Сталева Голова. Чорногорська народна казка

Був с°бі Дар > мав три сини й три дочки. Коли він постарів і відчув, що настала пора помирати, то прикли¬кав своїх трьох синів і трьох дочок і сказав синам: — Віддасте своїх сестер заміж за першого, хто посватається до них. Якщо не послухаєте мене, станеться вам велика біда. 1 помер. Минув якийсь час після його смерті, коли це однісї ночі перед бра¬мою царського палацу зчинився шум, гам, посипалися іскри. І хтось посту¬кав у браму — аж подвір’я задвигтіло. У палаці причаїлися, затремтіли від страху. — Гей, царевичі, відчиніть! — рикнув невідомий з-за брами. — Не відчиняйте! — прошепотів найстарший царевич. — Не відчиняйте,— обізвався й середній брат. — А я відчиню,— промовив наймолодший, встав і відчинив браму. Коли брама розчахнулася, на подвір'я Тінгл'йТі'ої и ЇЦЯТЇЛ. T&Yvt, 'vo,vo, у.'лл'ь пе міг роздивитися — тільки вогонь палахкотів,— і воно загримкотало: — Я прийшов просити вату сестру найстаршу, щоб зараз же її й забрати, бо чекати не можу і вдруге не прийду. Тож скажіть мені не¬гайно': віддасте її чи ні? — Я не віддам сестри,— відповів найстарший царевич.— Не знаю, хто ти і звідки. Ти прийшов серед ночі, ще й хочеш притьмом її забрати — як я можу віддати сестру? Де ж я її шукатиму, коли схочу провідати? — Не дозволю, щоб серед ночі сестру забирали! — промовив середній брат. Якщо ви не хочете, то я віддам,— перебив їхню мову наймолод¬ший царевич. Хіба ви забули, що батько, вмираючи, наказував нам! — І він узяв сестру за руку, вивів надвір і віддав, примовляючи:—Нехай тебе шанує і буде щаслива з тобою! Сестра тільки ступила па подвір’я, нараз блиснуло, заторохтіло, палац похитнувся, усі від ляку попадали на землю — і не стало ні сестри, ні невідомого. Вранці брати стали шукати, куди вони ділися — нічого не знайшли, ані найменшого слідочка. Наступної ночі знову перед брамою зчинився гвалт, свист, зашугали язики вогню. Хтось загупав у браму і зикнув: — Ген, царевичі, відчиніть! Брати перелякалися, кинулися відчиняти браму. Щось страшне, не-збагненне всунулося на подвір’я й загримкотало: — Я прийшов просити вашу середню сестру, щоб ви її віддали за мене. — Я не віддам! — вигукнув найстарший царевич. — Не віддам хтозна за кого нашої сестри! — спалахнув середній брат. — А я віддам.— промовив наймолодший.— Хіба ви забули, що батько нам казав? — Він узяв сестру за руку, вивів на подвір’я й віддав, при¬ мовляючи:— Нехай шанує тебе і буде щаслива з тобою. Рантом спалахнуло, загуло, палац стрепенувся, усі від ляку попадали на землю — і не стало ні сестри, ні тої сили. Вранці брати скільки не шукали, нічого не могли помітити — ані найменшого слідочка не лишилося від них. Третьої ночі знову перед брамою царського палацу зчинився гул, рев, затанцювало полум’я. Хтось забухкав у браму і зіпонув: — Гей, царевичі, відчиніть! Схопилися брати, відчинили браму. На подвір’я ввалилася якась вог-ненна сила й загримкотала: — Я прийшов просити вашу наймолодшу сестру! — Не віддамо її,— в один голос відповіли найстарший і середній бра¬ ти.— Бодай про одну сестру ми повинні знати, куди віддаємо й за кого, щоб хоч могли її час од часу провідати. ■ Але тут обізвався наймолодший брат: І — Я віддам, якщо ви не хочете. Хіба ви вже забули, що батько нам І заповів перед смертю? Це ж було не так давно. І 1 він узяв сестру за руку, вивів на подвір’я й віддав, примовляючи: Щ — На, бери мою сестру. Нехай вона буде з тобою щаслива й радісна! І Рантом заблискало, загуркотіло, палац здригнувся, усі від ляку попа- І дали на землю—і не стало ні царівни, пі вогненної сили. Вранці брати І кинулися шукати якихось слідів, щоб довідатися, куди ж поділася їхня І сестра — але нічого не знайшли. Щ Зажурилися брати, що з їхніми сестрами й де вони. Час минав, а від Щ сестер ніякої звісточки не було, й вони не знали, за кого віддали їх Щ заміж. Щ Аж якось царевичі кажуть один одному: І — Ходімо шукати наших сестер. Щ Не довго й збиралися, взяли, що треба, й подалися в дорогу. Манд- щ руючи й питаючи, чи хто не бачив їхніх сестер, зайшли в гори й пройшли І горами цілий день. Надвечір побачили озеро, завернули до нього, тут І "тжящт м" и" ла. jira,Щ Коли вже мали лягати спати, найстарший брат і каже: — Ви СІІІТЬ, а я повартую. Два молодші брати поснули, а він сів коло них і дивиться довкола. Коли це серед ночі озеро завирувало. Царевич приглядається: з нього змій виповзає. Він розмахнувся шаблею і відтяв йому голову. А брати собі спали — він їм нічого і не сказав. Другого дня надвечір брати-царевичі знову дісталися до якогось озера. Тут і загючували. Два брати поснучи, а середній залишився на чатах. Аж серед ночі озеро зануртувало: виповз двоголовий змій. Царевич убив його, а братам нічого не сказав. Третього дня, ще сонце було височенько на небі, брати побачили озеро. Тут вирішили й зупинитися па ніч. Розклали вогнище, повечеряли, най¬молодший брат залишився вартувати, а ті поснули. Коли це серед ночі озеро раптом збурилося, заклекотіло, знялася висока хвиля—аж півба- гаття залила. На берег виповз триголовий змій. Царевич розмахнувся шаблею раз, вдруге, втретє — усі три змієві го¬лови покотилися на землю. Але, доки він бився зі змієм, багаття зовсім погасло. А чим розпалити його—царевич не мав і братів не хотів будити. Тому подався десь шукати вогню. І так забрів у печеру, у якій біля вогнища сиділо дев’ять велетнів-дивів.

І він тоді гукнув бадьорим голосом:

— Добрий вечір, товариство! Я давно шукаю вас. Воші його добре зустріли й кажуть: — Хай щастить тобі, якщо ти наш друг. — Я ваш довіку,— відповів царевич. — Коли так, то підеш з нами полювати на людей,— кажуть велетні- диви.— Тут недалеко є одне місто, то ми там уже більше року добуваємо собі харч. Пішли всі дев’ять дивів і царевич десятин. Коли вже були близько від міста, висмикнули диви дві високі ялини з корінням і потягли їх до міського муру. Там приставили одну до стіни й наказали царевичеві: — Лізь па мур. Ми тобі подамо другу ялииу, а ти її иа той бік перекинь, щоб ми по ній могли спуститися в місто. Виліз царевич на міську стіну й гукає до велетнів: — Я ие знаю, як вам ставити ялину. Хай хтось покаже! Один із дивів виліз нагору, схопив ялину за вершечок, перекинув че¬рез мур та й почав по ній спускатися в місто. Тоді царевич вихопив шаблю, розмахнувся і зітнув йому голову. — Гей, там, унизу,— гукнув царевич,— вилазьте по одному сюди. Велетні-диви, не знаючи, що сталося з їхнім товаришем, полізли один за одним на стіну. Але тількн-но якийсь див починав спускатися в місто, царевич шаблею чах — і той котився додолу. Так він перебив усіх дев’ять велетнів-дивів, а тоді сам подався в місто. Ходить вулицями — хоч би тобі одна жива душа трапилася! «Це ті дпвн так сплюндрували місто»,— подумав він. Довго ходив сюди-туди, коли це побачив дуже високу башту, в одному віконці світло горіло. Заходить туди, дивиться: кімната золотом, шовками та оксамитом прибрана, і нікого в ній нема, тільки на ліжку дівчина спить, та така гарна, що й очей відірвати від неї не може. Аж тут побачив: по стіні велика гадюка повзе й прямісінько до дівчини. Підскочив царевич, ударив ножем гадюку межи очі й пришпилив її до стіни. — Нехай,— каже,— ніхто без мене цього ножа не добуде. І швидше назад, бо згадав про своїх старших братів, які спали на бе¬резі озера. А цар, який жнв у цьому місті, мав звичку щоранку виходити на про¬гулянку і все дивився з болем, як велетні-диви пустошать край, та ні¬чого не міг вдіяти. І цього ранку він вийшов у місто. Порожньо було на вулицях, мало людей залишилося. Аж глянув цар на міську стіну — там висока ялина, з корінням вирвана, стоїть під муром, а коло неї усі дев’ять велетнів-людоїдів лежать без голів. Цар зрадів неймовірно, що його край збувся такої напасті. Коли це прибігли царські слуги й сказали цареві, що вночі гадюка мало не вжалила його дочку. Цар мерщій до башти. Забігає і бачить: якраз над доччиним узголів’ям висить гадюка, ножем пришпилена до сті¬ни. Схопився за того ножа, хотів вирвати його — та де там, не зміг. Тоді він розіслав указ у всі кінці свого царства, у якому проголошува-лося: «Хто порубав дивів і вбив гадюку, хай з’явиться до мене. Я дам йому великі подарунки й свою дочку за дружину». Тим часом три царевичі, шукаючи своїх сестер, зайшли на ніч до однієї корчми. Після вечері до них підсів корчмар і почав хвалитися своїми подвигами, а потім запитав їх: — А ви щось таке вчинили? Перший розповів найстарший брат, як він убив одноголового змія, а середній — як розправився з двоголовим страховиськом. Наймолодший брат мовчав. І корчмар став його питати: — Твої брати, бачу, не з полохливого десятка, а ти — чим ти проявив себе? Тоді наймолодший брат розповів про все: і про поєдинок з триголовим змієм, і про зустріч з дивами в печері, і про те, як він їм постинав голови, і про врятування царівни. Хто був у корчмі, усі слухали, аж роти пороззявляли. А корчмар, як почув це, стрімголов кинувся до царя з тою новиною. Цар корчмареві за приємну звістку дав чималі гроші, а своїм слугам наказав, щоб вони негайно привели до нього трьох царевичів. Коли три брати прийшли перед царя, той і питає наймолодшого: — Це правда, що ти вчинив таке диво: велетнів-людоїдів порубав і врятував од смерті мою дочку? — Правда, світлий царю. — А чим ти доведеш, що це ти зробив? — запитав його цар. Наймолодший царевич попросив, щоб його завели до кімнати царівни. Тут він легко витяг свого ножа із стіни. Тоді цар віддав за нього свою дочку і поставив його першим після себе у своєму царстві. А старшим братам цар сказав: — Якщо хочете, то й вас оженю та гарні палаци вам збудую. — Ми вже одружені,— відповіли старші брати. Цар довго не затримував їх, дав їм на дорогу дві торби грошей, і вони подалися до себе додому. Зостався наймолодший царевич сам зі своєю дружиною, царевою доч¬кою. Але думка про сестер не покидала його. Тільки жаль було йому залишати молоду дружину, та й цар не дозволив би цього зробити. Так він жив у тому місті й нудьгував за сестрами. Одного разу цар зібрався на полювання, а йому каже: — Залишайся ти в палаці, і ось тобі дев’ять ключів від моїх комор. Заглянь у першу, другу, третю, четверту комори, там ти побачиш багато золота й срібла та всяких інших коштовностей. Зрештою, можеш захо¬дити до всіх восьми комор. Тільки дев’ятої не відчиняй, щоб не було біди. Цар пішов, а зять залишився вдома. І відразу почав відчиняти комори. Оглянув усі вісім і побачив там багато всяких коштовностей і зброї. А ко¬ли підійшов до дев’ятої, то подумав собі: «Чимало я різних див надивив¬ся, то чому б мені й сюди не заглянути?» І теж відчинив. Зиркнув: а там посеред комори чоловік стоїть закутий — і так міцно, що й не поворухнеться. А перед ним вода з золотого джерела б’є і в золотий жолобок стікає. Та ще стоїть чашка, оздоблена коштовним камін¬ням. Напився б води — так не дотягнеться до неї. Царевич побачив це — і аж відсахнувся. Але в’язень почав просити: — Чоловіче добрий, життям твоїм заклинаю тебе, подай мені чашку води. Я за це тобі віддячу: ще одне життя подарую. Подумав царевич: «Це ж чудово — мати два життя!» Набрав у чашку води й дав чоловікові, а коли той напився, він запитав його: — Як тебе звати? В’язень відповів: — Я Сталева Голова. Царевич рушив був до дверей, та Сталева Голова знову став бла-гати: — Дай мені ще одну чашку води, і я тобі подарую за це ще одне життя. Подумав царевич: «Два життя маю, а це вже буде третє — що може бу¬ти прекрасніше в світі?» Набрав води і дав йому. Коли той напився, ца¬ревич вийшов і почав замикати двері. Аж тут в’язень знову заговорив: — Чоловіче добрий, повернися до мене. Коли ти вже два добрих діла вчинив, то вчини й третє, за це подарую тобі третє життя. Набери в чаш¬ку води і вилий мені на голову. Як царевич почув це, повернувся назад, узяв чашку, набрав води і вилив йому на голову. Тільки вилив — поспадали кайдани з нього, Ста¬лева Голова розправив крила, шмигнув з комори, схопив царівну, дружину свого визволителя, й зник. От тобі й на! Наробив царевич так наробив. Тут і цар повернувся з ловів. Хоч-не-хоч зять розповів йому все, як було. Цар засмутився ду-же, став дорікати: — Навіщо ж ти відчиняв ту дев’яту комору? Я ж тобі казав... Та що замикати стайню, коли коней вкрали? Що говорити, коли найгірше вже сталося? І цар замовк, а царевич похилив голову й каже: — Не гнівайся на мене, царю. Я знайду Сталеву Голову й поверну свою дружину. — Ти ще не знаєш, хто такий Сталева Голова,— на те йому цар.— Скільки війська і грошей я змарнував, доки зловив його! Залишайся зі мною, будь мені за сина. Ми знайдемо тобі другу дівчину, одружишся... — Ні, я мушу повернути свою дружину й розквитатися зі Сталевою Головою,— не відстукався царевич. Він осідлав коня, узяв грошей і подався у світ шукати Сталеву Го-лову. Довго мандрував і приїхав до якогось містечка. їде вулицею, роз-дивляється, коли це якась дівчина з балкона йому гукає: — Гей, царевичу, злізь з коня й зайди на подвір’я! Коли царевич увійшов на подвір’я, до нього підбігла та дівчина, що гукала з балкона, і він упізнав у ній свою найстаршу сестру. Обнялися, поцілувалися. Л далі сестра й каже: — Ходімо, брате, до мене. Зайшли до неї, і тут брат почав розпитувати, хто її чоловік і де він. — Мій чоловік,— відповіла сестра,— цар над вогняними зміями й сам вогняний змій. Його зараз нема вдома, але скоро прилетить. Я тебе за-ховаю добре, бо він казав, що порубав би своїх шуряків, якби десь по-бачив. Спочатку я випитаю в нього, чи він тобі не заподіє нічого лихо¬ го; якщо ні — то розповім про тебе. Сховала сестра свого брата і його коня, приготувала вечерю чоловікові та й чекає. Лж раптом усе подвір’я заблищало, засвітилося — вогняний змій, її чоловік, додому прилетів. І відразу до своєї дружини: — Тут людським духом пахне. Скажи: хто є в нашому домі? — Та що ти! Нікого немає,— дружина йому на те й притьмом запи-тала: — Ну, скажи, а якби справді хто з моїх братів приїхав, то що б ти з ними зробив? — Найстаршому й середньому погано було б,— відповів зміїний цар.— А наймолодшому нічого б я не заподіяв. — Ну, то знай,— дружина тоді каже,— до мене в гості приїхав мій най¬молодший брат. Коли цар почув про це, то сказав, щоб вона швидше привела свого брата до нього. Він зустрів шуряка з розпростертими руками, посадив за столом коло себе. Слово по слову, розговорилися обидва, царевич і роз¬повів йому про своє лихо та про те, що він хоче розквитатися із Стале¬вою Головою.

Та що ти задумав! — аж сплеснув руками зміїний цар.— Позавчора Сталева Голова пролітав тут із твоєю дружиною, то я виставив проти нього сім тисяч вогняних зміїв — і він їх усіх побив. А ти хочеш сам побо¬роти його? Та облиш. Я тобі дам грошей, скільки хочеш, і вертайся додому. Але царевич стояв на своєму: він мусить знайти дружину. Коли змії-ний цар побачив, що не відрадить його, то висмикнув перо в себе з кри¬ла, дав йому й мовив: — Добре слухай, що я тобі скажу. Як знайдеш Сталеву Голову і буде тобі дуже сутужно, то запали це перо і тоді я примчу з усією своєю потугою тобі на підмогу. Царевич узяв перо й поїхав. Отак мандруючи світом, він знову потрапив до якогось містечка. їде вулицею, коли це якась дівчина гукає йому, щоб він спішився й зайшов на їхнє подвір’я. Царевич послухався її. Аж там його середня сестра зустріла. Зраділи дуже обоє, обнялися, розцілувалися. Сестра розпоряди¬лася коня поставити в стайню, брата повела в покої. Питають одне одно¬го. що та як. Розповів їй брат про своє життя, а далі її запитує: — Хто твій чоловік, сестро? — Цар соколиний. — А де він? — Тепер нема його вдома. Увечері прилетить. Але він чогось недолюб¬лює вас, моїх братів, то краще я сховаю тебе. Сховала вона брата. А невдовзі і цар соколиний прилетів — од сили його весь палац сколихнувся. Дружина поставила перед ним вечерю, але він насамперед запитав її: — Хто в нашому домі? Тут людським духом начне. — Та нікого немає,— відповіла йому дружина, а потім, через якийсь час, запитала його: — Чи ти моїм братам заподіяв би щось погане, якби хто з них прийшов сюди? — Найстаршому й середньому непереливки було б,—відказав соколи¬ний цар,— а наймолодшому не зробив би нічого. Тоді дружина призналася йому, що до неї в гості приїхав наймолод ніиґі брат. Соколиний цар звелів швидше покликати свого шуряка. Він зустрів його радо, запросив до себе за стіл. Після вечері цар став роз-питувати шуряка, що привело його в їхні краї. А той розповів про своє ли¬хо і про Сталеву Голову. — Ти що, шуряче! — аж жахнувся соколиний цар.— Того дня, коли він у тебе вкрав дружину, я перестрів його з п’ятьма тисячами соколів — і він їх усіх побив, ми не змогли подужати його. То хіба ти сам щось йому зробиш? Раджу тобі: вертайся додому. Ось бери собі скарби, які хочеш, і їдь назад. Але царевич твердо вирішив таки знайти Сталеву Голову. — Дякую тобі за все,— сказав він соколиному цареві,— та назад я не повернуся. А сам собі подумав: «Чого б це мені боятися, коли маю в запасі ще три життя?» Побачив соколиний цар, що не відмовить його, висмикнув одне перо в себе з крила, дав йому й каже: 7 Казки народів Югославії Бібліотечна книга — Візьми оці* норо. Коли зітнешся із Сталевою Головою і потрапиш у безвихідь, запали його. Тоді я з усісю своєю силою прийду тобі на допомогу. Царевич узяв перо й поїхав шукати Сталеву Голову. Довго мандрував, аж звернув у одне містечко. Тут знову якась дівчина гукнула йому з балкона, щоб зайшов на їхнє подвір’я. Кін так і зробив. Дивиться: аж то перед ним його сестра наймолодша. Зраділи обоє, впали одне одному в обійми, розцілувалися. Запросила сестра свого наймолодшого брата в по-кої. Зайшли вони, посідали. Прат питає її: — За кого ти, сестро, заміж вийшла? Хто він, твій чоловік? — Мій чоловік — цар орлиний,— відповіла сестра.— Зараз його нема вдома, але боюся, щоб чого тобі поганого не заподіяв, коли повернеться. Краще сховайся. Увечері прилетів орлиний цар і відразу до своєї дружини: — Хто це з людей прийшов до пас, відповідай мені! Вона стенула плечима: — Нікого нема. Сіли вечеряти, дружина й каже йому: — Як би ти прийняв моїх братів, коли б хтось із них навідався до нас? — Я б найстаршого й середнього не помилував,— відповів цар,— а наймолодшому навіть допоміг би в скруті. Тоді дружина призналася, що до неї в гості приїхав її наймолодший брат. Орлиний цар, тільки почув це, скоріше запросив його до себе. При-віталися вони, сіли вечеряти. За вечерею розговорилися, і царевич розповів йому, куди оце їде. — Із Сталеною Головою хочеш битися? — здивувався орлиний цар.— Даремна справа. Краще залишайся в мене — живий будеш і ні в чому біди не знатимеш. Але царевич не послухався його. Наступного дня, ще тільки розвидни-лося, знову зібрався в дорогу. Коли орлиний цар побачив, що його не ' затримає, вирвав одне перо із свого крила, дав йому й каже: — Якщо буде притуга, викреши вогонь і запали його. Я тоді примчу зі своїми орлами тобі на поміч. Царевич узяв перо й поїхав далі шукати Сталеву Голову. Довго ще він мандрував світом, не в одне містечко заїжджав і нарешті в якійсь печері знайшов свою дружину. Вона, побачивши його, зраділа дуже, а ще більше здивувалася, як він сюди потрапив. Чоловік розповів їй усе та й каже: — Тікаймо звідси! Дружина його зітхнула сумно й відповіла: — Куди тікати? Сталева Голова все одно наздожене нас і тебе погу¬бить, а мене забере назад. Тікай сам. Ллє царевич не боявся смерті, бо ж у нього було три життя в запа¬сі. І він таки намовив дружину тікатн разом. Тільки вони від’їхали трохи, аж тут Сталева Голова гукає: — Гей, царевичу, стій! Та й забрав дружину від нього, а йому сказав: — Цього разу тебе прощаю, адже я обіцяв тобі подарувати три життя. Тільки щоб ти мені більше в мою печеру не потикався. Ллє погроза не злякала царевича. Він перечекав, коли Сталева Голова пішов кудись, і знову до дружини: — Тікаймо! Шкода їй чоловіка, але й залишатися тут не хочеться. Та недалеко во¬ни втекли—наздогнав їх Сталева Голова, витяг стрілу й гукає: — Царевичу, як тобі краще: чи щоб я тебе стрілою застрілив, чи щоб мечем порубав? Побачив царевич, що не здолати йому Сталевої Голови, та й каже: — Ти ж подарував мені ще два життя. А Сталева Голова відповідає: — Твоя правда. Тільки щоб ти мені більше не навертався сюди! Сказавши це, він забрав дружину, а царевич залишився сам. Але намі¬ру свого не зрікся. Наступного дня він знову підкрався до печери. Ледве вмовив дружину тікати. Та Сталева Голова наздогнав їх і закричав: — Царевичу, тут тобі й кінець! Царевич нагадав йому, що має ще одне подароване ним життя. — Твоє щастя,— відповів Сталева Голова.— Але запам’ятай, що це востаннє я милую тебе. Царевич побачив, що нічого не вдіє супроти такої сили, та й рушив уже додому. Але раптом згадав ті пера, що їх дали зяті. Не роздумував довго, скоріше вернувся назад. Припильнував, коли Сталева Голова кудись пішов, і в печеру, до своєї дружини. Злякалася дружина, коли побачила його: — Чи тобі життя обридло, що ти знову прийшов за мною? Царевич розповів їй про те, що зяті йому допоможуть, якщо буде по¬треба. І дружина погодилася ще раз тікати з ним. Але Сталева Голова одразу помітив їх і ще здалеку гукнув: — Стій, царевичу, все одно не втечеш! Тоді царевич мерщій дістав кресало і кремінь, вибив вогонь і запалив подаровані зятями пера. Та вони ще не встигли згоріти, як Сталева Го¬лова наздогнав царевича й розрубав навпіл. І тієї ж миті з’явилися зміїний цар зі своїми вогняними зміями, соко-линий цар зі своїми соколами, орлиний цар зі своїми орлами. Зчепилися вони зі Сталевою Головою, тільки іскри від шабель бризкають та кров із ран цебенить. Але Сталева Голова схопив царівну й утік. Царі ж зібралися коло мертвого шуряка, щоб оживити його. Запитали в трьох бистрокрилих зміїв, хто з них найшвидше принесе живої води. — Я можу за півгодини,— каже один. — Я можу за чверть години,— каже другий. — А я — за дев’ять хвилин,— відповів третій. — То мчи скоріше! — в один голос гукнули йому три царі. Він розправив свої вогненні крила і, справді, за дев’ять хвилин приніс живу воду. Царі покропили нею шурякові рани, стулили докуии обидві половини, й вони зрослися. Царевич ожив і схопився на ноги. — А тепер їдь додому і більше зі Сталевою Головою не змагайся, бо тоді лиха тобі не минути. Але царевич сказав, що все одно спробує ще раз визволити свою дру¬жину. Царі і сяк і так умовляли його відступитися від свого наміру, та царевич був непохитний. Тоді вони кажуть: — Коли так, то спершу хай твоя дружина вивідає в Сталевої Голови, де його сила. І ми вже якось допоможемо тобі. Царевич потай прийшов до своєї дружини й розповів їй про те, іцо радили зяті. А коли Сталева Голова повернувся додому, вона й почала випитувати в нього: — Скажи мені, в чому твоя сила? — Моя сила — в оцій шаблі,— відповів їй Сталева Голова. Жінка стала пестити шаблю. — Та ні,— розсміявся Сталева Голова,— не в шаблі моя сила, а в оцій стрілі. Тоді жінка почала стрілу гладити. Сталевій Голові закралася підозра, чи це вона робить не з чиєїсь на¬мови. Бо ж досі й дивитися на нього не хотіла, а це, бач, як його силу шанує. Він і каже їй: — Хтось тебе добре під’юджує, щоб ти мене питала про мою силу. Часом не чоловік твій? — Як може чоловік,— вона на те,— коли ти навпіл розрубав його. Повірив їй Сталева Голова і таки признався. — Моя сила,— каже,— не тут. Далеко звідси стоїть висока гора, а на тій горі живе лисиця, а в ній сидить птах. От у ньому й моя сила. Наступного дня, коли Сталева Голова пішов кудись із дому, царевич знову прийшов до своєї дружини. Вона й розповіла йому все, а він то¬ді — трьом царям. Царі ж, ледве почули цю звістку, підняли всю свою силу й чимдуж до тої гори. Коли примчали туди, випустили орлів на лисицю. А вона побігла до озера й перетворилася на шестикрилу дику качку. Соколи відігнали її від озера. Тоді вона шугнула в хмари. А там за нею погналися вогняні змії. Вона впала на землю й знову стала лисицею. Тут орли й схопили її. З лисиці випурхнув птах. Та соколи завернули того птаха до вогня¬них зміїв, і ті спалили його. Як тільки птах згорів, Сталевої Голови не стало. Царевич забрав свою дружину, й вони, щасливі, подалися удвох додо¬му. А по дорозі побували в гостях у зміїною, соколиного та орлиного царів. Може, ще й тепер вони їздять одні до одних у гості, якщо не повмирали.