Відмінності між версіями «Де взялися запорожці (українська народна казка)»
Bogdana (обговорення | внесок) |
Bogdana (обговорення | внесок) |
||
Рядок 17: | Рядок 17: | ||
А в нього, в того богатиря, та була дочка, уже доросла. | А в нього, в того богатиря, та була дочка, уже доросла. | ||
− | Взяла вона той вузлик з лави, розв'язала та й зачудувалася — таке гарне. «Ану, візьму покуштую». Узяла вона на язик того попілу та з того завагітніла. Через рік народився у неї син, та такий же хороший, як та голова була хороша. | + | Взяла вона той вузлик з лави, розв'язала та й зачудувалася — таке гарне. «Ану, візьму покуштую». Узяла вона на язик того попілу та з того завагітніла. Через рік народився у неї [[син]], та такий же хороший, як та голова була хороша. |
− | + | От і росте той син. Виріс уже чималий хлопчик. Женуть товар пасти: женуть і діти, й дорослі. | |
− | + | Дівчинин [[хлопець]], хоч іще й малий був, дивиться, що женуть і діти, та й собі прохає матері, щоб його відпустила погнати свій товар на пашу. Його пустили. От і пасли вони гуртом, та все якось не до ладу між пастухами: які більші, то менших ганяють та й ганяють завертати, а самі не дуже-то завертають. От тоді той, дівчинин [[хлопець]], і каже: | |
— Давайте оберемо отамана, котрий нами керуватиме. | — Давайте оберемо отамана, котрий нами керуватиме. | ||
Рядок 28: | Рядок 28: | ||
— Ну,— кажуть,— як же ми будемо обирати? | — Ну,— кажуть,— як же ми будемо обирати? | ||
− | — Та так,— каже хлопець.— Кожен хай крикне на жаб, що ось гудуть в озері, хай замовкнуть. Кого послухають, той буде й отаманом. | + | — Та так,— каже [[хлопець]].— Кожен хай крикне на жаб, що ось гудуть в озері, хай замовкнуть. Кого послухають, той буде й отаманом. |
Кричить один, гука другий, і так усі поодинці перекричали — нікого не слухають. От тоді й сміються хлопцеві: | Кричить один, гука другий, і так усі поодинці перекричали — нікого не слухають. От тоді й сміються хлопцеві: | ||
Рядок 60: | Рядок 60: | ||
— А ти, чоловіче, йди собі, куди тобі треба, більш вона тебе не мучитиме. | — А ти, чоловіче, йди собі, куди тобі треба, більш вона тебе не мучитиме. | ||
− | А раз якось-то дуже провинився один хлопець перед усіма скотарями. | + | А раз якось-то дуже провинився один [[хлопець]] перед усіма скотарями. |
— Повісити його на коров'яці,— каже отаман. | — Повісити його на коров'яці,— каже отаман. | ||
Рядок 71: | Рядок 71: | ||
Та розіслав по воді повсть, а там розклав вогонь, щоб варити на повсті кашу, потім посідали на повсті та й поїхали водою обирати собі місця, де краще. Ото з тих постухів і стали перші запорожці. | Та розіслав по воді повсть, а там розклав вогонь, щоб варити на повсті кашу, потім посідали на повсті та й поїхали водою обирати собі місця, де краще. Ото з тих постухів і стали перші запорожці. | ||
+ | |||
+ | [[Категорія:українська народна казка]] | ||
+ | |||
+ | {{Казки про чоловіка}} |
Версія за 10:05, 2 травня 2014
Один богатир та поїхав у дорогу. Виїхав у дикий степ, дивиться — лежить над дорогою голова, така розкішна та красива: видно, якийсь вояка поліг у бою з іншим. Під'їхав до неї богатир та й каже:
— Ех, воювала ти, буйна, воювала, та й довоювалася!..
— Ні,— каже,— воювала я та й ще воюватиму!
— А,— каже подорожній,— так ти он яка...
Та взяв під'їхав до чагарника, назбирав дров та й запалив голову... Дивиться тоді на попілець, де саме лежала голова,— такий гарний, не надивишся. Він взяв та й забрав його в хустину.
З'їздив, куди було треба, приїздить додому, поклав той попіл на лаві та й вийшов з хати.
А в нього, в того богатиря, та була дочка, уже доросла.
Взяла вона той вузлик з лави, розв'язала та й зачудувалася — таке гарне. «Ану, візьму покуштую». Узяла вона на язик того попілу та з того завагітніла. Через рік народився у неї син, та такий же хороший, як та голова була хороша.
От і росте той син. Виріс уже чималий хлопчик. Женуть товар пасти: женуть і діти, й дорослі. Дівчинин хлопець, хоч іще й малий був, дивиться, що женуть і діти, та й собі прохає матері, щоб його відпустила погнати свій товар на пашу. Його пустили. От і пасли вони гуртом, та все якось не до ладу між пастухами: які більші, то менших ганяють та й ганяють завертати, а самі не дуже-то завертають. От тоді той, дівчинин хлопець, і каже:
— Давайте оберемо отамана, котрий нами керуватиме.
Всі з нього сміються — звісно, мале ж воно. А він — на своєму: обирати, та й годі!
— Ну,— кажуть,— як же ми будемо обирати?
— Та так,— каже хлопець.— Кожен хай крикне на жаб, що ось гудуть в озері, хай замовкнуть. Кого послухають, той буде й отаманом.
Кричить один, гука другий, і так усі поодинці перекричали — нікого не слухають. От тоді й сміються хлопцеві:
— Ану ж, гукни на їх ти.
Він тоді підійшов до озера та як гукне: «Цитьте!..» — так і заніміли жаби...
От і став той хлопчик отаманом, і такий лад настав між пастухами, що всі не надивуються.
Лежить раз отаман у курені, аж по дорозі йде якийсь чоловік, а кругом шиї йому — чи то Бог так покарав, а чи поробив який лихий чоловік — величезна гадина обвилася. Отаман і не дивиться в той бік, де чоловік той іде, а сам гука на хлопців:
— Ану, заверніть того чоловіка до мене. Пішли, гукають:
— Іди, отаман кличе!
Той не хоче, а йде свосю дорогою. Прийшли хлопці до отамана:
— Не хоче,— кажуть.
— Підіть, щоб неодмінно прийшов до мене. Догнали, кажуть:
— Грізно звелів отаман, йди до нього.
Тоді подорожній вернувсь, приходе до отамана. А цей як гукпо па гадюку:
— Ступай,— каже,— невіро, в свою сторону, годі тобі християнську кров ссати!
Гадюка впала на землю та й поповзла геть.
— А ти, чоловіче, йди собі, куди тобі треба, більш вона тебе не мучитиме.
А раз якось-то дуже провинився один хлопець перед усіма скотарями.
— Повісити його на коров'яці,— каже отаман.
— Та хіба ж коров'як видерже? — питаються в нього.
— Вішайте, та й годі,— відмовляє отаман. Повісили... Тоді стали всі свого отамана боятись: «Це він,— кажуть,— і всіх нас може перевішати». А далі змовились утікати від нього. Та тільки куди хто не поткнеться втікати, аж воно вода кругом — не пускає. Нічого робити, вертаються до отамана.
– Ех,– каже,– тепер уже нам із вами в купі доведеться доживати.
Та розіслав по воді повсть, а там розклав вогонь, щоб варити на повсті кашу, потім посідали на повсті та й поїхали водою обирати собі місця, де краще. Ото з тих постухів і стали перші запорожці.