Відмінності між версіями «Зрадливий товариш (індійська народна казка)»

Матеріал з Казки українською мовою
(Створена сторінка: {{Індійські народні казки українською мовою}} {{Казки з книги Індійські народні казки (Ве...)
 
 
(Не показано одну проміжну версію цього користувача)
Рядок 1: Рядок 1:
 +
Зустрілися якось і потоваришували шакал та верблюд. Такими друзями стали, що, здавалося, й водою їх не розіллєш. І от одного разу, коли вони гуляли понад річкою, шакал каже верблюдові:
 +
 +
—    Слухай-но, друже, переберімося на той берег! Ти тільки поглянь як там гарно зеленіє поле! Яка там, певно, соковита й солодка росте цукрова тростина! Такої ти, мабуть, ще ніколи й не куштував!
 +
 +
—    А чого ж!— зрадів верблюд.— Сідай мерщій мені на спину.
 +
 +
Так і зробили. Сів шакал верблюдові на спину, той ступив у воду, й невдовзі обоє вже були на тому березі.
 +
 +
Шакал казав правду: за річкою розкинулося широке зелене поле, а на полі росла запашна, соковита й солодка цукрова тростина.
 +
 +
Верблюд забрів на самісіньку середину поля й ласував собі, скільки хотів. А шакал тим часом примостився на березі й ловив рибку. Рибки в річці було хтозна-скільки, тож і шакал невдовзі наївся донесхочу та й ліг подрімати. Поспавши трохи, він прибіг до верблюда, а тоді почав гасати по полю й голосно гавкати.
 +
 +
Шакалове гавкання почули в селі, що було неподалік, і люди, хапаючи все, що під руку трапить, кинулися на поле.
 +
 +
Шакал, побачивши, що до них біжать люди з дрючками, злякався, підібгав хвоста й забився під кущ. А верблюда, якому нікуди було сховатися, оточили з усіх боків селяни й заходилися лупцювати. Ледве живий вирвався він од них. Насилу доплентав до річки. Тут його наздогнав шакал. Ніби нічого й не сталося, мовив:
 +
 +
—    Ну, наїлися ми досхочу! Час би й додому.
 +
 +
—    Що час, то час!— скрушно зітхнув верблюд.
 +
 +
—    То я сідаю тобі на спину?
 +
 +
—    Та сідай уже!
 +
 +
Коли вони відпливли від берега, верблюд не витримав  і спитав:
 +
 +
—    А чого це ти, любчику, гавкав у полі? Невже ти не знав, що той гавкіт почують люди й збіжаться до нас? Чого це тобі заманулося так робити?
 +
 +
—    І сам не знаю,— відповів шакал.— Просто така вже в мене звичка: як поснідаю добряче, то й пориває мене гавкати на  всю  пельку.
 +
 +
—    Он воно що!— мовив верблюд.— То ти таки не винен. Звичка є звичка!
 +
 +
Верблюд замовк, а посеред річки, де було дуже глибоко, озвався знову:
 +
 +
—    А знаєш, друже, мені оце так чогось захотілося похлюпостатися в річці, попірнати.
 +
 +
—    Що ти, що ти!— злякано заскиглив шакал.— Адже тут он як глибоко, навіть дна не видно! Я ж утоплюсь, сам знаєш! Не роби цього! Та й чого це раптом тобі закортіло пірнати серед річки?
 +
 +
—    І сам не знаю — закортіло, та й край!— відповів верблюд.— Просто така вже в мене звичка. Хіба я винен? Страх як люблю пірнати, надто після того, як мене добряче почастують дрючком по спині!
 +
 +
З цими словами верблюд пірнув під воду, а коли випірнув, то шакала в нього на спині вже не було — він захлинувся й потонув.
 +
 +
І ніхто навіть сльози за шакалом не зронив, ніхто не жалів його, бо за такими зрадливими товаришами не жалкують.
  
  

Поточна версія на 15:47, 25 вересня 2013

Зустрілися якось і потоваришували шакал та верблюд. Такими друзями стали, що, здавалося, й водою їх не розіллєш. І от одного разу, коли вони гуляли понад річкою, шакал каже верблюдові:

— Слухай-но, друже, переберімося на той берег! Ти тільки поглянь як там гарно зеленіє поле! Яка там, певно, соковита й солодка росте цукрова тростина! Такої ти, мабуть, ще ніколи й не куштував!

— А чого ж!— зрадів верблюд.— Сідай мерщій мені на спину.

Так і зробили. Сів шакал верблюдові на спину, той ступив у воду, й невдовзі обоє вже були на тому березі.

Шакал казав правду: за річкою розкинулося широке зелене поле, а на полі росла запашна, соковита й солодка цукрова тростина.

Верблюд забрів на самісіньку середину поля й ласував собі, скільки хотів. А шакал тим часом примостився на березі й ловив рибку. Рибки в річці було хтозна-скільки, тож і шакал невдовзі наївся донесхочу та й ліг подрімати. Поспавши трохи, він прибіг до верблюда, а тоді почав гасати по полю й голосно гавкати.

Шакалове гавкання почули в селі, що було неподалік, і люди, хапаючи все, що під руку трапить, кинулися на поле.

Шакал, побачивши, що до них біжать люди з дрючками, злякався, підібгав хвоста й забився під кущ. А верблюда, якому нікуди було сховатися, оточили з усіх боків селяни й заходилися лупцювати. Ледве живий вирвався він од них. Насилу доплентав до річки. Тут його наздогнав шакал. Ніби нічого й не сталося, мовив:

— Ну, наїлися ми досхочу! Час би й додому.

— Що час, то час!— скрушно зітхнув верблюд.

— То я сідаю тобі на спину?

— Та сідай уже!

Коли вони відпливли від берега, верблюд не витримав і спитав:

— А чого це ти, любчику, гавкав у полі? Невже ти не знав, що той гавкіт почують люди й збіжаться до нас? Чого це тобі заманулося так робити?

— І сам не знаю,— відповів шакал.— Просто така вже в мене звичка: як поснідаю добряче, то й пориває мене гавкати на всю пельку.

— Он воно що!— мовив верблюд.— То ти таки не винен. Звичка є звичка!

Верблюд замовк, а посеред річки, де було дуже глибоко, озвався знову:

— А знаєш, друже, мені оце так чогось захотілося похлюпостатися в річці, попірнати.

— Що ти, що ти!— злякано заскиглив шакал.— Адже тут он як глибоко, навіть дна не видно! Я ж утоплюсь, сам знаєш! Не роби цього! Та й чого це раптом тобі закортіло пірнати серед річки?

— І сам не знаю — закортіло, та й край!— відповів верблюд.— Просто така вже в мене звичка. Хіба я винен? Страх як люблю пірнати, надто після того, як мене добряче почастують дрючком по спині!

З цими словами верблюд пірнув під воду, а коли випірнув, то шакала в нього на спині вже не було — він захлинувся й потонув.

І ніхто навіть сльози за шакалом не зронив, ніхто не жалів його, бо за такими зрадливими товаришами не жалкують.