Золота яблунька (Білоруська народна казка)

Жили собі дід та баба. І були в них дві дочки — дідова дочка і бабина дочка. Дідову дочку звали Галя, а бабину — Юля. Баба свою рідну дочку пестила, доглядала, а дідову в чорному тілі тримала й усе чекала причіпки, щоб зі світу її звести. Пішов якось дід на базар, купив бичка-третячка. Привів додому та й каже дочкам:

— Пастимете його по черзі — одна день і друга день. Погнала першого дня на пашу дідова дочка. Зла мачуха дала їй веретено й мішок куделі.

— Дивися,— каже,— щоб за день усю куделю спряла, виткала, полотно вибілила й увечері додому принесла. А коли не зробиш — не жити тобі.

Вивела Галя бичка з хліва, погладила по шиї й погнала на пасовисько. Жене, а сама гіркими сльозами заливається. Бичок питає:

— Дівчино-дівице, руса косице, чого плачеш?

Як же мені не плакати, бичечку? Наказала мені мачуха оцей мішок куделі спрясти, виткати, полотно вибілити й увечері додому принести... Чи ж зроблю я за день отаку роботу?

Не плач,— каже бичок,— жени мене на шовкову травицю, на свіжу росицю, там щось ми придумаємо.

Пригнала Галя бичка на шовкову травицю, на свіжу росицю. Наївся бичок, напасся, а потім і каже:

— Тепер поклади мені в праве вухо куделю й веретено. А сама хукни в ліве вухо й дивися, що буде.

Поклала Галя бичкові у праве вухо куделю й веретено, хукнула в ліве вухо й дивиться. Аж там куделя прядеться, тчуться, полотно білиться й у сувій скочується...

Як усе було зроблене, дістала Галя готовий сувій полотна й весела погнала бичка додому.

Зла мачуха зустріла її на подвір'ї:

— Ну що, спряла куделю?

— Спряла,— каже Галя й подає їй готовий сувій полотна.

Мачуха аж за голову схопилася: таку роботу зробила її пасербиця!.. Прийшла черга гнати бичка бабиній дочці Юлі.

Узяла Юля дубець, жене та все стьобає бичка дубцем. Той побіжить сюди, побіжить туди. А Юля женеться за ним та кляне на чім світ стоїть. Бігала отак і веретено загубила. Пригнала бичка сяк-так на голий вигін. Поклала куделю, а сама спати лягла.

Прокинулася надвечір Юля, дивиться — куделя в багно втоптана... Схопила дубець та заходилася бичка бити. Дома мати питає:

— Ну, доню, зробила роботу!

Та ні,— каже дочка.— Бичок винен. Через нього я веретено загубила, а потім ще він прядиво моє в багно затоптав...

Розлютилася мачуха на бичка. Пішла до діда й каже:

— Заріж, діду, бичка!

— Чи не здуріла ти, бабо? — здивувався дід.— Нащо нам його різати?

Тут баба як затупотить ногами, як кинеться на діда з кулаками.

— Коли не заріжеш, то я тебе геть прожену з твоєю дочкою! Почула це Галя, побігла у хлів до бичка й слізьми залилася.

— Дівчино-дівице, руса косице, чого ти плачеш? — питає бичок.

Розказала йому Галя, що надумала зла мачуха.

— Не плач, дівчинко,— каже бичок.— Краще послухай, що я тобі пораджу. Як заріжуть мене, візьми мою печінку й там золоте зернятко знайдеш. Посади те зернятко коло хати...

Галя так і зробила, як сказав бичок. Виросла із зернятка яблунька із золотими яблуками. Хто йде чи їде повз хату — усі не надивуються з тієї яблуньки.

Їхав одного разу з війни молодий пригожий гусар. Побачив яблуньку й зупинився. Простяг руку до неї, щоб зірвати золоте яблуко. А яблунька — дзінь, дзінь, дзінь! — і піднялась угору.

Побачила це у вікно Галя й каже мачусі:

Піду я зірву цьому пригожому гусарові яблучко...

А мачуха як затупотить на неї, як закричить. Схопила Галю та й посадила під корито, а в садок послала Юлю... Підійшла Юля до яблуньки, а та — дзінь, дзінь, дзінь! — і піднялась угору.

А тут якраз на подвір'ї півник ходив. Скочив на пліт і кукурікає:

— Ку-ку-рі-ку! Дідова дочка під коритом схована, а бабина хоче яблуко зірвати та за пана заміж вийти...

Почув це гусар, зліз із коня й пішов до хати. Знайшов там під коритом дідову дочку. Як глянув на неї, та й очей не може відвести: так вона йому до серця припала.

— Дівчино-дівице,— вклонився їй гусар,— нарви мені на пам'ять золотих яблук із своєї яблуньки.

Підійшла Галя до яблуньки — і всі яблука впали до її ніг. Зібрала вона їх у поділ, принесла гусарові. Підхопив гусар її, посадив на коня поперед себе та й повіз до свого дому.

Дома вони згуляли весілля й стали жити та поживати у згоді й злагоді. Народився в них син, та такий пригожий, що батьки ним не натішаться.

А тим часом зла мачуха не могла спати від заздрощів, що гусар не її дочку взяв, а дідову. І все думала, як її зі світу звести. Якось каже вона своїй дочці:

— Сходи, доню, до сестри в гості. Поклич її купатися та й утопи...

Послухала Юля матері, пішла в гості до сестри. Підмовила її купатися. А на річці й каже їй:

— Сядь ти, сестричко, на кладці, я тобі плечі помию. Сіла Галя на кладці, а Юля пхнула її у воду й побігла. Чекають Галю додому — немає. Малий син плаче, ніхто втішити не може. Узяла його нянька на руки, йде понад річкою, гукає:

— Галю, Галюсю, твоя дитина плаче, їсти хоче. Кури сплять, гуси сплять, один він не засне, матінку рідненьку жде...

І чує голос вона з води:

— Ой важко мені вийти до сина, камінь ноги підбиває, вода очі заливає..

Почув малий синок мамин голос та ще дужче заплакав.

— Ой іду, синочку, ой біжу,— озивається мати,— слухати плач твій, синочку, несила.

Вийшла мати з води, нагодувала сина, він і заснув. А сама назад пішла.

А назавтра сам батько взяв золоте яблуко й сина та й пішов до річки. Прийшов на берег і гукає.

Галю, Галюсю, твоя дитина плаче їсти хоче. Кури сплять, гуси сплять, один син не засне, матінку рідненьку жде...

Почула мати синів голос і озивається:

— Ой іду, синочку, ой біжу, слухати плач твій, синочку, несила.

Вийшла на берег, нагодувала сина, він і заснув. Тоді чоловік дістав з кишені золоте яблуко й дав жінці. Як тільки вона надкусила те яблуко — то й опритомніла.

Зрадів чоловік, привів її додому. Стали вони знову жити добре й щасливо. А злу мачуху з її дочкою більше й на поріг не пускали.