|
|
| (Не показана 1 проміжна версія ще одного користувача) |
| Рядок 1: |
Рядок 1: |
| − | Нещасний Данило
| + | #redirect [[Нещасний Данило (Українська народна казка)]] |
| − | | |
| − | Був собі нещасний Данило. Де вже він не ходив, де не служив,— все, що не заробить, так як за водою і піде. Нічого в нього нема. От і найнявсь він до [[чоловік]]а: «Посійте мені десятину пшениці, то я вам і послужу рік». Став він служити, стала його пшениця сходити, стала хазяйська в стрілки йти, а його вже в колос; хазяйська в колос, а його вже й поспіла.
| |
| − | | |
| − | — Ну,— каже,— завтра піду скошу, то це мені і буде. Коли це вночі набігла хмара, як ударив град, вибило пшеницю. Пішов він і плаче:
| |
| − | | |
| − | — Піду,— каже,— ще де в другім місці наймусь. Приходить до другого хазяїна:
| |
| − | | |
| − | — Візьміть мене,— каже,— на рік, я вам хоч он за те поганеньке лоша служитиму.
| |
| − | | |
| − | Став він служити, стало те лоша поправлятися, така з нього путня коняка вийшла. «Оце,— думає, — дослужу та й поїду». Коли це вночі набігли [[вовк]]и і розірвали лоша. Плаче він:
| |
| − | | |
| − | — Піду ще де наймуся.
| |
| − | | |
| − | Приходить ще до [[чоловік]]а, а у того [[чоловік]]а та на могилі камінь лежав, хто його знає, де він і взявся, може, його ніхто і не рушив одвіку.
| |
| − | | |
| − | — Наймусь я,— каже,— до вас за цей камінь.
| |
| − | | |
| − | Став він служити, став той камінь мінятися, стали по ньому різні кольори: один бік червоний, другий — срібний, третій — золотий.
| |
| − | | |
| − | — Ну,— каже,— камінь вже нікуди не дінеться.
| |
| − | | |
| − | Коли це завтра йому строк, а щось прийшло і стягло той камінь. Плаче він, жаліється, що от скільки служив, нічого йому бог не дає.
| |
| − | | |
| − | — Що ж,— кажуть,— як ти такий нещасний, іди ти до царя, як він нам всім отець, то він і тебе прийме.
| |
| − | | |
| − | Послухав він, пішов до царя, цар і помістив його в двірню:
| |
| − | | |
| − | — Роби,— каже,— що буде, подивлюсь, який ти нещасний.
| |
| − | | |
| − | От дивиться цар, що Данило не зробить, то краще того не буде, та й каже йому:
| |
| − | | |
| − | — Що ж ти кажеш, то ти нещасний, а що не зробиш, то кращого не буде. Хочу я тебе нагородити.
| |
| − | | |
| − | Взяв насипав три бочки: одну золота, другу вугілля, а третю піску і каже:
| |
| − | | |
| − | — Як вгадаєш, де золото, бути тобі царем, а як вугілля — бути тобі ковалем, а як пісок, то і справді ти нещасний; дам я тобі коня і зброю, і їдь ти з мого царства.
| |
| − | | |
| − | От ходив він, ходив, лапав, лапав...
| |
| − | | |
| − | — Ось,— каже,— золото. Розбили — аж пісок.
| |
| − | | |
| − | — Ну,— каже цар,— справді ти нещасний; їдь з мого царства, мені таких не треба.
| |
| − | | |
| − | Дав йому зброю козацьку, одежу, він і поїхав
| |
| − | | |
| − | Їде він день, їде й другий — нема ні йому, ні коневі їсти. Їде третій день, бачить — стіг сіна стоїть.
| |
| − | | |
| − | — Це,— каже,— хоч не мені, так коневі буде.
| |
| − | | |
| − | Став до стога під'їздить, він і зайнявся. Плаче Данило, тільки чує, щось кричить зі стогу:
| |
| − | | |
| − | — Рятуй мене, бо згорю.
| |
| − | | |
| − | — Як же я тебе,— каже,— рятуватиму, як я і сам не приступлюся.
| |
| − | | |
| − | — А ти,— каже,— подай свою зброю, я ухоплюся, а ти й витягнеш.
| |
| − | | |
| − | Подав він туди зброю і витяг таку здоровенну гадюку. «Таке»,— думає.
| |
| − | | |
| − | А вона йому й каже:
| |
| − | | |
| − | — Коли ти мене витяг, то відправ і додому.
| |
| − | | |
| − | — Як же я тебе відправлю?
| |
| − | | |
| − | — Бери мене,— каже,— на коня, та куди я буду голову хилити, туди верни.
| |
| − | | |
| − | От хилить вона голову, а він повертає. Їхали-їхали і приїхали до такого дворища, що й любо подивитися. Злізла змія і каже:
| |
| − | | |
| − | — Перестій же ти тут, а я до тебе скоро вийду.
| |
| − | | |
| − | Сказала і полізла під ворота. Стояв він, стояв, ждав, ждав, плаче, а тут і вона виходить такою вбраною, красивою баринею, одчиняє ворота:
| |
| − | | |
| − | — Веди,— каже,— коня та закусиш і спочинеш.
| |
| − | | |
| − | Пішли в двір, а посеред двору дві кринички; набрала вона з однієї стаканчик води, поставила, сипнула жменю вівса.
| |
| − | | |
| − | — Став,— каже,— коня!
| |
| − | | |
| − | «Таке,— думає,— три дні ми не їли, не пили, а вона, як на сміх, жменю вівса дала».
| |
| − | | |
| − | Пішли в горницю, вона і йому шматочок булочки і стаканчик води поставила.
| |
| − | | |
| − | — Що ж мені тут їсти?
| |
| − | | |
| − | Коли глянув у вікно — овес і вода цілі, а кінь уже наїдається. Гризнув він булочки, хльобнув води — уже наїдається, а все ціле.
| |
| − | | |
| − | — Що,— каже,— наївся?
| |
| − | | |
| − | — Спасибі, вже.
| |
| − | | |
| − | — Ну, лягай же спочинь.
| |
| − | | |
| − | Встав він на другий день, вона йому і каже:
| |
| − | | |
| − | — Кинь ти мені свою зброю, коня і одежу, а я тобі дам свою. Дає йому сорочку і зброю.
| |
| − | | |
| − | — Це,— каже,— така зброя, що стільки б сили не було, як махнеш, якого не достанеш, то той тільки в живих буде; а сорочка така, що, як надінеш, ніщо тебе не візьме, і їдь ти до такого-то шинку, там тобі об'являть, що їхній цар визвав богатиря, то як поїдеш до нього і женишся; то жінці до семи год правди не кажи.
| |
| − | | |
| − | От попрощалися, він і поїхав. Приїхав до шинку, його розпитують, хто та відкіля. Як узнали, що з чужої землі, і кажуть йому:
| |
| − | | |
| − | — Найшла на нашого царя чужа земля, не може цар сам одбитися, а викликає богатиря, щоб його царство одвоював, його дочку забрав і його до смерті догодував.
| |
| − | | |
| − | Показали йому, куди їхати, він і поїхав. Доступив до царя:
| |
| − | | |
| − | — Так,— каже,— і так, можу я цю чужу землю одбити, дайте мені тільки двох козаків, як що трапиться, щоб звістили.
| |
| − | | |
| − | Виїхав він з козаками в поле.
| |
| − | | |
| − | — Лягайте,— каже,— спіть, а я постережу. Тільки ті поснули, біжить чужа земля.
| |
| − | | |
| − | — Звертай! — кричить.
| |
| − | | |
| − | — Ні,— каже,— звертай ти!
| |
| − | | |
| − | Чужа земля як зачала кулями кидати, як зачала кидати, чисто тих козаків покрила. Він тоді як махне своєю зброєю, яких тільки не достав, то ті й живі зосталися. Одбив, ото раді йому таки всі, одгуляли весілля, сів він на царство, і живуть собі.
| |
| − | | |
| − | А та чужа земля давай царівну підбивати:
| |
| − | | |
| − | — Що ти пішла за такого, що хто його знає і звідки він, а ми ж все царі, ти взнай, чим він орудує, то ми його знищимо, а тебе заберемо.
| |
| − | | |
| − | Вона і давай його випитувати.
| |
| − | | |
| − | — Що ж,— каже,— вся сила моя от у цих рукавицях
| |
| − | | |
| − | Вона їх з нього сонного зняла та й оддала їм.
| |
| − | | |
| − | От виїжджає він на полювання, вони перестріли його, давай тими рукавицями махати, а він як махнув своєю збооєю, котрих побив, а тих привів і в темницю посадив.
| |
| − | | |
| − | Вона знову до нього:
| |
| − | | |
| − | — Де ж ваша сила?
| |
| − | | |
| − | — Сила моя,— каже,— в оцих от чоботях.
| |
| − | | |
| − | Вона і чоботи зняла і оддала. Виїхали вони проти нього, він знову-таки котрих побив, а котрих забрав та в темницю посадив. Та вже в третій раз признався:
| |
| − | | |
| − | — Сила моя,— каже,— в цій зброї, та на мені сорочка така, що мене ніщо не візьме.
| |
| − | | |
| − | Давай вона його улещувати:
| |
| − | | |
| − | — Ви б,— каже,— в баню сходили та змилися, мій батюшка завжди так робив.
| |
| − | | |
| − | Він і подавсь. Тільки що роздягся, вона і підмінила йому зброю і сорочку, та й оддала тим. Виходить він з лазні, тут його взяли, посікли, порубали, склали в мішок, положили на коня і пустили. От кінь ходив-ходив, блудив-блудив та згадав старе місто, де жив. Прибився до свого дворища, а там його добродійка побачила та й каже:
| |
| − | | |
| − | — Е,— каже,— щось уже Данилові заподіялося.
| |
| − | | |
| − | Зараз взяла його, перебрала, перечистила, зложила, з одного колодязя набрала цілющої води, а з другого живущою покропила, він і ожив.
| |
| − | | |
| − | — А що,— каже,— я ж тобі казала, не кажи до семи років жінці правди, не послухав.
| |
| − | | |
| − | Він уже стоїть та мовчить.
| |
| − | | |
| − | — Ну,— каже,— перепочинь, та я тобі ще щось друге дам. На другий день дає йому вона ремінь і приказує:
| |
| − | | |
| − | — Гляди, їдь до того шинку, де і вперше був, та як станеш вранці вмиватися, проси шинкаря, щоб він бив тебе цим ременем, як дужче, подовж спини. Як тільки ти води хлюпнеш, то знову будеш у жінки, та тепер уже їй нічого не кажи.
| |
| − | | |
| − | От поїхав він до того самого шинку, переночував, а як став вмиватися, попросив:
| |
| − | | |
| − | — Як хлюпну я, хазяїн, в перший раз води, то бийте мене цим ременем подовж спини стільки сили.
| |
| − | | |
| − | От хлюпнув він, той як учеше його по спині, він і перекинувсь конем, та таким конем, що любо й глянути. [[Хазяїн]] такий радий, такий радий. «От,— думає,— одного привів, а другим сам став». Зараз на ярмарок, став продавати, а цар і побачив.
| |
| − | | |
| − | — Продай,— каже.— Що тобі дати?
| |
| − | | |
| − | — Та давайте п'ять тисяч.
| |
| − | | |
| − | Цар вийняв гроші, взяв і оддав. Приходить у палац, хвалиться:
| |
| − | | |
| − | — Піди, душенько, подивись, якого коня купив. Пішла вона, як глянула:
| |
| − | | |
| − | — Е,— каже,— це моя погибель; треба його зарізати.
| |
| − | | |
| − | — Що ти, душенько, як можна?
| |
| − | | |
| − | — Ні, заріж та й заріж.
| |
| − | | |
| − | Стали готувати ножі, сокири, а дівчинка прибігла, обнімає коня та й каже:
| |
| − | | |
| − | — Коню мій любий, коню хороший, який ти прекрасний, та будуть тебе різати.
| |
| − | | |
| − | А він до неї і гиготить:
| |
| − | | |
| − | — Ти,— каже,— дивись, де перша крапля крові упаде, та візьми ту краплю і закопай в саду.
| |
| − | | |
| − | Зарізали його, дівчинка зробила, як він наказував, понесла в сад і закопала. І виросла з тієї крові така вишня: один лист срібний, другий золотий, третій ще який — всі різні.
| |
| − | | |
| − | Пішов раз цар в сад, угледів ту вишню, любує її та й хвалиться цариці:
| |
| − | | |
| − | — Поглянь, яка у нас в саду вишня хороша, хтозна, коли й виросла.
| |
| − | | |
| − | Та як глянула:
| |
| − | | |
| − | — Е,— каже,— це моя погибель, треба її зрубати!
| |
| − | | |
| − | — Що ти, як можна, сама лучча в саду краса — та зрубати. Все одно:
| |
| − | | |
| − | — Зрубай!
| |
| − | | |
| − | Стали готуватися, а дівчинка прибігла та:
| |
| − | | |
| − | — Вишенько моя, вишенько, яка ти хороша з коня вродилась, та будуть тебе завтра рубати.
| |
| − | | |
| − | — А ти,— каже,— дивись, де перша тріска впаде, то візьми і пусти на воду.
| |
| − | | |
| − | Зрубали вишню, дівчина все зробила, як він казав, пустила трісочку, і такий з неї селезень вилився, що любо й глянути.
| |
| − | | |
| − | От пішов цар на охоту, побачив селезня, а він так сам до рук і йде. Цар одежу з себе, в воду — і поплив за ним. Той далі та й манить. Як одвів од берега, тоді як схватиться, упав на березі, перекинувсь [[чоловік]]ом, надів свою одежу, а то Данилова і одежа була.
| |
| − | | |
| − | — А пливи,— каже,— сюди!
| |
| − | | |
| − | Приплив той, він його вбив тут, пішов у палац.
| |
| − | | |
| − | — А де тут така-то дівчина? Показали йому.
| |
| − | | |
| − | — Ну,— каже,— ти мене вдруге на світ народила.
| |
| − | | |
| − | Та й став з нею жити, а свою жінку до хвоста коневі прив'язав і розметав.
| |
| − | | |
| − | | |
| − | [[Категорія:Українські народні казки]]
| |
