Два кавуни (китайська народна казка)

Відчуваючи наближення смерті, старий батько покликав до себе двох своїх синів і почав наказувати їм жити дружно, в мирі та злагоді і сумлінно працювати, як він сам працював усе життя. Менший брат стояв перед батьком, уважно слухаючи всі його напучення, а старший відійшов убік і лише кивав головою.

Старий невдовзі помер. І не встигли ще й ноги його захолонути, як старший замість того, щоб плакати та побиватись за небіжчиком, метнувся до столика і дістав із шухляди різні папери, аби дізнатися, скільки ж добра залишив їм батько у спадок.

На другий день після похорону старого старший брат покликав меншого і сказав:

— Давай ділитись!

Менший ще й слова не сказав у відповідь, а він повів далі:

— Я собі візьму оцей будинок під черепицею та отой великий шмат поля, а тобі хай буде стара хата і регата землі. Хоча твоя ділянка й менша і грунт там гірший, та чи багато тобі потрібно?

Не посмів менший брат перечити старшому. За кілька днів він відремонтував стару хатину і перебрався туди з усіма своїми злиденними пожитками. Відтоді щодня з раннього ранку і до пізнього вечора працював він на своїй ділянці. І доти занедбана земля почала щедро віддячувати йому за працю: буйною зеленню вкрилося його поле.

А старший брат на свій лан і носа не показував. Він увесь час лежав і лише командував наймитом, якому тепер доводилося виконувати всю роботу.

Минув рік. Весняне сонце почало пригрівати все дужче. І хоч ні верби ще не розпустилися, ні персики ще не почали цвісти, а менший брат уже вийшов на свою ділянку. Старший брат тим часом сидів у бамбуковому кріслі, заклавши ногу на ногу, і смоктав люльку. Раптом крізь відчинені двері до кімнати залетіло дві ластівки. Вони закружляли попід стелею, певно, шукаю чи місця, де б їм зліпити гніздо.

— Ніякі гнізда мені тут не потрібні! — вигукнув старший брат, боячись, коли б пташки не понаносили сміття до кімнати.— Якщо зручного місця шукаєте, то летіть до мого меншого брата, в старій хаті можна все робити. Геть звідси!

«Ківі, ківі, ківі!» — закричали ластівки і полетіли із кімнати.

Менший брат саме повертався з поля. Побачивши ластівок, зрадів і загукав до них:

— Хочете гніздечко зліпити? Будь ласка, вибирайте, де вам буде краще.

Ластівки привітно защебетали і почали тягати то суху траву, то

грязюку, і через кілька днів під стріхою зачорніло гніздо.

Відтоді щодня, ледве-но світало, менший брат виходив з хати і поспішав на свою ділянку, а ластівки вирушали на пошуки їжі. І ніщо не могло їх зупинити — ні дощ, ні вітер. Та якось юнак почув у ластів’ячому гнізді якесь дивне джерготіння. Підвів голову, побачив, що там уже вивелися ластовенята, і радісно стало йому на душі.

Минали дні, пташенята росли дуже швидко, і батьки невдовзі заходилися вчити їх літати. Ластовенята ніяк не наважувались відірватися од рідного житла. Та ось одне з них, найменше, але, певно, найсміливіше, вистрибнуло з гнізда, пролетіло кілька сажнів і впало на землю. Знятися в повітря воно не могло: ніжку поламало.

І батьки, й малеча враз позліталися до нього і зчинили страшенний галас, а воно лежало на землі й пищало. Менший брат саме повертався з поля. Зачувши тривожні пташині крики, він поспішив до того місця, де маленьке ластовеня безпомічно борсалося на землі. Взяв його до рук, оглянув і сказав:

— Нічого страшного, вилікуємо!

Він знайшов маленьку трісочку і прив’язав її до ушкодженої ніжки так, як це робить хірург, коли накладає шину на поламану руку чи ногу. Потім знайшов невелику коробку, намостив у неї сіна і поклав ластовенятко зверху.

Ластівки і далі тривожно літали довкола, але молодший брат заспокоїв їх:

— Не турбуйтесь. Як тільки видужає, я одразу ж випущу його на волю.

Менший брат доглядав ластовеня, мов брата рідного. По кілька разів на день приносив йому черв’ячків та комах, і поламана ніжка незабаром зрослася. Переконавшись, що пташеня вже видужало, він поклав його до батьківського гнізда.

Минула осінь, потім зима, і знову настала весна. Повикидали перше листячко верби, зацвіли персики, а ластівок усе не видно.

Якось, коли менший брат саме повертався до хати після роботи, до нього підлетіла велика ластівка. Він одразу ж упізнав торішню калічку і радісно привітав її.

Ластівка випустила зі свого дзьобика прямо йому на долоню велике і блискуче зернятко кавуна. Молодший брат виконав ямку неподалік від своєї хати й посадив його. А потім щовечора приносив з арика цеберкою воду і поливав.

Минуло кілька днів, і зернятко проросло. Незабаром пагін почав викидати листя і нарешті зацвів. Ще через кілька днів зав’язався зелений плід. Коли кавун поспів, молодший брат зірвав його, приніс до хати, розрізав і остовпів од подиву: усередині кавуна була не соковита м’якоть, а блискучі золоті самородки.

Чутка про братове щастя докотилася і до старшого брата. Він одразу ж побіг у поле, де саме працював менший брат, і почав розпитувати, звідки у того така сила-силенна золота. Менший брат не вмів хитрувати. Він чесно розповів усе з самого початку й до кінця. Старшого брата завидки взяли. Дивлячись на меншого, він подумав: «Хм! Так просто. В такому разі я теж зумію розбагатіти».

Насилу дочекався він наступної весни. І як тільки на вербі з’явилися перші листочки, виніс на подвір’я крісло і тепер цілісінькі дні просиджував там, чекаючи, коли прилетять ластівки. І вони нарешті прилетіли.

— Сюди, сюди! — загукав він радісно, побачивши їх ще здаля.— Летіть до мене. У мене дім кращий, ніж у мого брата. Мостіть тут ваше гніздо.

Ластівки послухали його і зліпили гніздо в будинку на верхньому сволоці. Відтоді старший брат щоранку, як тільки ластівки вилітали з гнізда, ставив драбину і ліз поглянути, чи не вилупились ще пташенята.

Він страшенно зрадів, коли нарешті почув писк малечі в гнізді. Негайно знайшов облямовану кольоровим шовком коробку і вирізав із сухої гілочки тоненьку дощечку. Отже, тепер усе було готове, тільки б пташенята почали вилітати з гнізда.

Настав і цей день. Малеча одне за одним вибиралися на край гнізда, розправляли крильця і шугали в повітря. Минало кілька хвилин — і вони поверталися назад. І жодне з них, як на гріх, не падало. Злість охопила старшого брата. Він узяв віника і давай вимахувати ним перед дверима будинку.

Влучив-таки. Одне ластовеня упало на землю і поламало ніжку. Воно безпорадно смикалося, пищало, але так і не могло злетіти. Всі інші ластівки кружляли довкола з голосними криками, та допомогти йому не могли нічим.

Старший брат торжествував, хоч і удавав, що йому також прикро. Він ніжно взяв пташеня в руки і сказав:

— Нічого страшного. Я вилікую тебе.

Прив’язав до ніжки заздалегідь заготовлену дощечку, ніби вправний хірург, потім поклав пташеня в обклеєну шовком коробку на м’яку ватяну постіль і звернувся до інших ластівок, що все ще тривожно літали біля дверей будинку:

— Не хвилюйтесь! Коли видужає, тоді й випущу його на волю.

Ластівки затихли і, обливаючись слізьми, посідали в гніздо.

Старший брат так само носив пташеняті черв’ячки та комахи і все

скаржився:

— І чого воно так довго не видужує?

Нарешті ластовеня оклигало. Старший брат вийняв його з коробки й урочисто мовив:

— Запам’ятай, що я живу у будинку під череп’яним дахом, а он та хатинка, то мого меншого брата. Не переплутай!

Він випустив ластовеня, і те полетіло до свого гнізда. А брат був певен, що зробив добре діло і за це має отримати золото. До того ж значно більше, ніж його меншому братові перепало.

Настала весна. Пташеня на той час уже стало великою ластівкою. Прилетіла та ластівка до будинку старшого брата і кинула йому на долоню зернятко кавуна. Велике та блискуче.

— Правду кажуть: за добро добром і платять! — зрадів брат.

Ластівка полетіла, а брат одразу ж посадив зернятко і сам, бо боявся,

коли б наймит не напсував, носив воду цеберкою з арика і поливав зернятко.

Через кілька днів зернятко проросло, потім на довгій гудині один за одним з’явилося кілька листків, і нарешті кавун зацвів. Зав’язався величезний зелений плід. Старший брат, радісно посміхаючись, нильно стежив за кавунцем, а той ріс, мов із води. І що більший він ставав, то більше старший брат тішив себе думкою про недалеке щастя.

І ось кавун поспів. Старший брат з дружиною спробували занести його до кімнати. Та де там, навіть зрушити з місця сил їм не вистачило. Довелося кликати сусідів на допомогу. Довго вони гуртом охали та кректали, поки все-таки затягли невидане досі диво в кімнату і поклали на стіл. Старший брат побіг на кухню, схопив там великого ножа і попросив людей відступити подалі. Боявся, коли б вони не накинулися хапати золото, якщо воно посиплеться через край.

Ледве-но ніж доторкнувся до кавуна, як той репнув і розпався на дві половини. Всередині не було ні рожевої м’якоті, ні золота, а натомість сидів старий дід з великою сивою бородою. Старший брат злякано відсахнувся від нього, а дід тим часом випростався на повний зріст, показав на нього пальцем і мовив грізним голосом:

— Ти сподівався отримати велику нагороду за свій «шляхетний» вчинок, але у твоєму вчинку нічого шляхетного не було. Сама лише підлість, тож мусиш і поплатитись за неї!

Старший брат оторопів від такої несподіванки. Поки розмірковував, що б йому сказати на своє виправдання, як в обох половинках кавуна спалахнув страшний вогонь. За кілька хвилин він поширився по всьому будинку. З того жаркого полум’я ні старший брат, ні його дружина вибратись не змогли.

Шаблон:Казка про матір та батька