Казка мого діда (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва)
Автор казки: В.Яцкул-Пантазьєва
Співають бджоли у саду,
П’ючи нектор з квіток кохання.
Яка гармонія Землі!
Який чарівний світ пізнання!
Моє дитинство, мов у сні,
Пливе квітучим садом діда.
Він у солом’янім брилі -
Духмяно пахне різноцвіттям.
Я пригортаюсь до грудей
І смикаю його за вуса,
І бачу усмішку очей,
І чую шепіт біля вуха:
- Моя маленька пташка встала
І заспівала в цім саду.
Вона і Сонце привітала,
І Землю рідную свою.
Ходи до мене, моя люба!
Попий росу прекрасних трав,
А потім казку розкажу я,
Що ще від прадіда чував.
- Колись по нашій Україні
Розкидав вітер каплі сліз.
І там, де падали, й понині
Стоять озерця його сліз.
Зоряним світанком,
Лебединим ранком
На одному озері
Квітка розцвіла.
Чистоту кохання,
Вірність і жадання,
Щастя і надію
Людям принесла.
Все навкруг співало
Й душу звеселяло
Веселковим щастям
Вквітчалась Земля.
Небо задивлялось
І красу торкалось,
І бриніли струни
Загравою дня.
Та зірвався вітер
І завмерли звуки…
Тиша наступила
В степовім краю…
Над землею линув
Суховій триклятий,
Бо вбивав кохання
На своїм шляху.
- О, моя Лілея,
Квіткою ти стала!
А мій брат-бурлака
Все тебе шука.
Та не зна нещасний,
Що в сльозі сховавшись,
Ти красу кохання
Людям принесла.
Я зсушу твій корінь
Й біле твоє личко.
І не стане сили
В тебе на красу.
А твоє кохання
Відійде з тобою.
І забудуть люди
Ніжність й доброту. –
У шаленім танці
Закрутив він квітку.
Вирвавши з озерця,
Кинув в забуття.
Та не знав Триклятий
Степового краю
Й сили чарівної,
Що дає Земля.
Бо, де впала квітка –
Там текла вже річка,
Й напувала корінь,
Даючи життя.
Розгнівився Сухорукий…
Та й почав свистіти,
Випускати з рота вітри
Та й усе сушити…
Раптом з неба грім ударив
Й блискавиця впала,
Запаливши Триклятого
Землю очищала.
Тихий, теплий дощик падав
На суху землицю.
Напував він квіти степу
Й квітку чарівницю.
Заспокоїлись всі сили
Й полягали спати.
А на ранок до схід сонця
Йшли люди купатись.
Привітавши Сонце й Землю,
Одежу знімали –
Очищали тіло й душу
І квіти збирали.
Та не бачили щасливі,
Що ходять між ними
Три красуні степовії,
Три сильнії сили.
Отак мене вітав щоразу
Прекрасний сивий дідуган,
А я, забравшись на коліна,
Затамувавши подих свій,
Вслухалась в дивну казку степу
П’ючи нектар прекрасних слів.
[Категорія:Українська авторська казка]]
