Казка мого діда (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва)

Автор казки: В.Яцкул-Пантазьєва

Співають бджоли у саду,

П’ючи нектор з квіток кохання.

Яка гармонія Землі!

Який чарівний світ пізнання!

Моє дитинство, мов у сні,

Пливе квітучим садом діда.

Він у солом’янім брилі -

Духмяно пахне різноцвіттям.

Я пригортаюсь до грудей

І смикаю його за вуса,

І бачу усмішку очей,

І чую шепіт біля вуха:

- Моя маленька пташка встала

І заспівала в цім саду.

Вона і Сонце привітала,

І Землю рідную свою.

Ходи до мене, моя люба!

Попий росу прекрасних трав,

А потім казку розкажу я,

Що ще від прадіда чував.

- Колись по нашій Україні

Розкидав вітер каплі сліз.

І там, де падали, й понині

Стоять озерця його сліз.

Зоряним світанком,

Лебединим ранком

На одному озері

Квітка розцвіла.

Чистоту кохання,

Вірність і жадання,

Щастя і надію

Людям принесла.

Все навкруг співало

Й душу звеселяло

Веселковим щастям

Вквітчалась Земля.

Небо задивлялось

І красу торкалось,

І бриніли струни

Загравою дня.

Та зірвався вітер

І завмерли звуки…

Тиша наступила

В степовім краю…

Над землею линув

Суховій триклятий,

Бо вбивав кохання

На своїм шляху.

- О, моя Лілея,

Квіткою ти стала!

А мій брат-бурлака

Все тебе шука.

Та не зна нещасний,

Що в сльозі сховавшись,

Ти красу кохання

Людям принесла.

Я зсушу твій корінь

Й біле твоє личко.

І не стане сили

В тебе на красу.

А твоє кохання

Відійде з тобою.

І забудуть люди

Ніжність й доброту. –

У шаленім танці

Закрутив він квітку.

Вирвавши з озерця,

Кинув в забуття.

Та не знав Триклятий

Степового краю

Й сили чарівної,

Що дає Земля.

Бо, де впала квітка –

Там текла вже річка,

Й напувала корінь,

Даючи життя.

Розгнівився Сухорукий…

Та й почав свистіти,

Випускати з рота вітри

Та й усе сушити…

Раптом з неба грім ударив

Й блискавиця впала,

Запаливши Триклятого

Землю очищала.

Тихий, теплий дощик падав

На суху землицю.

Напував він квіти степу

Й квітку чарівницю.

Заспокоїлись всі сили

Й полягали спати.

А на ранок до схід сонця

Йшли люди купатись.

Привітавши Сонце й Землю,

Одежу знімали –

Очищали тіло й душу

І квіти збирали.

Та не бачили щасливі,

Що ходять між ними

Три красуні степовії,

Три сильнії сили.

Отак мене вітав щоразу

Прекрасний сивий дідуган,

А я, забравшись на коліна,

Затамувавши подих свій,

Вслухалась в дивну казку степу

П’ючи нектар прекрасних слів.