Користувач:Сонце

Матеріал з Казки українською мовою

В.Яцкул-Пантазьєва

  КАЗКИ   БАБУСІ   ВАЛІ


У маленькому мішечку, Що в бабусі на печі, Проживають казки світу Чарівні і не прості. Щойно сонечко сідає, Щоб спочити за весь день, Вечір в хату зазирає Й до бабусі промовляє: - Ну, старенька, час спочить І мішечок свій відкрить, Бо маленька дітвора Казку вечора чека. Тут бабуся усміхнеться, Витре піт з свого чола Та й присяде на ослінчик, Що стоїть біля вікна. Тричі хлопне у долоні - І мішечок тут як тут, Скаче з печі на долівку Й до бабусі на фартух. Вечір зіроньками сяє, Місяць хату освіщає, А бабусині казки відлітають – Хто? Куди? Їх бабуся не спиня - В неї казка є нова. Ось послухайте малеча, Бо це казка степова.


    КАЗКА  ПРО  УКРАЇНУ
                                        

Не за синіми морями, Не за чорними лісами, А у нас тут, на Вкраїні, Відбувались чудеса. Ось присядь, послухай нині.

Ще у сиву давнину Мандрував Андрій всім знаний, А від Бога - Первозванний. Шлях його й до нас привів, Борисфеном Святий плив. Красу краю споглядав І до берега пристав. - Що за трави? Що за ліс? Як він дивно весь шумить? – розмірковував Андрій. Промінь сонця дивно грав, за горою спать лягав. Люди місце віднайшли І багаття розвели. На ночівлю розмістились, Тихо Богу помолились, Прилягли біля багаття Та й поснули.

Лиш один Андрій не спить - Небо зорями манить. - Ось прекрасная Венера, Там Пегас кудись летить… Ну, а це - Сузір’я Лебедя, Дивно якось так блищить, - лиш подумав. Раптом бачить зірка пада, а за мить, їх уже ціла плеяда й дивна музика звучить. Місяць кинув сяйво в річку, І спустилися з небес білі лебеді прекрасні. Вони плавали, купались, граціозно так тримались. Серед них була одна Лебедиха чимала. Вона крила розправляла, Над водою підіймалась І водила хоровод. А затим на берег вийшли. Воду з пір’я обтрусили - І попадали краплини. Ті краплини, як перлини, Покотились у траву, І дзвеніли ніжно, ніжно. Білі лебеді красиві тричі вдарили крильми й на дівчат перетворились. Вони тихо походжали, Ніжно квіти обіймали, пестили траву і грались.

Святий диву дивувався: - Сон чи на яву це бачу? – Він хотів себе вщіпнути, та боявсь поворухнутись, щоб красунь не налякать. Коли бачить, Місяць посох опустив серед дівчат. Вони тихо закружляли… Й знову лебедями стали. Опустились до землі, узяли в дзьоби свої чудо-перли й полетіли…

А на ранок люди встали І не знали, що й сказать. Трави ще густіші стали, квіти в них повиростали. В Борисфені риба б’ється. Все навкруг живе, сміється. В кожного в руках перлина. Первозванний слово взяв: - Кожен з вас перлину має. Бог вам долю посилає. Бережіть її красу, Не сплюндруйте чистоту. Ми залишимось ще тут.

Край  незвіданий  пізнати                                                

І загадку розгадати.

Промінь сонця дивно грає За горою спать лягає. Знов багаття розвели… На ночівлю розмістились, тихо Богу помолились. Прилягли біля багаття та й поснули…

Лиш один Андрій не спить… Тиха ніч, яскраві зорі. Місяць вповні виплива І кидає сяйво в річку, ніби там когось шука. Зорі в небі задзвеніли… І на воду опустились сім прекрасних лебедів.

Вони плавали, пірнали, дивно якось розмовляли. Вийшли із води на беріг, обтрусились від води Й стали хлопці-парубки. Місяць світло кинув в ліс. Хлопці швидко понеслись, А Андрій мерщій за ними. Ліс могутній зашумів… Хлопців радо він зустрів. Ті дерева обнімали, Перли-чудо дарували. Пестили гілля і листя. Все робили ніжно й швидко. На горі всі в коло стали. Разом дружно закружляли. Танець силу в собі ніс. Це відчув і Первозванний, Бо схотілось і йому. Та він вчасно похопився.

Місяць посох опустив, Хлопців в танці зупинив. Ті відразу стали в круг Й прокричали «Лібігус». Хлопці лебедями стали, І ще тричі прокричали Й подалися до небес.

А на ранок люди встали І Андрія не впізнали. Сила дивна грала в нім - Помолодшав, погарнів. Ну, а ліс? Що за краса? Чудеса так чудеса? Ще могутніший стоїть і співає, і шумить… Різні звірі в нім живуть, Пташки гніздечка там в’ють.

Знов Святий промовив слово: - На священній ми землі. В кожного із вас в руці Дивні перла-камінці. Бережіть їх, не сплюндруйте, Сила дивна в них живе. Хто по правді буде жити І народ свій боронити - Сила втричі розросте. Ми залишимо це місце Й заночуєм на горі, Там, де сонце спать лягає.

Притомившися за день, Люди спать лягли хутенько. Лиш один Андрій не спить… Раптом бачить із небес Зграя лебедів летить, А на крилах в них малі Лебедята чарівні. В дзьобику у них перлини. Птиці їх в траву спустили, Пухом ніжним поприкрили І звернулись до Землі: - На твої земні ключі Наші Феї прилітали. Від душі у них купались, Бо то є жива вода, Що із лона вирина І дарує чистоту, свіжість, Й вранішню росу. Твої трави - то життя, Що так гарно прикраша Борисфена береги. А ліси, твій дух Земний, Він нас радо привітав і енергію нам дав. Тож відкрийся світлом ніжним, Що бринить в твоїй душі . І прийми наші таланти, Чудо-перли камінці. Вранці, тільки сонце встане, Прийде й тут на місце стане Первозванний, що від Бога. Слово мовить про народ, що відкриє ці таланти і гармонію буття, і духовність майбуття, – так промовили вони й полетіли від Землі.

А  на  ранок  Первозванний

слово мовив про народ: -Тут духовність буде жити І добро лише творити. Люди ніжні і сміливі, Гарні, чуйні і правдиві. В них співатиме душа - Бо від Бога, від Землі Прийдуть люди ось такі. Тут народиться держава, Що в гармонії зросте Й людям щастя понесе. Тут трипільськая культура Розпочне свою ходу. Матір будуть шанувати Й про свою державу дбати.- Він на цьому закінчив І поставив Хрест всім знаний, Освятивши цим наш край.


                 ЖЖЖ


В. Яцкул-Пантазьева

    КАЗКА  ПРО  ТРИЗУБ
                                          

Послухай нині казку дивну Про край свій рідний і життя. У ньому все переплелося І пісня й сум і майбуття… Колись давно, в степу оцім, Жив старий дід, мов срібний дзвін, Так і прозвали діда всі, А був він сторожем землі. Скільки дід років перебрав? Ніхто не відав і не знав… Та достеменно знали всі - у нього є земні ключі . Він ними землю відкривав, джерела людям дарував. А ще любов і щирий сміх, І найдорожчий оберіг, Що йшов із роду, із віків - У серці кожного він жив.

Степ диха терпким полином, Колише ніжно вітер трави. Русалки в росянім вінку - Нектар у чаші назбирали. І поки сонце не зійшло Й не пробудився жайвір степу - Сміялись, грали, танцювали, У квіти польові вбирались… Аж тут заграва із небес Ударила промінням світлим. І стихло все. Застиг і степ… Враз дивні звуки із небес На землю сонну полилися І пробудилось все живе, Що тягнеться до цього світла.

Зустрів цей ранок і наш дід. Він Сонцю низько поклонився, Віддавши шану і Землі Тихенько Богу помолився. Затим умивсь росою трав, Відпив нектар із чаш русалок. І вже не дід - юнак стояв, В руці тризуб величний мав. Вітер русявим чубом грав, А жайвір в небі день стрічав. Русалки тихо поклонились - У квіти враз перетворились. Степ задзвенів своїм життям…

Та раптом небо потемніло І бездиханно впав до ніг Орлан, що спокій краю ніс. Юнак підняв друга з землі. Постоявши хвилини три, Піднявся в небо над землею. Орлан здригнувся й проказав: - Полинь трава горить в огні. Прокинувсь той, що проника У тіло й душу на віка. Рятуй, мій брате, край Моє життя не воскресай.- І він затих… Юнак віддав тіло землі… Узяв тризуб й до Сонця мовив: - Ти зранку сходив і вже знав, Що трапилось на цій землі. Чому мій сон ти не прогнав, Щоб я з Орланом раду дав. Й життя його і цього краю Зміг врятувати і не дати Згубить гармонію буття. - Так, знав. Прокинувсь той, Що проника крізь тіло й душу … Він забирає все собі Й танцює танець на землі, бо він звільнивсь. Допомогли відкрити браму забуття твої ж то діти нерозумні. Дарунок мій ти їм віддав, Та не навчив його боятись І таїну життя пізнати. Тому тризуб свій направляй На промінь, що життя дає, І Божу силу визивай, Щоб врятувати зміг ти край.

Срібний підняв тризуб до неба Й промовив: «Господи, прости! Дозволь пізнати твою силу І шлях твій істини пройти Народу, у якого крила Були підрізані цю ніч. Дай нове світло для життя! І не кидай у забуття народ, Що славу історичну Посів від скіфів на землі. А ще з часів княгині Ольги Повірив, Господи, тобі. І ти, Земля, прости дітей, Що нерозумно так вчинили. Ти - мати, і прощать тобі, Як ти віками це робила» Здавалось вічність промайнула, А то ж була всього лиш мить, Як із загравою веселки

З’єднались промінь  і  тризуб.
             

Срібний піднявся і понісся Тризуб щитом його вже був І випромінював ту силу, Яка змикала все навкруг. Чорнобильська земля горіла, Люди згасали мов свічки. Три Ангели з небес злетіли, З’єднавши з Срібним свою силу Гасили вогнище біди. Ось він - страшний, невидимий, Сміливий, у танці поїдає все… І залишає смертне поле, Яке через багато літ Проснеться у малій дитині, Що у стражданні буде жить. Срібний те знав і щит свій ставив Й молився Богу за народ, За рід, що у віках прославив Духовність - України ход.

Скільки так часу промайнуло? Срібний не знав, та він зумів Вернуть страшного в його пекло, Де він, як раб, людям служив. Юнак із вдячністю вклонився Трьом Ангелам, що із небес Прийшли від Бога врятувати Людей і край понівечений весь. Знесилений і постарілий Срібний під дубом сів спочить… Русалки тихо привітали, А ще тихіше натирали Пожовкле тіло, що старіло… Трави шовкову постіль слали… І дід заснув. Не знать й коли…

Вечірнє небо просипалось… І Місяць з посохом ходив, Та раптом Бик золоторогий Вдарив копитом перед ним. - Дозволь на Землю опуститись, Щоб врятувать трипільський край. Срібному тіло полічити, В пахучих травах походити, Дніпровської води попити Й життєву силу відродити.

Місяць свій посох опустив І Бик спустивсь тієї ж миті. Гнітюча тиша степом йшла Не було чути й цвіркуна. Золоторогий оглянувся, Вдихнув повітря й не відчув Духмяний, терпкий запах степу, Що так тривожив його суть. Він обернувся раз і вдруге. За третім гул степом пішов. І вже стояв золоторогий пастух, Що із віків прийшов. - Вставай, Земля, моя кохана! Рятуй дітей своїх і плід Не дай загинути живому, Що створювалось стільки літ. Цей край співучий, солов’їний І в нім душа твоя співа. Ти - мати, то ж врятуй Вкраїну! Сили даю тобі сповна. Колись з тобою ми уклали Союз кохання і життя. В тризубі - бик золоторогий, А в ньому плід твій і дитя, Що є вже тайною буття.

Спливає ніч… Ранок туманом Тихенько степом десь біжить. Торкає струни різнобарв’я І небо фарбами бринить. Ось він торкнувся ніжно річки. Вона заграла й ожила І в чистоті її відбилась Красива зіронька одна. Від його подиху проснулись І прокричали в дрімоті Птахи, що з вечора поснули У лоні Матінки-Землі. Земля вмивалася росою… І Срібний степ свій оглядав… Орлан десь там, у піднебессі, Вранішнє сонце зустрічав.

Такий ось він тризуб Вкраїни - Маленький щит, та гордість в нім; Орлині крила, Божа сила І лоно Матінки-Землі.