Круки з чарівного острова

Коли норвезькі рибалки повертаються з риболовлі додому, то часто бачать, що на стерно їм поначіплювалися колоски зі стеблами або знаходять у шлунку спійманої риби зерна ячменю. Тоді вони знають, що човен їхній пропливав повз котрийсь із чарівних островів, про які мовиться в давніх переказах. На тих островах і сонце світить ясніше, ніж десь-інде, і трава на луках буйніша, і хліб на полі родить кращий, і риби в морі біля них більше.

Але не всім з’являються на очі ті острови. Тільки чесні й відважні люди, коли в морі шаленіє буря і їм загрожує смертельна небезпека, можуть побачити їхні таємничі береги. І щасливий той, хто ступить на чарівний острів,— тоді він урятований.

Таке щастя випало й одному рибалці на ім’я Кнут.

Жив він на березі моря і мав повну хату дітей, а з майна — лише човен та дві кози, і то їх доводилось підгодовувати риб’ячими хвостами, бо трави на прибережних скелях росло мало. Діти його також не раз бігали голодні, адже траплялося й таке, що Кнут повертався з моря впорожні. Та однаково він був усім задоволений, ніколи не нарікав на свою долю і не занепадав духом.

Одного дня Кнут, як завжди, вирушив зранку в море. Вже кілька днів йому не щастило, риба не ловилася, жінка з дітьми сиділи вдома голодні, не було за віщо купити ані борошна, ані крупів на кашу. «Може, хоч сьогодні пощастить»,— думав Кнут.

Довго він плив, берег уже зник удалині, а риба ловилась погано. Коли це зненацька впав густий туман, небо потемніло і знялася страшна буря. Човен, мов тріску, підхопили хвилі. Довелось Кнутові викидати з човна всю рибу, щоб не піти на дно разом з ним. Та однаково, хоч човен і полегшав, його важко було втримувати проти хвиль.

Але Кнут недарма все своє життя прожив на морі. Він спритно ухилявся від хвиль або вискакував на них щоразу, коли вони ладні були поглинути човен.

Минула година, п’ять годин, минуло й шість, Кнут виснажився до краю, а буря не вщухала. Він сподівався, що приб’ється до якогось берега, та навколо, скільки око сягало, перекочувалися хвилі, темрява стала ще густіша. Кнутові навіть здалося, що він пливе не до берега, а в море. Чи, може, то вітер змінився й несе його від суходолу? Так воно, видно, й було, бо за стільки годин його напевне викинуло б десь на скелі.

Раптом крізь шум хвиль і ревіння вітру він почув перед носом човна хрипке крякання. Серце йому стислося.

«Мабуть, це морський дух співає мені похоронну пісню,— подумав Кнут.— Видно, прийшла моя остання година...»

Він по думки попрощався з дружиною й дітьми і приготувався до смерті. Багато разів заставала його в морі негода і ніколи не могла здолати, а тепер, певне, таки здолає.

Тієї миті Кнут помітив, як серед хвиль майнуло щось чорне. Та коли він підплив ближче, то побачив, що то не морський дух, а просто три круки сидять на уламку щогли.

Хвиля відразу підхопила човна й кинула його далі повз ту щоглу. Кнут не дуже придивлявся до круків. Він зголоднів, хотів пити і так стомився, що руки насилу тримали стерно. Скінчилося тим, що він опустив голову на груди й заснув.

Скільки спав Кнут, він і сам не знав, але збудив його легенький поштовх, ніби човен торкнувся берега.

Кнут підвів голову й розплющив очі.

Хмари розходились, крізь них прозирало сонце й освітлювало невідомий берег. Пагорби на ньому заросли лісом аж до верхів’я, а буйні зелені луки й лани, засіяні ячменем, підступали до самої води. Кнутові здалося, що він чує пахощі квіток, приємні й живлющі,— таких він зроду ще не чув.

«Тепер я врятований,— подумав Кнут.— Бо це напевне чарівний острів».

Він підтяг човна вище на берег і пішов ледь помітною стежкою, що вела через лан, засіяний ячменем. Такого колосистого ячменю Кнут також зроду ще не бачив.

Стежка привела його до низенької землянки, вкритої недавно зрізаним дерном. На її зеленому даху паслася біла коза з позолоченими рогами і таким великим вим’ям, як у найбільшої корови. А перед землянкою на ослінчику сидів маленький дідок у блакитному каптанчику й попахкував люлькою. Борода в дідка сягала майже до колін,

— Прошу ласкаво на наш острів, Кнуте,— сказав дідок.

— Хай вам завжди щастить, батьку, за добре слово, відповів Кнут.

Хіба ви мене знаєте?

— Певне, що знаю,— відповів дідок,— Може, переночуєш у нас?

— Та переночував би, батьку,— відповів Кнут.

— Гаразд, місце для тебе знайдеться. Скоро повернуться й мої сини,

сказав дідок.— Ти не зустрічав їх у морі?

— Ні, я зустрічав тільки трьох круків, що сиділи на уламку щогли, відповів Кнут.

Ото і є мої сини,— сказав дідок. Потім вибив з люльки попіл і додав; — Але чого ми стоїмо, заходь до хати, ти, напевне, зголоднів і пити

хочеш.

— Дякую, батьку,— мовив Кнут.

Він переступив поріг землянки і завмер з дива, бо зроду йому не до-водилось бачити таких розкошів. Стіл був увесь заставлений прегарним посудом: тарілками, тацями, дзбанами, келихами. І чого тільки в них не було: і печеного, і вареного, і солоного, і солодкого, а до їжі вино, пиво й мед.

Кнут їв і пив, аж за вухами лящало, а тарілка й келих перед ним однаково були повні. Сам дідок їв мало, та й розмовляв мало, а все позирав на двері.

Та ось надворі застукотіло, затупало, двері відчинилися, і до землянки зайшли три юнаки, високі й дужі. Кнут аж затремтів, як побачив їх. Але вони чемно привіталися з ним і теж сіли до столу. Кнут хотів підвестися, сказав, що вже наївся, та вони знов посадовили його й почали їсти та пити самі. І хоч скільки вони їли й пили, на столі нічого не меншало.

До кінця вечері вони так заприязнилися з Кнутом, що запропонували йому ловити разом рибу.

— Лягай тепер відпочивати, а вдосвіта ми рушимо в море,— сказав старший брат, встаючи з-за столу.

Другого ранку вони попливли в море. Та не встигли далеко відплисти, як знялася страшна буря. Один брат стояв біля стерна, другий пильнував вітрила, третій сидів на носі, а Кнут вичерпував воду черпаком. Він так завзято працював, що якби не промок до рубця від хвиль, то однаково змокрів би від поту. Човен мчав наввипередки з вітром, а коли в ньому набиралося надто багато води, брати спрямовували його на гребінь хвилі й нахиляли так, що вода виливалася через корму.

Нарешті буря вщухла, і вони почали рибалити.

Брати взяли своє спорядження, а Кнут своє. Риби там було багато, брати раз по раз витягали її з води. У Кнута також добре клювало, та тільки-но він підтягав рибину до краю човна, як вона зривалася з гачка.

Коли човен був повний, вони повернулися на острів, почистили рибу й розвісили її сушитись.

— Бачиш, скільки риби наловили,— сказали брати.

— Та наловили, тільки не я,— зітхнув Кнут.— До вас риба сама йшла, а в мене зривалася.

— То в тебе такі гачки. Візьми наші, може, тобі другого разу краще поведеться.

Дали вони Кнутові свої гачки, і справді, другого дня риба в нього ловилася не гірше, ніж у братів. Повернулись вони на острів, почистили рибу, розвісили, і кожному припало аж по три жердини.

Цілий тиждень прожив Кнут на острові й захотів додому. Брати спорядили йому на дорогу великого, на восьмеро весел човна, поклали в нього мішок борошна, сувій брезенту і всього, що потрібно рибалці.

Кнут не знав, як і дякувати їм за гостинність.

— Ніколи я не забуду вашого острова,— сказав він.

— Як не забудеш, то ласкаво просимо до нас другої весни. Поїдеш з нами на ярмарок продавати рибу. Вона якраз до того часу висохне,— сказав дідок.

— Та як же я знайду ваш острів? Я не знаю дороги, мене сюди буря прибила,— мовив Кнут.

— Простуй за круком, коли він летітиме у відкрите море, і потрапиш просто до нас,— відповів дідок.— Ну, щасливої тобі дороги!

Відпливши від берега, Кнут обернувся, щоб востаннє глянути на острів. Та побачив тільки безмежне море. Острів зник, наче його ніколи й не було.

Другої весни, коли відшуміли бурі, Кнут зібрався на чарівний острів. Недалеко й відплив від берега, як над човном з’явився чорний крук і повів його в море.

І не зоглядівся Кнут, як доплив до чарівного острова.

А там біля пристані стояв уже напоготові корабель. Кнут зроду ще не бачив такого корабля. Він був такий великий, що від носа до корми не долітав людський голос. Тому посередині стояв матрос і команду з корми передавав на ніс, та й то всім доводилось добре кричати, щоб їх почули.

Господарі острова вже повантажили свою рибу на корабель, а Кнутова ще висіла на жердинах. Він сам почав зносити її в трюм. Але хоч скільки носив, на жердинах риби не меншало, бо замість тієї, що він здіймав, з’являлася нова.

Нарешті трюм наповнився, і корабель відплив.

На ярмарку Кнут продав свою рибу дуже вдало і за отримані гроші купив новий вітрильник з усім рибальським спорядженням. А купував він його разом з дідком, який був йому за порадника.

Пізно ввечері, коли Кнут налаштувався додому, дідок прийшов до нього на вітрильник попрощатися.

— Ти нас більше не побачиш,— сказав він.— Та поки житимеш чесно, ми тобі завжди допомагатимем. Стоятимем поряд із тобою біля стерна, коли лютуватиме буря, підпиратимем твої щогли, щоб вони не ламалися, і разом з тобою ловитимем рибу. Тобі завжди щаститиме.

Відтоді так воно й було. Хоч до чого б узявся Кнут, йому завжди щастило, і злигодні вже далеко обминали його родину та його хату.

І завжди, коли він у негоду, плавав своїм вітрильником, чиїсь невидимі руки допомагали йому долати хвилі, а коли він ловив рибу, то завжди наловлював її вдосталь.

Кнут знав, звідки в нього таке щастя, й ніколи не забував про чарівний острів, до якого його прибила буря, та про господарів того острова. І в кожну річницю своєї зустрічі з ними він причепурював свій вітрильник, запалював ліхтарі і запрошував музик, щоб вони грали його невидимим приятелям. Ніхто не знає напевне, але кажуть, що гості з чарівного острова навіть танцювали під ту музику, хоч ніколи більше не показувались на очі Кнутові.