Руда борода. Герцеговінська народна казка

УІЧл.В у Герцеговіні один бувалий старий чоловік. Як прийшла пора йому помирати, він підкликав сина до себе та й каже: — Я переселяюся до наших предків, покидаю цю землю. Не надивився я на неї, хоч багато по ній ходив. Тож ти, сипу, докн молодий та сила в тебе є, постарайся побачити якомога більше. Я тут приберіг сто жовтих дукатів — пригодяться тобі в дорозі. Тільки коли мандруватимеш, остері¬гайся людей лисячої масті...— Сказав це батько й помер. СІІН поховав батька, узяв сто дукатів і вирушив аж до Царгорода. Пер¬шого дня він дійшов до Мостара й тут у заїзді спинився на ніч. Щоб йому не вкрали грошей — а люди всякі по світу вештаються,— він попросив господаря заїзду потримати їх у себе, доки він спатиме. Господар узяв гроші й відвів мандрівника до кімнати. Юнак ліг і заснув, утомлений дорогою. А вранці встав, умився, одягся, вигшв каву та й каже: — Я дуже вдячний вам, що ви зберігали мої гроші, бо, знаєте, вся¬кі люди є. Тепер я вже йду, то віддайте їх, буду вже сам пильнувати. — Тіш гропіи1 ТГіо ти, хлопче, мелепі'г — на “те йому тлялюдар. — Та як же?.. Я ж вам ввечері давав дукати на сховок... Юнак спочатку подумав, що господар жартує, але раптом помітив: таж у нього руда борода, він лисячої масті! І пригадав батькову пораду. Тоді він почав голосно вимагати своїх грошей, та господар покликав слуг, і ті викинули мандрівника надвір. Став бідний юнак перед заїздом, обкрадений, побитий, і не знає, що діяти. Узяв його жаль, і він заплакав. Тут саме проходив якийсь старий і порадив йому поскаржитися судді на нечесного господаря заїзду. — Наш суддя добрий, він примусить його повернути гроші. Пішов мандрівник до судді, вклонився йому низько та й каже: — Праведний судде! Господар заїзду ошукав мене. Я дав йому вчора ввечері гроші на сховок, а він тепер не хоче повернути їх, каже, що не брав у мене ніяких грошей. — Приведи два свідки, які підтвердять, що ти давав господареві заїзду гроші, тоді я присуджу, щоб він повернув їх. Так закон велить,— сказав йому суддя. — Але ж ніхто не бачив, як я...— почав юнак та й затнувся: він гля¬нув на суддю — аж у того руда борода. Зітхнув важко і вийшов. Побрів мандрівник геть із міста й ліг коло брами: нічого, бідному, не лишилося — хіба що померти. Лежить і журиться. Але нараз відчув, що хтось біля нього стоїть. Підвів голову і впізнав того старого чолові¬ка, який радив йому звернутися до судді. — То як, хлопче, ходив до судді? — запитав його старий. — Ходив, але даремно. Нічим він мені не допоміг,— відповів невесело мандрівник.— Мені тепер хоч із мосту у воду. — Ще не все втрачено,— потішив ного старий чоловік.— На околиці міста живе один справедливий мудрець, піди-но до нього: якщо й він тобі нічим не допоможе, тоді вже й справді ради немає. Ніби крила виросли в юнака — так зрадів—і скоріше побіг до того чоловіка. Щойно переступив поріг—йому так і похололо всередині: і в цього була руда борода! Хотів уже назад вернутися. — Зачекай, хлопче, куди тікаєш з моєї хати? Тут не один знайшов ліки на свій біль,— затримав його мудрець. Нещасний мандрівник пробелькотів: — Пробачте мені, добрий чоловіче, але ви мені не допоможете: у вас... у вас руда борода. А мін покійний тато, вмираючи, казав мені, щоб я остерігався людей лисячої масті. — А все-таки розкажи, що в тебе за лихо. Юнак розповів, як господар заїзду обікрав його і як суддя нічого не міг порадити. Старий ляснув у долоні, і перед ним з’явився слуга. — Піди-но поклич господаря заїзду,— звелів мудрець.

Помчав слуга, а через якийсь час прийшов господар заїзду. Вступив до хати, глянув на старого, подивився на мандрівника і каже: — Сподіваюся, не заради оцього брехуна ти кликав мене? — Ти вгадав,— відповів мудрець.— Саме заради цього хлопця. Він ка¬же, що ти взяв у нього сто дукатів і не повернув. Якщо це так, то віддай, бо ж знаєш: ще нікому не вдалося мене обдурити. — Клянуся бородою, не брав я грошей у нього. — Гаразд,— промовив мудрець.— А як звати твою дружину? — Белила. — Отже, сідай і пиши їй, що я тобі скажу. Господар заїзду глянув здивовано на мудреця, але таки сів, узяв пе¬ро й почав писати: «Моїй вірній дружині Белилі. З чоловіком, який при¬несе цього листа, передай ті дукати, що їх учора ввечері залишив мені- мандрівник». — Але ж, святий чоловіче,— пробелькотів господар заїзду,— як я можу таке писати, коли це неправда? — Ти пиши, а якщо цей молодик виявиться брехуном, то твоя Белила тільки посміється у вічі моєму слузі, і він ні з чим повернеться назад. Господар заїзду скривився, але—куди вже дінешся? — пише далі, як йому диктує мудрець. Коли закінчив, віддав листа мудрецеві, той — слузі, а слуга з листом негайно подався до заїзду. Не минуло багато часу, як повернувся він з гаманцем, набитим дукатами. Мудрець віддав хлопцеві гроші й сказав: — Ну от і все гаразд! Щасливої тобі дороги! Юнак не знав, як дякувати мудрецеві за його справедливий суд. Коли він уже повернувся до дверей, щоб іти, старий зупинив його: — Ну, переконався, що батько твій правду казав, коли радив остері¬гатися людей лисячої масті? Мандрівник зупинився біля порога, примружив ліве око та й каже: — Я вже зрозумів, що не колір бороди батько мав на увазі, а вдачу людини. Спасибі вам, добрий і наймудріший чоловіче. Сказав це й подався далі в дорогу.