Чесно здобута монета

Була собі колись бідна вдова. Жила вона в маленькій хатині край села, їсти не мала чого, палити в хатині теж не мала чим, от і послала вона свого малого сина в ліс по дрова. Надворі був холодний осінній день, і хлопчина цілу дорогу до лісу біг підстрибом, щоб нагрітися. Збираючи в кошик то гіллячку, то коріняку, хлопчина часто бив руками по тілі, бо з холоду вони почервоніли, ніби ягоди брусниці, що росла навколо.

Назбирав хлопчина повний кошик дров і подався додому. Коли це на галявині він раптом побачив білий, з’їдений негодою камінь.

Бідолашний старенький каменю,— пожалів його хлопчина,— який ти блідий, аж білий. Мабуть, дуже змерз.

Він скинув із себе курточку й накрив камінь.

Прийшов хлопчина додому, а мати й питає, чого це він у такий холод ходив до лісу в самій сорочці. Хлопчина й розповів їй, що побачив у лісі .старий, побілілий з холоду камінь і накрив його своєю курточкою.

Йолопе! — накинулась на нього мати.— Невже ти гадаєш, що камені мерзнуть? А якби навіть мерзли, то своя сорочка ближча до тіла.

Одяг тепер дорогий, у нас його нема, а ти викинув на камінь добрісіньку куртку!

І вона погнала хлопчину назад до лісу по куртку.

Прийшов він на ту галявину, де залишив курточку, і бачить — камінь одним краєм зрушивсь і ледь піднявся.

— Бідолашний! Це тому, що ти нагрівся, правда? — сказав хлопчина.

Та коли він підійшов до самого каменя, то побачив під ним скриньку, повну блискучих срібняків.

«Мабуть, вони крадені,— подумав хлопчина,— бо хто ховатиме в лісі під каменем свої власні гроші?»

Узяв він скриньку, поніс до озера і висипав гроші у воду. Та одна монета ніяк не тонула, хоч хлопчина й занурював її руками.

— Оця монета здобута чесно, бо ніяк не тоне,— сказав сам до себе хлопчина.

Він узяв того срібняка, надяг курточку й подався додому.

Прийшов він та й оповідає матері, як знайшов скриньку з грішми і як висипав ті гроші в озеро.

— А одна монета не потонула, і я взяв її, бо вона напевне здобута чесно,— закінчив свою розповідь хлопчина.

— Який же ти дурний у мене! — розгнівалась мати.— Коли з усіх монет тільки одна була добута чесно, то виходить, що на світі дуже мало чесності. Та хоч би їх крали й перекрадали, знайшов же їх ти, а своя сорочка ближча до тіла. Якби ти взяв ті гроші, ми б вилізли зі своїх злиднів і довіку нічим не журилися. Не хочу більше годувати тебе, коли ти такий йолоп. Іди собі геть і сам заробляй на себе.

І пішов хлопчина в широкий світ. Він скрізь просився в найми, але йому не щастило.

— Надто ти малий і слабосилий! — казали люди й відмовляли йому.

Довго він ходив, довго поневірявся, та якось зайшов до одного купця.

І той купець узяв його в найми — носити куховарці воду та дрова.

І так залишився хлопчина в купця. Одного разу купець лаштувався їхати в іншу країну, далеко за море. Він запитав усю свою родину й челядь, що кому звідти привезти. Кожен сказав, що йому хотілося б, а коли дійшла черга до хлопчини з кухні, той простяг купцеві свою монету.

— Що ж тобі привезти? — запитав купець.— Адже за цю монету багато не купиш.

— Купіть, що дадуть,— відповів хлопчина.

— Ну добре, може, щось і дадуть,— сказав купець і поїхав.

Продав він за морем свій товар, набрав нового, накупив усього, що обіцяв своїй родині й челяді, і вернувся на корабель. Він хотів був уже відпливати і аж тоді згадав, що хлопчина з кухні дав йому монету і він мав йому щось купити за неї.

«Невже мені через таку дрібницю доведеться вертатись назад до міста? — подумав купець.— Ні, не буду гаяти на це час».

Коли це на березі з’явилася якась баба з мішком за плечима,

— Що ви несете в мішку, матусю? — запитав купець.

Кішку. Нема мені чим її годувати, то я оце вкину її в море, хай утоне,— відповіла стара.

«Хлопчина просив мене купити, що дадуть за його монету,— подумав купець.— То, може, візьму йому кішку?» І він запитав стару, чи не віддасть вона йому за монету свою кішку.

Стара зраділа, що так вигідно позбулася кішки, й віддала її купцеві навіть з мішком.

Недалеко й відплив купець, як зненацька налетіла буря. У снасті засвистів вітер, корабель почало кидати на хвилях і понесло невідомо куди.

Нарешті їх прибило до берега, і вони опинилися в країні, де купець ще ніколи не був. Він зразу ж подався до міста. А там зайшов до шинку і бачить — на кожному столі лежать різки, біля кожного гостя також різки. Здивувався купець. «Навіщо їм стільки різок? — подумав він. Погляну, що робитимуть з ними інші відвідувачі».

Він сів до столу, а коли йому принесли замовлену їжу, то відразу збагнув, що тими різками роблять. З кожного закутка, з кожної щілини повилазили сотні мишей, вони накинулись на їжу, і кожному, хто сидів за столом, довелось відбиватися від них різкою. Навколо тільки й чути було, що ляск і удари, один гучніший за одний. Інколи той, хто відбивався від мишей, зачіпав сусіда і йому доводилось вибачатися.

— Тяжко жити людям у цій країні,— сказав купець.— А чому ви не придбаєте собі кішки?

— Кішки? — здивувалися люди.

Вони навіть не знали, що це таке.

Тоді купець приніс з корабля кішку, яку він купив для хлопчини, і всі миші розбіглися. Люди вперше спокійно попоїли. Як же вони дякували купцеві! І почали просити його, щоб він продав їм кішку. Спершу він відмовлявся, потім згодився, але заправив за кішку сто талярів. Йому радо заплатили таку ціну, та ще й не могли надякуватись.

А купець поплив собі далі. Та не далеко й відплив від берега, як дивиться — а на грот-щоглі сидить кішка.

Невдовзі на морі розгулялася буря, ще більша, ніж першого разу. Корабель гнало по хвилях невідомо куди і нарешті прибило до країни, де купець ще ніколи не був.

Він зайшов до шинку і знов побачив на столах різки. Тут вони були грубші й довші. Але таких різок і треба було, бо мишей виявилося куди більше. І були вони величезні, таких мишей купець зроду й не бачив.

Він удруге продав кішку за сто талярів. І цього разу йому не довелось торгуватися.

Поплив купець далі. І тільки-но вибрався у відкрите море, аж гульк кішка знов сидить собі на грот-щоглі.

І ще раз знялася буря, хвилі погнали корабель і прибили до невідомої країни, де купець ще ніколи не був.

Пішов він обідати в шинок. І знов побачив на столах різки, але кожна була на півтора ліктя завдовжки й така груба, як невеличка мітла.

Купцеві сказали, що люди тут погамовують свій голод з великими труд-нощами, бо на їжу накидаються сотні гидотних пацюків і люди змагаються з ними за кожний шматок, щоб укинути його в рот.

Приніс купець з корабля кішку, і мешканці тієї країни полегшено зітхнули. Почали вони просити, щоб він продав їм кішку. Купець довго відмовлявся, та нарешті сказав, що продасть, але не дешевше, як за триста талярів. Вони радо заплатили ту ціну, та ще й не могли надякуватись і щиро побажали йому щасливої дороги.

І знов вирушив купець у море. «Скільки грошей заробив хлопчина на одній монеті, яку я взяв у нього,— подумав купець,— Ну що ж, доведеться віддати йому дещицю тих грошей, але, звичайно, не всі. Адже це я купив йому кішку, а своя сорочка ближча до тіла».

Подумав так купець, і враз налетіла буря, така шалена, що здавалось, корабель ось-ось потоне. Зметикував тоді купець, що не інакше як дове-деться йому віддати хлопчині всі гроші. І справді: тільки-но він поклав собі не дурити хлопчину, як буря миттю вляглася і корабель під усіма вітрилами вже без пригод помчав додому.

Повернувся купець додому й віддав хлопчині п’ятсот талярів та ще й свою дочку за дружину. Бо тепер хлопчина, який досі носив воду і дрова куховарці, став не бідніший за самого купця.

Хлопчина жив довго й щасливо, ще й матір забрав до себе і завжди був добрий до неї. І завжди казав:

— Я не вірю, що своя сорочка ближча до тіла.