Степова перлина (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва)
Автор казки: В.Яцкул-Пантазьєва
Біла хата біля лісу
У дворі старезний дуб,
А за ним буяє цвітом
Степ великий - Землі дух.
У хатині проживають
Батько, мати і дочка,
А ще прадід і бабуся,
Котра все на світі зна.
Кожен знає своє діло:
Хто у хаті, хто в дворі,
Хто у ліс крокує сміло, -
А в степу працюють всі.
Якось вранці на світанку,
Як туман від річки йшов,
Підняла бабуся внучку,
Пробудивши ранній сон.
Босоніж і лиш в сорочці
Подалися вони в степ,
І купались в чистих росах
Поки схід на небі скрес.
Дивні звуки полилися,
Зупинивши час на мить.
Веселкове щастя сміху
Пробудило цілий світ.
Зачаровані застигли -
І в гармонії краси
Відчували силу тіла,
Пізнавали суть душі.
Десь далеко дзвін ударив -
І здригнулися вони,
Привітавши Сонце світу,
Поклонилися Землі.
А затим бабуся внучці
Тихо мовила слова:
- У красі прекрасній сила,
У гармонії краса.
В ній сьогодні, поєднавшись
Ти причастя прийняла,
А на згадку,Василинко,
(знімає з шиЇ)
Я дарую тобі перстень,
Що іде із роду в рід.
Він із дуба, незвичайний,
Він є роду оберіг.
- Яка дивна форма перстня?
І перлина мов жива...
- То є чисті роси степу,
Що земля тобі дала,
А ще ниточки чарівні -
З срібла, золота й проста,
Їхня сила чудодійна -
Служить тільки для добра.
Ці дарунки бережи -
І нікому не кажи.
Як настане долі час
Допоможуть тобі враз.
Чуєш спів дівчат і хлопців,
Поспішай вінок сплести
І у чисті води Висі
Разом з ними опусти.
Хто спіймає твій віночок,
Стане судженим тобі.
І тоді весілля красне
Відгуляєм по зимі.
ж ж ж
Василина степом йде
І вінок собі плете.
А дівчата й парубки
Сіють жарти навкруги.
Біля Висі зупинились
І віночки опустили:
- Ти, віночок, дар землі
Із веселки і краси
Тихо водами пливи,
Нареченого знайди,-
Так дівчата говорили
І співаночки водили.
Ну, а хлопці-парубки,
Браві й мужні козаки,
Вже багаття розкривали
І дівчат своїх вітали.
Раптом небо потемніло...
Чорні круки налетіли...
Все навколо запалили,
Висі води сколотили,
Закружляли, завертіли...
Парубків стали вбивати,
На чужину дівчат гнати...
Бігла з ними й Василинка -
Гарна й ніжна, як билинка.
Чує степом клекіт йде,
І земля уся гуде.
Круки знову закружляли
І дівчат у кігті взяли.
Закрутили, завертіли -
В царство круків прилетіли.
Кинули їх у темниці
Й поспішили до цариці.
- Ми, царице, повернулись
Й полонянок принесли.
Серед них лише красуні -
Вибирай і вік живи!
ж ж ж
Ніч. Лиш Місяць бродить небом
Й загляда у всі кутки.
Ось посох його в темниці:
- Що за диво? Всі сюди! -
Зірочки одна по одній
Опустились напрямки,
Освітивши царство круків,
Здивувалися й вони.
- Запросіть ще й Вітра вгості,
Цей лайдак десь тут гуля, -
став бурчати Місяць срібний
й округлятися сповна.
Вітер сонний враз прилинув,
Позіхаючи спитав:
- Що за клопіт тут зчинився?
Я вже трішки спочивав.
- Ось, поглянь, дівчата степу
У темниці сльози ллють.
Як так сталось? Хто дозволив?
Розкажи м ені отут! -
Вітер голову почухав
Та й знічев'я проказаві:
- У царівни Куркурівни
Із лиця краса зійшла.
От вони їх і спіймали,
І в темниці повкидали.
Ну яка вже тут біда?
Срібний Місяць аж підскочив
І від гніву побілів:
- Та ти що оце говориш?
Ах, поганцю, ти такий! -
Та на разі він запнувся
І зробився, як діжа.
Його посох загорівся,
А в темниці чудеса...
Василинка перстнем править
В сяйві срібно-золотім:
Перед нею степ, дубрави,
І Велика Вись біжить.
- Перстень з дуба і роси,
Полонянок захисти.
Всі вони одного роду -
Української землі.
То ж чарівну їхню вроду
Й первоцвіт той збережи.
На красу їхню чудову
Кору дуба одягни,
Коси в листя оберни.
Ну, а ти, жива перлинка -
Роса чистої води,
Смла матері-землі,
Тіло й дух їх укріпи.
Перстень з дуба покотився...
І дівчата, як дубки,
Повставали у темниці
Із росинкою в косі.
Василинка далі править:
- Чорна ниточка проста,
Ти, землиця дорога,
Під камінними мурами
Шлях додому проклади
І удар у срібні дзвони,
Щоб злетілися орли
Захистить честь України,
Символ роду вберегти!
Та й потому темно стало...
Місяць дух свій перевів,
А зщатим сказав про себе:
- Господи, ледь не згорів!
Сонця син - Промінчик Ясний,
Логос НЕБА І ЗЕМЛІ,
У руках таких прекрасних, -
Треба їм допомогти.
Зірочка моя ранкова,
Залишайся і світи,
Блиском ніжним і чудовим
Їм надію ти дари.
Тільки Сонце небо скрасить
Чудо-перли подари.
І красу їхню прекрасну
Для потомків збережи.-
Та й пішов небом бродити
І вершити ночі час.
ж ж ж
Вранці місто дивувалось:
- Звідки стільки лісу стало?
І дубрава тут шумить,
Ще й піснями веселить.
Куркурівна ж довго спала,
А, проснувшись, пригадала,
Що сьогодні полонянки
Віддадуть свою красу.
Вона швидко одягнулась,
Та не встигла й крок ступить,
Як роздався крик Орлана -
Й темне царство в одну мить,
Захиталось, затріщало
І розсипалось навік.
Срібні дзвони славу били,
Василинка вся цвіла,
Вона радість всім дарила
І до нитки говорила:
Срібна ниточка води,
Ти джерела розбуди -
Хай цей край весь очищають,
Пісню радості співають
І дарують світ душі!
