царського палацу.
 +
 +
Ледве жива добралася завидюща сова до темного лісу.
 +
 +
Відтоді раз у раз розповідала вона папугам про свою пригоду, через яку мусить тепер ходити голою. І звинувачувала вона в своєму лихові, своїй ганьбі та соромі маленького співучого солов'я.
 +
 +
—    То все через нього!— вигукувала сова сердито.— То завдяки йому я ходжу обскубана, хоч на очі нікому не навертайся!
 +
 +
—    Та чим же той соловей завинив перед тобою?— дивувалися папуги.
 +
 +
А сова одно торочила:
 +
 +
—    Хто ж іще, як не він? Якби він тоді не потрапив мені на очі, мені й на думку не спало б хизуватися перед царем своїм голосом. А якби я не заспівала, ніхто мене не почув би, ніхто не зловив би й ніхто б не обскуб! От і розважте самі, хто тут винен! Соловей винен!
 +
 +
Так і не вдалося папугам переконати завидющу сову, що в своєму соромі та ганьбі винна вона сама.
 +
 +
Отак, друзі, негоже звинувачувати когось у тому, в чому винен сам.
 
{{Індійські народні казки українською мовою}}
 
{{Індійські народні казки українською мовою}}
  
 
{{Казки з книги Індійські народні казки (Веселка,1984)}}
 
{{Казки з книги Індійські народні казки (Веселка,1984)}}

Поточна версія на 15:47, 25 вересня 2013

Якось сова сіла на дах царського палацу і в садку, на високій пальмі, побачила солов'я. З подивом помітила сова: кожен, хто проходить повз нього, низько, до землі вклоняється.

Невдовзі в садок вийшов і сам цар. Він тримав у руках золоту тацю з добірним зерном.

Цар поставив тацю під пальмою, і соловей відразу злетів на землю та заходився клювати зерно.

Коли цар і його придворні пішли з садка, сова мовила до солов'я:

— За що це тобі від них така шана?

— Цареві напрочуд подобається мій спів,— скромно відповів соловей,— а тому він звелів, аби всі в палаці виконували мої найменші забаганки. Та й сам цар щодня виходить до мене, приносить добірне зерно на золотій таці.

День скінчився, запала ніч, але сові було не до сну. Слава солов'я не давала їй спокою.

«Чим я гірша від солов'я?— думала вона.— А голос мій навіть кращий від солов'їного. Цар іще не чув мого співу: якби почув, то й слухати більше не схотів би цього миршавого солов'я! І він, і його придворні схилялися б переді мною, виконували б найхимерніші мої примхи».

Розпалившись такими думками, сова що було сили й хисту заходилася виухкувати: «У-ух-у-ух! У-ух-у-ух!» І таке моторошне було те ухкання, що всі в палаці відразу посхоплювались, а сам цар не на жарт розгнівався:

— Хто це сміє серед ночі ухкати в моєму палаці? Зараз же знайдіть і приведіть його до мене!

Сторожа кинулася виконувати царський наказ. А виконати його було легко, бо сова, захоплена своїм урочистим та величним співом, і далі ухкала, не помічаючи нічого довкола. Сову швидко спіймали й принесли, до царя.

— Володарю наш, ось хто насмілився порушити ваш спокій!

— Обскубти її!— коротко звелів цар.

Слуги схопили сову, обскубли до останньої пір'їнки й вижбурнули геть із царського палацу.

Ледве жива добралася завидюща сова до темного лісу.

Відтоді раз у раз розповідала вона папугам про свою пригоду, через яку мусить тепер ходити голою. І звинувачувала вона в своєму лихові, своїй ганьбі та соромі маленького співучого солов'я.

— То все через нього!— вигукувала сова сердито.— То завдяки йому я ходжу обскубана, хоч на очі нікому не навертайся!

— Та чим же той соловей завинив перед тобою?— дивувалися папуги.

А сова одно торочила:

— Хто ж іще, як не він? Якби він тоді не потрапив мені на очі, мені й на думку не спало б хизуватися перед царем своїм голосом. А якби я не заспівала, ніхто мене не почув би, ніхто не зловив би й ніхто б не обскуб! От і розважте самі, хто тут винен! Соловей винен!

Так і не вдалося папугам переконати завидющу сову, що в своєму соромі та ганьбі винна вона сама.

Отак, друзі, негоже звинувачувати когось у тому, в чому винен сам.