Семеро лошат

Були собі колись чоловік і жінка, і мали вони троє синів. Вони жили в малєнькій хатині, і статку в них було що з руки та в рот. Сини їхні мали силу, та не мали до чого ту силу прикласти. А найменшого сина прозивали Пічкуром, бо він тільки те й робив, що сидів біля вогнища та дивився на полум’я.

Одного дня старший син і каже батькові:

— Піду я, тату, межи люди, може, десь наймуся.

— Іди,— відповів батько,— бо дома щастя не висидиш.

І хлопець вирушив у світ. Він ішов цілий день і надвечір добувся до королівського двору. Король саме стояв на ганку. Побачив він хлопця і спитав, куди той іде.

— Та хочу десь найнятися в найми,— відповів хлопець.

— Може, наймешся до мене доглядати семеро лошат? — спитав ко-роль,— Коли ти глядітимеш їх цілий день і ввечері скажеш мені, що вони їли й що пили, то я віддам за тебе королівну і півкоролівства з нею. Та коли не зможеш сказати цього, в тебе здеруть зі спини три паси шкіри і проженуть геть.

Хлопець подумав собі, що з такою легкою роботою впорається за іграшки, і найнявся до короля.

Другого дня, тільки-но розвиднилось, конюх випустив зі стайні семеро лошат. Вони гайнули з двору, а хлопець за ними. Лошата мчали горами й долинами, через ліси і болота. Хлопець пробіг із годину й дуже стомився, а як трохи відстав, то згубив з очей весь табунець. Він опинився в гірській ущелині, а над дорогою там сиділа стара жінка й пряла. Побачила стара, що хлопець біжить за лошатами, аж піт із нього котиться, та й гукає йому:

— Ходи сюди, синку, я розчешу тобі голову!

Хлопець радо підійшов до старої, сів біля неї, поклав голову їй на коліна, і вона почала його чесати. Так він просидів біля неї цілий день.

Надвечір хлопець каже старій:

— Утечу я, мабуть, додому. Не варто мені показуватись до королівського двору.

— Почекай до смерку,— мовила стара.— Тоді лошата вертатимуться сюдою до короля, і ти побіжиш за ними. Адже ніхто не знає, що ти лежав тут цілий день і не пас їх.

Коли прибіг табунець, стара дала хлопцеві дзбан з водою і жмутик моху, щоб він показав їх королю, як той запитає, що лошата їли й пили.

— Ти стеріг табунець цілий день? — спитав король, коли хлопець увечері підійшов до нього.

— Так, цілий день.

— То скажи мені, що їли й що пили мої лошата?

Хлопець показав жмутик моху і дзбан з водою, які йому дала стара, і сказав:

— Ось їхня їжа і їхнє питво.

Король відразу зрозумів, як хлопець пас лошат. Розлютився він і звелів здерти зі спини в нього три паси шкіри, посипати рану сіллю, а тоді прогнати його геть.

Можете собі уявити, який був хлопець зажурений, коли повернувся додому. Він сказав, що більше вже не піде в найми, раз спробував, і годі з нього.

Минув якийсь час, і середній син також захотів піти в світ і пошукати щастя.

— Не пустимо,— кажуть йому батьки,— поглянь на братову спину, таке й тобі буде.

Проте хлопець не відступався від свого і доти просив батьків, доки вони не відпустили його.

Ішов він, ішов і надвечір добувся до королівського двору.

Король саме стояв на ганку й запитав його, куди він іде.

— Та хочу десь найнятися в найми,— відповів хлопець.

— То ставай до мене пасти семеро лошат,— сказав йому король.

Він визначив хлопцеві ту саму винагороду й ту саму кару, що і його братові. Хлопець залюбки погодився на королеву умову, бо сподівався довідатись, що лошата їдять і що п’ють.

Рано-вранці конюх випустив семеро лошат, вони вибігли з двору і по-мчали через гори й долини, а хлопець за ними. Але й він не забіг далі, як його брат. Десь через годину він, знесилений і спітнілий, досяг гірської ущелини, де сиділа стара жінка й пряла. Вона гукнула хлопцеві:

— Ходи сюди, синку, я розчешу тобі голову!

Хлопець залюбки підійшов до старої і вмостився біля неї. Хай собі Лошата біжать, куди хочуть, подумав він. І так просидів біля старої цілий день.

Коли ввечері лошата поверталися, стара дала хлопцеві жмутик моху і дзбан з водою, щоб він показав їх королю.

— Можеш ти мені сказати, що мої семеро лошат їли і що пили? — спитав його король.

— Ось їхня їжа і ось їхнє питво,— відповів хлопець і показав жмутик моху і дзбан з водою.

Король розгнівався, звелів здерти зі спини у хлопця три паса шкіри, посипати рану сіллю і прогнати його геть.

Удома хлопець розповів, що з ним сталося, і сказав, що більше ніколи не захоче шукати щастя.

Минув день чи два, і Пічкур теж захотів іти в світ.

— Спробую ще я, чи не вгляджу тих лошат,— сказав він.

Двоє старших братів узяли його на сміх.

— Коли нам не пощастило, то куди вже тобі! Ти ж нічого не вмієш робити, тільки сидиш та на вогонь дивишся,— казали вони.

— А я однаково піду,— стояв на своєму Пічкур.— Хочу спробувати щастя.

І хоч скільки сміялися з нього брати, хоч скільки просили його батьки, нічого не допомогло, Пічкур пішов з дому.

Ішов він, ішов цілий день і смерком добувся до королівського двору. Король саме стояв на ганку, ніби виглядав його, і спитав, куди він іде.

— Та шукаю, де б найнятися на службу,— відповів Пічкур.

— А звідки ти? — спитав король, бо не хотів більше брати когось на службу, не розпитавшись, хто він і звідки.

Пічкур розповів, що він брат тих хлопців, які пасли семеро королівських лошат, і спитав, чи не міг би й він завтра постерегти табунець.

— Тьху! — сказав король, бо йому не хотілося й згадувати про тих пастухів.— Коли ти їхній брат, то таке саме ледащо, як і вони. Таких наймитів мені не треба.

— Але ж я вже стільки йшов, то чому б вам не спробувати мене? — сказав Пічкур.

— Коли хочеш, щоб і тобі здерли спину, то про мене,— мовив король.

— Я волію одержати королівну,— сказав Пічкур.

Рано-вранці конюх випустив семеро лошат, і вони помчали через гори й долини, через ліси й мочари, а Пічкур побіг за ними.

Довго він біг і також добувся до гірської ущелини, де сиділа й пряла стара жінка. Вона гукнула йому, як і його братам:

— Ходи сюди, синку, я розчешу тобі голову!

— Чешіть свою! — відповів їй Пічкур і побіг далі за лошатами.

Коли він вибрався з ущелини, то побачив найменше лоша.

— Сідай на мене,— сказало воно,— бо дорога далека.

І Пічкур сів на лоша. Довго вони їхали, аж ось лоша питає його:

— Ти нічого не бачиш?

— Не бачу,— відповів Пічкур.

За якийсь час лоша знов питає:

— Ти нічого не бачиш?

— Не бачу,— відповів Пічкур.

Їхали вони, їхали, нарешті лоша втретє запитало:

— А тепер ти щось бачиш?

— Так, бачу щось біле,— відповів Пічкур,— наче товсту березову колоду.

— То ми приїхали,— сказало лоша.

Коли табунець добіг до колоди, найстарше лоша відкотило її вбік, і там, де вона лежала, виявились двері, а двері ті вели до невеличкої кімнати, в якій місця якраз вистачило на грубу й на кілька стільчиків.

А за дверима висів заіржавлений меч і невеличкий дзбан.

— Ти можеш махнути цим мечем? — спитало в Пічкура лоша.

Пічкур узяв меча, але не подужав навіть підняти його.

— Ану ковтни того напою, що в дзбані,— звеліло хлопцеві лоша.

Він ковтнув раз, другий, третій, і меч став для нього легенький, як пір’їна.

— Візьми тепер цього меча,— сказало лоша,— і в день свого весілля постинаєш нам усім голови, тоді ми знов станемо королевичами, як були раніше. Бо ми брати королівни, з якою ти одружишся, коли скажеш ко-ролю, що ми їли і що пили, проте лихий троль наслав на нас чари. А як постинаєш нам голови, не забудь покласти кожну до хвоста. Тоді лихі чари втратять над нами силу.

Пічкур пообіцяв виконати його наказ, і вони поїхали далі,

Довго вони їхали, нарешті лоша спитало:

— Ти нічого не бачиш?

— Не бачу,— відповів Пічкур.

Проїхали вони ще якийсь час, і лоша знов спитало:

— А тепер ти нічого не бачиш?

— Не бачу,— відповів Пічкур.

Проїхали вони ще багато миль через гори й долини.

— Ну, а тепер? — спитало лоша.— І досі нічого не бачиш?

— Бачу,— відповів Пічкур.— Далеко на обрії наче синіє якась стрічка.

— Так, то річка,— сказало лоша,— і нам треба перебратися на другий бік.

Прибігли вони до річки, а через неї перекинутий гарний міст. Перебралися лошата на другий бік і помчали далі. їхали, їхали, і нарешті лоша спитало в Пічкура, чи він нічого не бачить.

— Бачу,— відповів Пічкур.— Ген-ген на обрії щось темніє, ніби будівля з вежею.

— Так, то замок, і ми туди біжимо.

Коли лошата прибігли до замку, вони стали людьми, королевичами в гарній одежі, а як зайшли до замку, їх пригостили хлібом і вином. Пічкур також зайшов з ними до замку і взяв собі трохи хліба й вина. А коли вони вийшли надвір, королевичі знов стали лошатами. Пічкур сів на найменше лоша, і табунець помчав додому тією самою дорогою, але багато швидше. Ось вони поминули міст, ось березову колоду, а ось і стара жінка сидить край ущелини і пряде. Жінка щось крикнула їм навздогінці, та Пічкур не почув її слів, побачив тільки, що вона була дуже сердита.

Поки вони доїхали до королівського двору, то й смеркло. Король стояв на подвір’ї і чекав на них.

— Ти добре стеріг моїх лошат цілий день? — спитав він у Пічкура.

— Намагався стерегти,— відповів хлопець.

— То, може, скажеш мені, що мої лошата їдять і що п’ють? спитав король.

Пічкур витяг хліб та вино й показав королю:

— Ось їхня їжа, а ось їхнє питво.

— Так, ти їх стеріг,— мовив король,— і отримаєш королівну та пів- королівства.

Почали готуватися до весілля. І було воно таке бучне, що про нього ще багато років гомоніли по всіх усюдах,— такого весілля король захотів.

Коли гості сіли до столу, молодий підвівся й пішов до стайні, сказав, нібито щось забув там. А як прийшов туди, то зробив те, що йому лоша наказувало,— повідтинав голови їм усім, спершу найстаршому, а далі меншому й меншому, і пильнував, щоб прикласти кожному лошаті його власну голову. Скінчив Пічкур свою сумну роботу, і лошата знов стали королевичами. Коли він повернувся до бенкетного столу разом із сімома королевичами, король так зрадів, що обійняв і поцілував Пічкура, а наречена стала до нього ще ласкавіша.

— Півкоролівства я тобі вже даю,— сказав король,— а другу половину одержиш після моєї смерті, бо мої сини самі здобудуть собі щастя, коли з них спали чари.

Я також був на тому весіллі, але нічого не скуштував, мені дістався тільки пиріжок з маслом, я поклав його в піч, пиріжок згорів, масло розтеклось, і я не з’їв ні крихти.