Про синього пташка

Якось у давні часи померла одна жінка і залишила чоловіка з малою дівчинкою, яку звали Барушка. Був той удівець людиною доброю і про те, щоб знову оженитися, довго і думки не мав. Та коли довелося йому самому і їсти варити, і посуд мити, і одежину прати та іце й бачити, як мала Барушка бігає в нього обідрана й нечесана, він сам собі й сказав:

— Тут уже нічого не вдієш. Треба оженитись і привести дитині нову матір.

Нагледів він собі не якусь молоду дівчину, а вдовицю, у якої теж була дочка — така ж дівчинка, як і в нього, і звали її Анічкою. Думав він собі: «Коли я любитиму її дитину, як свою рідну, то й вона не розділятиме, де моя, де її дочка».

Та тільки не так сталося, як гадалося. Мачуха не терпіла Барушки, не хотіла її навіть бачити, ані голосу її чути, щодня виганяла її вдосвіта з хати пасти гусей, а з собою давала на цілий день один маленький картопляний млинець. То й звісно, що на таких харчах росло дівча худе, самі шкіра й кістки, і бліде наче смерть, хоч у труну її клади. Батько увечері повертався з поля, сумно дивився, як тане дитина на очах, як худне і в'яне, але не спадало йому на думку нічого злого. Якось запитав він був про це жінку, але та сказала, що, мабуть, Барушка надто швидко росте. Дівчинка й справді хоч голодувала, але росла як із води, і гарна була, мов намальована.

От одного разу пасла вона гусей за селом, і забрели гуси у людський ячмінь, а Барушка була слаба, мов муха навесні, навіть встати не могла, щоб вигнати їх із шкоди. Сиділа вона під кущиком і гірко плакала від страху і болю, від жалю й голоду, згадувала небіжчицю-маму, зітхала по ній і кликала:

— Мамо, мамочко моя золота! Прийди до мене!

Де не взявся раптом якийсь пташок, сів до неї на кущ і защебетав людським голосом:

— Ой Барушко-чепурушко! Більше ти не будеш тужити, віднині я сам тобі буду служити.

Барушка очей від пташка не могла відірвати, так він їй припав до серця. Був він увесь синенький, як небо, голос мав ніжний, наче срібло, а пір'ячко гладеньке, мов оксамит.

«Це мені мама послала»,— подумала Барушка і так пташка полюбила, що весь острах загубила. Прилітав пташок до неї щодня, приносив їй з лісу щільники з медом на обід і все наспівував:

Ой Барушко-чепурушко,

Несу тобі щільничок.

Поки медом поласуєш,

Буду пасти гусочок!

Зрозуміло, що Барушка незабаром вклигала, піддужчала, і щічки в неї порожевіли, як яблучка, аж мачуха помітила і подумала: «З чого це дівка очуняла? На самій воді і картопляниках не розгуляєшся. Що б їй іще встругнути?»

Пішла вона одного разу потайки за Барушкою і побачила, як до неї прилетів синій пташок.

«Постривай, я тобі покажу!» — подумала мачуха і люта повернулась додому. Наступного дня дала вона вранці своїй дочці великий смачний пиріг і сказала:

— Сьогодні, Анцю, ти поженеш гусей!

Барушка жалібно заплакала і попросила, щоб її саму послали пасти гуси, але мачуха розгнівалась, замкнула її в курник, кинула туди скоринку хліба і поставила черепок з водою.

Опівдні, як завжди, прилетів на пасовисько синій пташок, побачив Анічку і одразу ж запитав:

— А де моя Барушка-чепурушка? Несу їй меду щільничок, попасу їй гусочок.

— У курнику твоя Барушка, мама її туди замкнула! — посміхнулася зловтішно Анічка і запхнула за щоку шмат ситого пирога.

Пташок в ту ж мить спурхнув і полетів до Барушки. Дівчина сиділа в куточку плетеного курника, згадувала пташка і плакала так, що аж серце розривалося з жалю.

— Не плач, моя Барушко-чепурушко! — озвалося раптом у неї над вухом, і, коли Барушка підвела голову, синій пташок був уже тут.

Несу тобі солодку грушечку

Потішити твою душечку,

щебетав він їй любо і мило, вистрибував перед нею і приспівував, дав себе гладити по пір'ячку і пообіцяв, що завтра прилетить знову. Барушка з'їла грушку, і враз їй зробилося так втішно на серці, ніби в раю. На другий день пташок прилетів і заспівав:

Ой Барушко-чепурушко,

Я в далекий край літав,

Тобі яблучко дістав,

Краще воно за малину,

За горішки й ожину!

З'їла Барушка те яблучко і одразу ж красою розквітла, наче рожа, аж мачуха здивувалась, коли вранці знову тицьнула їй у курник черепок з водою і скоринку хліба. Знову почала вона назирати за пасербицею і встежила, як опівдні прилетів синій пташок, несучи щось у дзьобику, як впурхнув він до Барушки у плетений кіш і заспівав їй пташиною мовою, якої мачуха не розуміла:

Ой Барушко-чепурушко,

Прилетів я з далеких доріжок,

Приніс мигдалевий горішок...

Та тільки не встиг він доспівати, бо мачуха вхопила камінь і швиргонула в нього. Пташок знявся і полетів геть.

— Зажди, я тобі нажену холоду! — похвалялася мачуха йому вслід, а потім напалась на Барушку: — Моя бідолашна Анця мерзне в полі, ходить бліда, мов вишневий цвіт, а ти, ледащо, ніжишся тут, як принцеса?

Принесла вона оберемок тернового гілля, понапихала в курник шпильок і голок, скільки влізло, обплутала весь кіш терном ще й глеєм зверху обмазала, так що бідолашній Барушці всередині зовсім темно стало. Скрутилась вона там калачиком і була така сумна, голодна й слаба, що навіть горішка мигдалевого розкусити не могла.

Третього дня на світанку, коли мачуха ще спала, знову прилетів синій пташок. Почув він, як Барушка побивається, побачив, що навколо повно голок, терну і шпильок, але не побоявся і довго шукав шпаринку, щоб продертися всередину, до Бару піки.

Був пташок увесь закривавлений, увесь зранений, синє пір'я обскублося, ніжки пошкрябались, крильця пообдирались, аж Барушка над ним з жалю ридма заридала. Пташок теж заплакав і жалібно мовив:

— Оце сьогодні я востаннє прилетів!

Тут у Барушки сльози ще рясніше полилися, заломила вона руки і просила, його:

— Пташку мій синенький, пташку любенький, ради всього доброго на світі не залишай мене!

— Мушу, Барушко-чепурушко, нічим тут не зарадиш,— сумно відповів пташок.— Цієї ночі прийшов наказ: кличе нас пташиний король, бо надходить зима. Всі мої птахи-брати відлетіли, я останній лишився. Поглянь на мене — увесь я зранений, увесь закривавлений, і тут я загину. Лишайся з миром, більше я не прилечу до тебе! — сказав він і тієї ж миті Зник з очей, так що Барушко й не помітила куди і як.

Більше пташок і справді не прилетів. Барушка без нього мало не вмерла від горя. Мачуха катувала її чим далі, тим гірше, батько про неї не дбав, не прийшов на неї навіть поглянути, хоч словечком її втішити, і от, коли стало Барушці зовсім зле, пригадала вона, що лишився в неї мигдалевий горішок. Розкусила вона його і, як тільки проковтнула, відчула в руках і ногах силу, враз перестала плакати й нарікати, розвалила курник, вистрибнула на травичку, побігла до батька і сказала йому:

— Далі я тут не витримаю, тату! Пора мені в дорогу шукати синього пташка. Без нього я помру з туги.

— Так воно ж зима на носі, ти замерзнеш десь на шляху,— відмовляв і розраджував її батько, як умів, але так і не відговорив. Барушка не відступала від свого, тож подумав він: «Хай собі йде, куди хоче, а я матиму дома спокій»,— та й відпустив дочку, як стояла, у білий світ.

От і пішла собі Барушка куди очі дивилися. Вже аж під вечір прибрела вона до величезного чорного лісу, а в тому лісі надибала рублений будиночок і сміливо постукала закляклою рукою у віконце.

— А хто це грюка? Добра чи зла людина? —почувся голос із будиночка.

— Дуже добра,— відповіла Барушка.

Двері відчинились, і на порозі стала сива бабуся.

— Барушко-чепурушко, звідкіля ти взялася? — одразу ж упізнала її бабуся і завела в світлицю, де було тепло, як у лазні.

— Я шукаю мого синього пташка і вже не можу йти далі, бо ноги в мене підламуються,— пожалілася Барушка і присіла поближче до груби.

— Тут тобі не можна лишатись,— занепокоїлася бабуся.— За хвилину повернеться мій чоловік Вітер, він допіру вилетів погуляти в ліс, щоб краще спалося. Якщо він тебе тут побачить — в ту ж мить на шматки розірве і рознесе по світу. Треба, щоб він до тебе звик, а якщо звикне — тоді твоє виграло, він тобі й порадить, і допоможе. Сховайся поки що ген туди!

Барушка послухалась і швиденько влізла у казан, вмурований у плиту, бабуся закрила її дерев'яною покришкою, а в цей час зашумів ліс, в димарі засвистіло, вікна й двері затрусились, до світлиці увірвався бабусин чоловік Вітер і засвистав:

Фіть-фіть, ух-ух-ух!

Чую тут людини дух!

Кого, жінко, в хаті маєш,

Кого в хаті ти ховаєш?

Чхнув він щосили, аж йому в носі свиснуло, покрутився біля грубки, але не зайшло йому в голову зазирнути в казан.

— Якщо не зобидиш гостя, покажу,— пообіцяла бабуся.

— І пальцем не торкну, якщо це добра людина,— мовив Вітер.

— Дуже добра,— всміхнулась бабуся, зняла покришку, і з казана вистрибнула Барушка.

— А, Барушка! — як давню знайому, привітав дівчину Вітер, бо частенько бачив її на пасовиську.— Ти, мабуть, шукаєш синього пташка? Тільки ж ти його більше не побачиш, у нього за три дні весілля.

— Тоді мені треба швидше бігти до нього, мого любого пташка!— вдарилась у сльози Барушка і зірвалася бігти.

— Почекай у нас до ранку, відпочинь, а вранці я тебе проведу, бо сама ти не втрапиш,— мовив Вітер.

Барушка не могла дочекатися ранку, встала ще раніше за Вітра і дуже просила показати їй дорогу.

— Взувай ці чоботи-семимильці і йди все на схід і на схід, аж поки прийдеш до такої ж хатини, як наша. Там живе мій брат Місяць. Передай йому уклін, і він скаже, куди йти далі,— сказав Вітер, поставив перед дівчиною пару легких чоботят та й полетів собі.

Бабуся показала Барушці, як треба взути чарівні чоботи на босі ноги, дала їй в дорогу таку ж саму грушку, яку приносив колись синій пташок, і промовила:

— Цю грушку розріж, коли буде тобі скрутно.

Барушка подякувала за все, поклала грушку в торбину і рушила в дорогу. А що з кожним кроком минала вона цілих десять миль, то й ішлося їй весело. Не встигла вона й озирнутись, як добулася під самий вечір до такого ж будиночка, як у Вітра. Місяченько стояв біля вікна, готовий в дорогу, а його жінка наказувала йому, щоб добре світив.

— А, це Барушка до нас іде,— всміхнувся Місяць Барушці ще раніше, ніж вона встигла передати привіт від брата Вітра.— Ти, певно, шукаєш свого синього пташка? Гай-гай, більше ти його не побачиш, бо в нього за два дні весілля з пташиною царівною.

Гірко заплакала Барушка, як почула ці слова.

— Не плач, бідненька,— погладив її Місяць по голові,— відпочинь у нас, поспи, а вранці я повернуся і пораджу, що робити.

Барушка не могла й ночі доспати. Почула, як під ранок тихенько повернувся з дороги втомлений Місяць, і одразу ж схопилася на ноги.

— Ось тобі чоботи-семимильці, іди навпростець на схід, аж поки добудешся до точнісінько такої хатини, як наша. Там живе мій брат Сонце. Передай йому привіт, і він скаже, куди йти далі. А тепер рушай, бо мені треба спочивати.

Місяцева жінка допомогла Барушці взути нові чобітки — легкі й просторі, так що можна було натягти їх на перші, дала в дорогу таке ж саме яблучко, як те, що приносив синій пташок, і наказала:

— Це яблучко ти розріж, як потрапиш у біду.

Барушка подякувала за все і вирушила в дорогу. Йшлося їй дуже легко, бо кожний її крок був тепер двадцять миль, але пройшло чималенько часу, перш ніж побачила вона, як за високою крижаною горою приліпилася хатка, вся освітлена зсередини, наче у ній щось горіло. У хаті на припічку сиділо Сонце і дрімало.

— А, це Барушка? Чекав, чекав я, коли ти сюди завітаєш. Саме вчасно втрапила. Шукаєш ти свого синього пташка, але завтра у нього весілля з дочкою пташиного царя у пташиному місті.

— А де ж воно лежить, оте місто? — запитала швиденько Барушка.

— Сама ти до нього не дістанешся, виспись краще у нас, а вранці я тебе проведу.

Сонцева жінка постелила Барушці на підлозі, і дівчина заснула так міцно, що вранці треба було її будити.

— Вставай хутчіш, Барушко! — гукало Сонце, вже готове в дорогу.— Взувай іще й ці чоботи-семимильці і гайда за мною!

Сонцева жінка допомогла Барушці взути і третю пару чарівних чобіт, тицьнула їй в руки горішок, такий самісінький, як і той, що приносив синій пташок, і прошепотіла на вухо:

— Заховай добре цей горішок і розкуси аж тоді, коли прийдеться тобі найгірше.

Барушка не встигла й подякувати як слід. Ступила вона крок — аж то тридцять миль! Ступила другий — знову тридцять! Тільки ж Сонечко йшло іще швидше, то й мала вона роботу, щоб встигати за ним. З кожним кроком край навколо змінювався. Проминули вони сніги й льоди, от і травичка зазеленіла, дерева зацвіли, квіти пахтіли, на землі було як у раю, і коли Сонечко стало опівдні, побачила Барушка перед собою дивовижне місто, повне гарних будинків і високих веж. Усі дзвони в ньому дзвонили, мов найчистішим сріблом, ніжний спів лунав по всіх усюдах, і люди звідусіль поспішали до міста.

Сонце на хвилинку сховалось за хмару, і Барушка, мов уві сні, запитала подорожніх:

— Куди це ви поспішаєте, людоньки?

— У пташине місто, на весілля синього пташка! Дочка царя віддається за нього! — весело відповів їй хтось.

У Барушки аж серце завмерло і мало ноги не підломилися, так що дівчина й з місця рушити не могла, але незабаром вона прийшла до тями і подалася мерщій за людьми. Дорога вже не летіла у неї під ногами, і коли Барушка глянула вниз, то побачила, що вона боса, як і тоді, коли вийшла з дому. Побігло дівча щодуху, а коли дісталося до костьолу, весілля вже рушило до палацу на бенкет, який мав тривати аж три дні.

— Невже я спізнилася!? — шпигонуло Барушку в саме серце. Пролізла вона чимшвидше поміж людей і побачила свого пташка з блискучим синім пір'ячком, що аж переливалося на сонці, як він ішов поряд з царівною. Серденько в Барушки затріпотіло з радощів, але одразу ж зайшлося жалем, і вона мимохіть вигукнула:

— Це мій пташок синенький, це мій друженько миленький!

Та навколо вигукував і кричав славу кожен, хто мав язика в роті, тому ніхто її не почув, а синій пташок і поготів. Людей кругом прибувало, Барушка наперед проштовхатися не змогла, весілля її проминуло, і всі посунули за нею. Залишилася Барушка сама-самісінька. Присіла вона, мов жебрачка, на костьольні сходи і гірко заплакала:

— Бідна я, нещасна, все пропало, це ж я пізно прийшла!

— Як буде тобі скрутно, розріж мою грушку,— почула раптом Барушка, наче хтось прошепотів їй на вухо.

Сягнула вона рукою в торбину, витягла грушку, розрізала ножичком і побачила, що в ній лежить срібна сукня — тонесенька, мов павутинка! І черевички, і панчішки — все-все там було. Убралася вона швиденько та й пішла по місту. І хто тільки був на вулицях, кожен на неї задивлявся, бо, відколи тут люди жили, ніхто зроду такої краси не бачив.

Дійшла Барушка аж до царського палацу, де бенкетували гості за широкими столами, і спинились на моріжку під вікнами. Вітрець грався з її сукнею, сонечко на неї світило, і стояла вона гарна, мов зіронька ясна.

Царівна одразу ж вийшла з палацу і питає її:

— Гарна в тебе сукня, краща, ніж у мене. Може, продаси?

— Продам,— каже Барушка.

— А що ж ти хочеш за неї?

— Щоб увечері сказати твоєму нареченому одне словечко наодинці.

— Та хоч би й десять,— засміялася молода і запросила Барушку прийти під вечір у палац і принести сукню. А за столом весь час підливала синьому пташкові стільки пташиного вина, що він упився, і, коли увечері Барушка прийшла до нього, заговорила, кликала його, він тільки лежав мовчки, мов колода. З тяжким серцем віддала Барушка вранці срібну сукню царівні, а сама у старому сірячку з торбиною на руці пошкандибала зажурено назад до костьолу. Сіла там на поріг і подумала; «Що ж його тепер робити?»

— Як потрапиш у біду, розріж це яблучко,— почула вона раптом над вухом шепіт Місяцевої жінки.

Швиденько полізла вона рукою в торбину, намацала яблучко, розрізала на дві половинки і побачила, що в ньому лежить золота сукня і горить, як вогонь. Убралася вона в золоту сукню і пішла прямо під царський палац. Гості знову сиділи за столами, їли всякі наїдки, мед-пиво пили, любо гомоніли, надворі попід вікнами грали музики, люди танцювали і співали. Коли Барушка підійшла, всі замовкли і задивились, яка вона гарна. Сонечко кинуло промінь на Барушку, вітрець на неї повівав, а Барушка походжала і всміхалась, як зіронька ясна.

— Що хочеш за цю сукню? — враз вибігла до неї молода з палацу.

— Сказати одне словечко твоєму нареченому.

— Хоч би й десять! Приходь до мене увечері!

Напоїла царівна знову синього пташка так, що й слова він не міг промовити, і, коли ввечері прийшла до нього Барушка, він і ймення свого не пам'ятав. Марно будила вона його найсолодшими словами, марно вмовляла його і вичитувала, що він упився. Вранці скинула Барушка з себе золоте вбрання, віддала царівні, а сама знову сумно попленталась жебрачкою до костьолу. Впала вона там на коліна перед вівтарем, почала гаряче молитися і раптом згадала про горішок.

— Коли прийдеться тобі найгірше, розкуси цей горішок,— почула вона шепіт Сонцевої жінки. Одразу ж відступила Барушка в куточок, витягла ножичок з чохла, намацала горішок у торбині і розколола його.
З торбини так жаром і хлюпнуло, аж Барушка очі примружила. І тільки як очі звикли, побачила вона, що в горішку лежать діамантові шати. Легесенькі вони були, як пара, виблискували, як роса під ранішнім сонцем, і, коли Барушка вийшла в них із костьолу, вигравали вони на ній всіма барвами, наче небесна райдуга.

Усе місто на неї дивилось, але Барушка йшла навпростець до царського палацу. Там уже всі гості були напідпитку, хто співав, хто свистів, хто танцював, воно й звісно: три дні їсти й пити — це, самі знаєте, нелегко.

Ну а Барушка, наче свіжа квіточка, походжала під вікнами туди й сюди, вітрець їй сукню розвівав, сонечко на неї світило, усе на ній так і сяяло, і вся вона була така прекрасна, мов зіроньки в небі.

— Що хочеш за сукню? — вискочила до неї з палацу розпашіла наречена.

— Одним словечком із твоїм нареченим перемовитись.

— Хоч би й десятьма! — зареготала царівна і .звеліла Барушці прийти увечері, коли скінчиться бенкет.

Тільки ж синьому пташкові стало дуже дивно, чого це наречена так напоює його щодня пташиним вином. Не сказав він нікому ані словечка, тільки прив'язав на груди під дзьобиком шкіряний мішечок і виливав чарку за чаркою туди, а не в горло. Увечері удав він, що впився, ліг у постіль, прикинувся, ніби заснув, а сам чекав, що буде далі.

А воно й було чого чекати! За хвилину відчинилися двері, потім знову обережно причинилися, і почув пташок, як хтось легенькими кроками підступив до ліжка. Хотів пташок уже схопитися на ноги, коли раптом чийсь голос заголосив, заплакав:

— Ой прокинься, пробудися, мій пташку синенький, мій друженьку миленький!

— Барушко! Це ти?! — вигукнув синій пташок, бо пізнав її з голосу. А коли на неї поглянув, то вже очей не зміг відірвати. Стояла вона в діамантовому вбранні, місяць на неї світив із вікна, а діаманти так і грали під місячними променями. Такої краси пташок ніде у світі не бачив.

— Як же ти сюди дісталася? Хто тобі шлях показав? — защебетав пташок, і Барушка цілу ніч розповідала йому все, що з нею було.

— От бачиш, Барушко, ми з тобою судилися одне одному! Я царівни не думав брати, вона сама хотіла за мене заміж, і пташиний цар теж мене силував. А тепер я і царя не боюся! Вітер, Місяць і Сонце — це троє моїх братів. Вітер мене навчив літати, Сонце — дихати, а Місяць — співати. Як тільки настане ранок, підемо разом до царя.

А надворі вже якраз сіріло і заходило на гарний день. Цар сидів собі на троні і підснідував, коли до нього зайшов синій пташок. Прийшов він сам, а Барушку залишив поки що під дверима.

— Чого це так рано? — всміхнувся цар до свого зятя.

— Пане тестю,— мовив пташок,— я б хотів у тебе щось запитати.

— Так питай!

— Якось я згубив золотого ключа від замка і знайшов новий, але срібний. Тепер знайшовся й золотий ключ, отож маю я два, а це недобре. Порадь мені, який треба закинути.

— Авжеж новий,— недовго міркуючи, вирішив пар.

— Ану ж бо зайди сюди,— гукнув у двері синій пташок, і до покою ступила Барушка в діамантових шатах.

Старому цареві аж дух перехопило від такої краси.

— Це і є перший і справжній ключ від мого серця,— мовив пташок.
Тільки тепер зрозумів цар, що воно й до чого.

— Іди геть з моїх очей! — закричав він і кинувся з мечем до синього пташка. Але Барушка вмить підскочила до пташка, вхопила його в обійми і обома руками притиснула до серця. Та тільки притиснула вона вже не пташка, а прекрасного лицаря з синім пером на капелюсі. На плечах у нього переливався всіма барвами довгий плащ, при боці висіла шпага, а на ногах були всі три пари чобіт-семимильців, що їх дали Барушці
Вітер і його брати Місяць та Сонце.

Не встиг пташиний цар отямитись, як лицар разом із Барушкою були вже хтозна-де.

Тільки ж ми оце тут, в селі Макоїдах, взнали, що за діамантове вбрання купили собі молодята цілий палац і переказали Барущиному батькові: нехай їде до них, якщо хоче, буде йому в них добре жити аж до самої смерті. А що пішов старий — то це певна річ.