Чарівний чан (китайська народна казка)

УІ і; тільки сніг зійшов із землі, се ля- нин виїхав у поле орати. Орав він, орав, і раптом леміш за щось зачепив¬ся й відламавсь. — Треба ж такому лихові статися! — вигукнув селянин.— Ніколи не ба¬чив тут ні каміння, ні пеньків, ні товстого коріння. Чого ж це леміш зламався? Узяв лопату й викопав здоровенного глиняного чана. Розгнівався селянин і хотів був розбити посудину, тоді передумав і вирішив: «Він мені в госпо¬дарстві пригодиться, буде куди дощову воду зливати». Приніс він свою знахідку додому, взяв ножа і почав зчищати з неї рештки глини. Раптом ніж вислизнув у нього з рук і впав усередину. Дістав селянин звідти свого ножа — що за дивина? На дні знову лежить такий самий ніж. Дістав і того, а там — третій. Селянин здогадався, що иосудина ця не проста, а чарівна, і кинув у неї мідяка. Як тільки вийняв його, на дні ще один лежить, дістав і того, а там тре¬тій поблискує. День і ніч витягував селянин мідяки з чана, а на ранок, зовсім знесилівши, упав і заснув. А тим часом діти того селянина, побачивши дивовижну знахідку, розпові¬ли про неї всьому селу. По обіді до селянина прийшов сусід і сказав: — Твоє поле з моїм межує, отже, й чан наш спільний, бо ж ти викопав йо¬го прямо на межі. Селянинові не хотілося ділитися знахідкою, а довести свого права на неї він не міг. Адже свідків не було. Довелося звернутись до суду. Розповів селянин судді, як він поле орав і як леміш у нього поламався. Ніколи не бачив на тому полі ні каміння, ні пеньків, ні товстого коріння. Почав копати на тому місці і натрапив на чарівний чан. — А ти певен, що той чан чарівний? — поцікавився суддя. Тут усі сусіди, що зібрались у залі суду, закричали в один голос: — Чарівний! Чарівний! Суддя трохи подумав, а тоді наказав: — Принесіть-ио знахідку сюди. Хочу перевірити, чи справді воно так. Невдовзі чан уже стояв перед суддею на столі. Кинув суддя всередину золоту монету, дістав її звідти, а на дні — інша лежить. — Так-так,— сказав суддя,— чан справді чарівний. Нелегко буде спра¬ведливо розсудити вас, але спробую. І суддя задумався. Годину думав, другу, третю, а тоді важко зітхнув і спи¬тав селянина, який знайшов чан: — Скажи мені, чоловіче добрий, коли присуджу чан твоєму сусідові, як ти назвеш моє рішення? — Несправедливим, пане суддя,— мовив селянин. Суддя знову важко зітхнув, а тоді спитав сусіда: — А тепер скажи ти мені, чоловіче добрий, як ти назвеш моє рішення, якщо я присуджу чан не тобі? — Несправедливим, пане суддя,— відповів і сусід. — От бачите,— сказав суддя,— як важко справедливо розсудити вас. Добре, що ви звернулися до такого мудрого судді, як я. Щоб не скривдити жодного з вас несправедливим вироком, я вирішив залишити чан у себе. Отож ідіть додому і більше не сваріться. Не посміли селяни перечити судді. Насупившись, пішли вони по домівках і всю дорогу кляли хитрого суддю. А той, залишившись наодинці, поквапився замкнути двері, щоб ніхто йому не заважав, і почав витягувати з чана золото. Він так захопився своїм ділом, що не помітив, як через вікно до кімнати залетів рій бджіл. Покружляли вони по кімнаті і сіли на краю чана. Ледве-но суддя встромив руку в чан, щоб узяти монету, як бджоли накинулись на нього. Вони обліпили все його обличчя і почали немилосердно жалити його в ніс, щоки, вуха, а якась примудрилась всунути йому своє жало у самісіньке око. Шахрай відбивався від них руками — нічого не допомагало. На зміну сот¬ням убитих бджіл прилітали все нові й нові. І всі вони з голосним дзижчанням накидалися на нього, заповзали під комір, за пазуху, у волосся на голові, на¬віть за п’яти кусали. Тепер суддю, мабуть, і батько рідний не впізнав би. Обличчя розпухло, вкрилося пухирями і стало схожим на величезну червону редьку, а вуха — на здоровецькі мушлі. Очі у нього зовсім заплющились, і він, мов загнаний звір, бігав по кімнаті, натикаючись то на стіл, то на стільці. Хотів був знайти двері, щоб вискочити на вулицю, та натомість натрапив на чан і розбив його на дрібне череп’я. І весь рій тієї ж миті вилетів у вікно. До тями суддя прийшов лише на другий день. Біля його ліжка сиділо кіль¬ка поважних лікарів у великих чорних окулярах. Вони лікували потерпілого майже рік. Довелося судді віддати за лікування не тільки ті гроші, які він на¬тягав із чана, а й те, що було в капшуку. Але вилікувати його до кінця так і не зуміли. Ліве око осліпло назавжди. Ось так був покараний несправедливий суддя!