Розумні сини (індійська народна казка)

Пішла якось одинока бабуся до гончара й купила чотири горщики. Вдома поставила їх рядочком на полиці, а сама взяла борошно й заходилася пекти коржі.

Бабуся була зовсім старенька, недужа й ходила згорбившись. Руки її вже не слухалися. Місить вона тісто, думає про свою гірку долю та все зітхає.

— Ох, якби я мала синочка,— мовила нарешті старенька,— то було б кому жати пшеницю.

А горщики ніби зрозуміли її слова, враз загойдалися на полиці та стук-стук один об один, стук-стук — наче розмовляють. А бабуся місить тісто та все зітхає. Тоді один горщик загойдався дужче, й старенька раптом почула:

— Матусю, я піду жати пшеницю!

Подивилася старенька в один бік, подивилася в другий — нікого немає. А голос знову промовляє:

— Матусю, дозволь жати пшеницю мені!

— Хто тут? Хто це балакає?

А горщик скок із полиці — і до бабусі:

— Це я, матусю, я!

Старенька подивилася на горщик, усміхнулась та й каже:

— От малий бешкетник! Як же ти жатимеш пшеницю?

— А ось побачиш! Дозволь, матусю, я швиденько впораюся!

І горщик, підскакуючи, викотився з хати.

Підкотившись до двору сільського старости, горщик гукнув:

— Агов, старосто! Найми жати пшеницю!

Староста примружив очі й засміявся:

— Жати пшеницю? Та тебе від землі не видно!

— А ти все ж таки найми! — не відступався горщик.

— Куди тобі! Котися своєю дорогою!

— А я кажу — найми! Де те поле з пшеницею?

Староста знов сміється:

— Ти диви — хоч і малий, а завзятий! Ну гаразд. У мене півсотні бігхів пшениці. Йди в поле й берися до роботи. Покажи, на що здатен,

Горщик покотився в поле, а за якусь хвилину прикотився назад.

Дивиться староста — пшениця вся вижата і в снопи зв'язана, а снопи складені на току.

Староста вражено вигукнув:

— Оце так! Я думав, роботи стане кільком наймитам на тиждень! А тут не встиг оком змигнути — пшениця вже на току!

Почухав він потилицю та й каже до горщика:

— А ходи-но, друже, сюди. Треба ж якось розрахуватися з тобою за роботу.

Горщик крутнувся на місці й мовить:

— Я не кваплюся. Обмолотиш пшеницю, тоді й розрахуєшся. Даси мені горщик зерна.

Скупий староста дуже зрадів, що платити доведеться так мало. Майже задурно вижав горщик поле! Хіба ж то плата — горщик пшениці за таку роботу!

Проте не був би він староста, якби не заходився торгуватися.

— Як?! Аж горщик пшениці за те, що вижав одне-однісіньке поле? Та гаразд уже, хай буде по-твоєму. Приходь після обмолоту, дам тобі горщик пшениці.

Горщик покотився додому.

Обмолотив староста пшеницю, провіяв і в комору зсипав. Чекає, коли горщик прийде по зерно. А той не загаявся — вже й котиться. Прикотився та й каже:

— Старосто, старосто, сип у мене пшеницю!

Заходився староста насипати у горщик пшеницю. Сипле, сипле, а по вінця ніяк не насипле. Підсипав іще, дивиться,— а зерна знов тільки на денці. Взяв староста більший совок і став швидше черпати пшеницю з комори. Минає година, друга, у старости вже й чуб упрів, а горщик усе одно майже порожній.

Довелося старості вишкребти всю пшеницю із засіків, поки він насипав горщика по вінця.

Засапався староста, упрів. Від жадібності й злості обличчя в нього аж перекривилося. Такий невеличкий горщик, а вся пшениця в нього влізла!

«Щось, видно, тут не чисто»,— подумав староста. Жаль йому розлучатися з своєю пшеничкою, ой жаль! Але він мовчав, рота не розтуляв. Та й що тут казати? Адже сам обіцяв заплатити горщик зерна.

Тим часом повз старостин двір проїздив селянин. Горщик гукнув до нього:

— Гей, земляче, підвези-но мене додому! А то важко стало мені котитися. Я заплачу тобі пшеницею.

Селянин підсадив горщика на віз та й поїхав. А коли приїхав до хати старенької, горщик закричав:

— Матусю, відчиняй! Я привіз пшеницю!

Відчинила старенька двері: перед нею стоїть горщик, з горою насипаний пшеницею. Не встигла вона розтулити рота, коли бачить: в усіх глечиках, у горщиках, у комірчині й навіть у дворі — скрізь повно-повнісінько пшениці.

Заходилася бабуся обід варити. Та от біда—ненароком обпекла собі руку. Побачив це горщик та й каже:

— Годі тобі, матусю, самій хазяйнувати. Пора й відпочити. Ось піду я шукати собі наречену. Одружуся, і невістка помагатиме тобі.

Вирушив горщик шукати собі наречену. Котиться по дорозі, підскакує. Коли бачить — сидять край дороги люди, відпочивають. «Мабуть, з весілля повертаються»,— подумав горщик.

Тут наречений відійшов убік і став чогось шукати. Горщик підкотився ближче й наповнився по вінця холодною чистою водою. Побачив горщика наречений — і враз до нього. Та тільки-но хлопець схопив його, горщик прилип йому до рук. Хоч як намагався наречений відірвати горщика — все було марно.

— Дай, що попрошу, тоді й відпущу!— каже горщик.— Дай, що попрошу, тоді й відпущу!

Наречений, злякавшись, був ладен на все.

— Чого тобі треба? Кажи!

— Віддай наречену!

Наречений злякався ще дужче.

— Гаразд,— каже,— бери наречену, тільки мене відпусти.

Забрав горщик наречену й покотився додому. Підкотився до свого двору й гукає:

— Матусю, відчиняй! Твій горщик наречену привів!

Вийшла старенька з хати, дивиться — справді, стоїть горщик, а біля нього дівчина. Запросила її бабуся в дім. Т стали вони жити в щасті, мирі та злагоді.

Якось горщик каже:

— Стара ти вже стала, матусю. Важко тобі сухий хліб їсти. Треба
буйволицю придбати, щоб вона тобі молоко давала.

І горщик покотився до двору старости. Вибрав добру буйволицю й прилип до її вим'я. Буйволиця хвицає, крутить головою, та звільнитися від горщика ніяк не може. Зірвалася вона з налигача й кинулася бігти. Бігла, бігла, аж нарешті спинилася якраз перед горщиковим двором. А горщик і гукає:

— Матусю, відчиняй! Я тобі буйволицю привів!
Загнали вони буйволицю в двір та й прив'язали.

Стали вони жити всі разом у щасті, мирі та злагоді. Буйволиця давала молоко, невістка порала хату й двір, а старенька не знала клопоту. Горщик дбав про те, щоб у них всього було вдосталь. Бабуся не могла ним нахвалитися, і їй здавалось, що по хаті бігає її власний синочок. Невістка часом аж сміялася, дивлячись, яка щаслива бабуся.

А горщик тільки вдень був горщиком; уночі він обертався на гарного молодика. Адже він був зачарований.

Три інші горщики дивилися на всіх з полиці й постукували один об один, ніби раділи їхньому щастю. А коли до хати залітав вітерець, із горщика долинали звуки, схожі на дитячий лепет.