Вітри й дітвора (японська народна казка)
Було це дуже давно. Одного осіннього дня сільські діти гралися на моріжку біля храму. Раптом підійшов до них незнайомий чоловік і запитав: — Чи не хотіли б ви, хлоп'ята, податися кудись, де можна поласувати хурмою та грушками? — Чому ж ні, хотіли б! — відповів один хлопець. — Чому ж ні, хотіли б! — підхопили інші. — Ну, то я вас усіх заберу з собою,— сказав незнайомий і випустив ззаду щось схоже на хвіст.— Хапайтеся руками за оце і міцно тримайтесь. Раптом знявся вітер і шугнув у чебо, а за ним — чоловік із дітьми. Поля й храмова покрівля опинилися внизу і щораз меншали й меншали. Невдовзі незнайомий з дітворою, що трималася його хвоста, опустився у якомусь лісі. Хоч куди глянь — скрізь росли груші і дерева хурми; їхнє гілля вгиналося під смачними плодами. — Їжте, діти, їжте,— припрошував чоловік розгублених хлоп'ят, обтрушуючи дерева. Діти не дали себе довго просити — збирали хурму та грушки і зі смаком їх наминали. Не відставав од них і незнайомий. А тим часом зайшло сонце і надворі смерклося. Зненацька чоловік похопивсь і сказав: — Мало не забув! Мені ж треба ще в одне місце! Та й вам, хлоп'ята, час додому. Тут знову знявся вітер, і незнайомий зник. Покинуті хлоп'ята розгубилися: адже вони не знали, як їм повернутися додому. — Я хочу додому! — заплакав один. — І я!..— вторували йому інші. Саме тоді вдалині блимнув вогник. — Мабуть, хтось іде до нас! — зраділи діти. Вони перестали плакати і, побравшись за руки, рушили на вогник. Незабаром вони опинилися перед великим будинком. Заглянули всередину, дивляться — сидить самотня бабуся. — Хто в тій хаті живе? — І спантеличені хлопці перезирнулися. — Байдуже. Заходьте,— озвалася бабуся. Хлоп'ята боязко переступили через поріг. — Звідкіля ви? — Нас привіз сюди на довгому хвості якийсь чоловік, почастував хурмою та грушками і несподівано зник...— відповіли діти й заплакали. — Я все зрозуміла. Не журіться, я вас швидко відправлю додому, але спершу попоїжте. Бабуся пригостила їх білісіньким рисом з гарячою підливою, а тоді мовила в бік сусідньої світлиці. — Чуєш, братику, вставай! — Що сталося, сестрице? — І якийсь заспаний чоловік визирнув із дверей світлиці. — З тим Південним Вітром я не дам собі ради — такий він мінливий. Приніс сюди дітей і залишив напризволяще. Пробач, ти не міг би доправити їх додому? — Як і той незнайомий, чоловік випустив ззаду довгий хвіст і сказав: — Мерщій сідайте! Я відвезу вас додому. Діти вхопилися за хвіст. Північний Вітер засвистів і злетів у небо. А в селі тим часом зчинився переполох, бо вже споночіло, а діти не вернулися. Та саме в цю хвилину з неба дмухнув вітер і приніс із собою дітвору. Селяни складали руки докупи й вклонялися Північному Вітрові.
