Словесний двобій. Хорватська народна казка
]В одного короля була дочка, яка славилася не тільки красою, а й своїм гострим язиком. Коли вона виросла, король оголосив по всій країні, що за того, хто її переговорить, віддасть свою дочку заміж, ще й половину королівства йому вділить. Почув це один парубок, вівчар, ЯКИЙ теж за словом у кишеню не лазив, і подумав собі: «А чого б і мені з королівською дочкою не поз¬магатися? Хіба я що?» Сказав — і зробив. Притьма розпродав овець, купив коня вороного, зброю крицеву іі одяг багатий. Убрався, причепурив¬ся, гроші, які залишилися, поклав до кишені, щоб були про всяк випадок, скочив на вороного та іі гайнув до королівського палацу. А коли приїхав туди, пришпорив добре коня й за чверть години п’ятнадцять разів навколо королівського саду обкружляв. А з саду водила за ним очима дівчина-красуня й усе дивувалася з коня бистрого та хлопця сміливого. Коли він зупинився, щоб на сад подивитися, і дівчина побачила, що хлопець він нівроку, мов намальований, то їй за-бажалося з ним перемовитися словом. От вона й каже: — Гей, хлопче, що конем гасаєш, чи гарний наш сад? Мабуть, тако¬го ще, скільки живеш, не бачив? — Дівчино-красуне,— відповідає їй хлопець,— хіба ваш сад — така ди-вовижа? От у мого батька був сад — так сад: перли родив. — Може, ваш сад був і кращий, але не такий великий,— заперечила дівчина. — Ще й який великий! — хлопець їй у відповідь.— Хіба то великий сад, якщо я за чверть години п’ятнадцять разів його об’їхав? У мого батька, щоб об’їхати сад, треба було доброму хлопцеві три роки верхи мчати. — Може, й великий він, та в ньому капуста така не родить,— про¬мовила дівчина, киваючи на свій город. — Мій батько,— відказує їй хлопець,— не мав звички так багато ка¬пусти садити; він посадив три капустини — дві всохло, одна прийнялася та виросла такенна, що дванадцять робітників три роки рубали, нони повалили її, а качан у неї був такий широкий, що три ковалі на ньому кували, і від одного до другого звук не долинав. — Ого, яка здоровенна капуста! То-то ви тішилися тим урожаєм,— дівчина йому. — Не багато було втіхи,— каже їй хлопець.— Ми її пошаткували в діж¬ки, а вона через місяць уся й зігнила. — Ой лишенько! Таких збитків зазнати! — Та не бідкайся, дівчино, ніяких збитків ми не зазнали. Навпаки, лише користь нам була, бо ми тою капустою землю гаразд угноїли. — То добре вам вийшло, земля стала родючішою, більший урожай зібрали,— каже дівчина. — Де там стала родючішою,— не погодився хлопець,— ми помили¬лися, і гній увесь на сусідську землю покидали. — Це погано! Велика втрата для вас і ніякого прибутку,— поспівчу¬вала дівчина. — До втрати, на щастя, не дійшло,— хлопець їй на те.— Ми з батьком швидко зметикували: схопили сусідську землю — він за один кінець, я за другий — і весь гній із неї на свою струсили. Земля наша від того стала плодючою, і ми посіяли на ній пшеницю. — Добре тому, хто такий розумний, — мовила дівчина.— Багато пше¬ниці матимете, білий хліб будете їсти. — Ні пшениці, ні білого хліба нема! —зітхнув хлопець.— Посіяли пше- ііпцю, а вродився ліс. — Який жаль! Скільки збіжжя марно пропало! — Але все повернулося на добре,— не вмовкає хлопець.— Дерева пови-ганялися високі та стрункі — й іншим можемо дати, й самі не просимо. — То ви щасливі: ні в чому нестатку не знаєте, ще й з іншими мо¬жете поділитися,— каже дівчина. — Чом би не так! — відповідає хлопець.— Усі дерева поросли дуплясті, а який то пожиток з дуплястого дерева! — Не щастить вам, хлопче!—співчуває дівчина.— Стільки праці — й усе надаремно! — А чого ж не щастить! — відказує хлопець.— Побачиш: ніякої шкоди нам не було, а, навпаки, були самі прибутки. У кожному дуплі по дев’ять бджолиних роїв гуділо — доброго взятку ми сподівалися. — Отже, багато меду ви мали, мабуть, і на базар возили. — Аякже, возили! — не здавався хлопець.— Ведмідь занадився до нього й увесь забрав до рісочки. — Оіі бідолашні ж вн: невдача за невдачею, прикрість за прикрістю,— каже дівчина. — Лихо не без добра, шкода не без користі,— відповідає хлопець.— Ведмідь-то мед виїв, але нам ціле кружало вощини залишилося, а в кружа¬лі був схований лист. — І що в тому листі було написано? — не втрималася королівна. — У тому листі було написано, що твій батько був слугою мого батька — й до того ж найвірнішнм,— відповів хлопець. Дівчина аж заніміла від цих слів: не знала, що й сказати. Розсерди¬лася вона на хлопця й побігла до батька скаржитися. — Любий тату, чи ти бачив таке? — обурювалася дівчина.— Приїхав хлопчисько на вороному коні, розбалакався зі мною та й переговорив ме¬не.— І вона нереповіла все, що хлопець їй казав і що вона йому казала, а нарешті мовила: —Оті його слова: «Твій батько був слугою мого батька i до того ж найвірнішим»,— так шпигонули мене, що я вже й змагатися з ним не схотіла. Та й спробуйте переговоріть такого, коли він меле язи¬ком, як теля хвостом, і сипле брехнями, наче горохом з мішка. — ІІоклич-но до мене розумника, нехай і я його послухаю,— заціка¬вився король. Колії хлопець став перед королем і вклонився йому, король і каже: — Відповідай тільки правду, коли я тебе питатиму! Найясніший королю,— відказує хлопець,— питай, відповідатиму тільки правду. А скажи-но мені, чи ти коли-небудь бачив отакого рога? — запитав король, показуючи на великий воловий ріг, що, немов якась дивовижа, висів у його кімнаті на стіні. Хіба це ріг, королю? От мій батько, як торгував худобою, купин був такого вола, що в одному розі три бондарі обручі на діжки набивали, ii один одного не чув — стільки простору було; над одним рогом сонце сходило, над другим—заходило,— відповів хлопець. — Чудово, молодця! — вигукнув король.— Ти переміг, і я віддаю тобі свою дочку та половину королівства. Ти переговорив і мою дочку, і мене — мабуть, ніхто в світі не перевершить тебе в розмові. І король зробив так. як сказав: молодий вівчар став королівським зя¬тем, ще й дістав половину королівства. І весілля вони відгуляли славне: слави було по коліна, а хліба ні крихти. От тільки чи все, що розпо¬відав той молодий вівчар королівні, було правда, того я достеменно не знаю, бо тих див не бачив. Але якщо він і брехав, то, гадаю, не для того, щоб когось одурити.
