Користувач:Сонце

Автор: Валентина Яцкул-Пантазьєва.

Автор казок, поет.

Працюю сурдопедагогом у школі для дітей з вадами слуху.

Живу в м.Новомиргороді Кіровоградської обл.

Одержую казки від поля, лісу, річки та озер, які є тут.

Казки розміщені в окремій течці авторські казки (В.Яцкул-Пантазьєва)

 33-ій

Дрімає явір над водою, Калина тихо шелестить. І лиш стара верба скрипуча - Усе з водою гомонить. Я прислухаюсь до розмови І огортає мене сум... Верба боїться ночі сильно, Що "горобиною" зовуть.

Розказують люди, Що в ніч "горобину" Почули, як плаче Голодна дитина. Можливо, вітри Так завивали, Та люди у цім Престорогу впізнали.

Вони на колінах До ранку молились, І в тихій молитві До Бога просились. А вранці все стихло... Немов, захлинулось, Стомившись присіло Та й, мабуть, заснуло...

Один лиш туман, Як п'яний бродив. Чіплявся за вікна Та й так собі плив.

Плив по Вкраїні Страшний, як мара, Рік 33-ій... Кров застига... Ховаючи правду, Народ обкрадав, Натомість лиш голод та злидні лишав. Люди згасали, Як гаснуть зірки В просторі вічнім, Не встигши зійти. Та світло прекрасне Вони залишали І Всесвіт великий Ним зігрівали.

Найбільшим дарунком - діти були, Бо мудрості зерна у світ понесли. Духовності силу І силу життя Черпали з джерел, Що несла їм земля.

Земля - воскресала Й народ її жив... На полі борні Дива він творив. Сьогодні ми вдячні Всім тим хто зумів: Відстоять народ наш І правду не скрив. Правда народна ЦЕ - ОБЕРІГ - Символ життя І сонячний слід.

  ЖУРАВОЧКА
   (казка)

Ось послухайте малеча, Що я зараз розповім. У краю, де ви живете Вироста трава полинь. ЇЇ вітер колихає, Пісню радості співає. Але дивная трава - Лиш голівкою хита.

-То що ж трапилрсь такого, Що сумує ця трава І на пісеньку щасливу Лиш голівкою хита?

- Вона знає, що вітри, То великі брехуни. Тут все грають і співають, А там дуба виривають. І за ними йде біда, І спокою вже нема. Старі люди говорили, Що жила колись в степу Дивна жінка-чарівниця, й силу мала не просту.

Як проходила лугами Або йшла над берегами - Густі трави виростали, Птахи гніздечка там клали. І співали солов'ї Від зорі і до зорі. Завітавши у хати, Залишала по перлині, Що вогонь життя несла І родину берегла.

Але так воно ведеться, Що життя зі смертю б'ється. І краса тому причина, А в народі є личина, Що підточує нутро Й гине з нею все добро.

Якось люди на світанку, Привітавши промінь ранку, поспішали на поля, Де пшениця золота У важке колосся вбралась, Й ніби море колихалась.

Бачуть полем йде дівчина, А за нею пісня лине. У руках важке колосся, Голубі волошки в косах. Сарафан, мов маків цвіт. І кофтина, як той сніг.

Вся громада зупинилась І здивовано дивилась. А дівчина зупинилась, До людей всіх посміхнулась, Колос кинула до ніг І сріблястий її сміх Задзвенів, мов роса ранку, Що пробуджує світанки.

Та й по тому зникло все...

Всі зчудовано стояли І дивились, і мовчали... - Хліб дарує вам Земля Для багатства, для добра. Колос цей вам треба взяти Й по зернині всім роздати. Хто зуміє зберегти Цю зернину до весни, В того в хаті буде сміх І смачний великий хліб. А ще таїну буття Він пізнає за життя, - отак мовила вона, Дивна жінка чарівна.

Важкий колос підняла Й по зернині роздала. Залишилась лиш одна, Ніби маківка мала. - Це тобі, моє дитя, - тихо мовила вона до сирітки, що стояла й мовчки ручку простягала. - Моя матінка слаба І в нас їсточки нема. - Не біда, моя маленька, Скоро встане твоя ненька. Ти траву ось цю візьми - Завари і остуди. А як мама схоче пити Ти навхрест їй дай іспити. А зернятко це сховай, До весни не відкривай.

Час спливав. Настала осінь. Золота й прекрасна мить - Все багатством тут бринить. Ліс змінив своє вбрання І земля уже не та. Ранки стали прохолодні Ну, а ночі - ті холодні. Заспішили й журавлі В теплі дальнії краї. Вони в небо піднімались І на землю опускались. Силу брали від землі, Щоб летіть в чужі краї.

Важкий колос підняла Й по зернині роздала.