Відмінності між версіями «Обговорення користувача:Сонце»

Матеріал з Казки українською мовою
Рядок 744: Рядок 744:
  
 
     ж ж ж
 
     ж ж ж
 +
 +
  МАСЬКА
 +
Наша  Маська  дуже  хитра -
 +
Любить  ліжечко  моє.
 +
Тільки  мама  гасить  світло,
 +
Як  іона  до  мене  йде.
 +
Прийде  й  тихо  замуркочить
 +
І лизне  мене  у  ніс,
 +
Ніби  хоче  перевірить
 +
Чи  вмивалась я  на  ніч.
 +
А  затим  тихенько  ляже,
 +
Завуркочить, заспіва.
 +
І  під  спів  її  приємний
 +
Вмить  злипаються  глаза.
 +
 +
    ж ж ж
 +
 +
Гуляє  вітер  по  Вкраїні...
 +
Приносить  дух  Карпатських  гір...
 +
І я душею  до  них  лину,
 +
Хоч  корінь  мій  -  степовиків.
 +
Я  відчуваю  силу  й  ніжність,
 +
Красу  й  гармонію  землі.
 +
І  мову  матінки-природи,
 +
Що  просить  їй  допомогти.
 +
О  ти,  народе  мій  духовний,
 +
Що  любиш  замлю  із  віків!
 +
Ти  маєш  сіять  зерна  добрі
 +
Й  гасить  вогонь  жорстоких  дій.
 +
Лиш  доброта  й  ясний  розум
 +
Врятує Землю  від  біди.
 +
Дитячий  сміх  і  чисті  води,
 +
Нехай  дзвенять  у  всі  віки!
 +
 +
      ж  ж  ж
 +
 +
 +
 +
 +
 +
 +
  
  

Версія за 12:55, 21 квітня 2011

ВАЛЕНТИНА ЯЦКУЛ-ПАНТАЗЬЄВА

 СТЕПОВА  ПЕРЛИНА

Біла хата біля лісу У дворі старезний дуб, А за ним буяє цвітом Степ великий - Землі дух. У хатині проживають Батько, мати і дочка, А ще прадід і бабуся, Котра все на світі зна. Кожен знає своє діло: Хто у хаті, хто в дворі, Хто у ліс крокує сміло, - А в степу працюють всі.

Якось вранці на світанку, Як туман від річки йшов, Підняла бабуся внучку, Пробудивши ранній сон. Босоніж і лиш в сорочці Подалися вони в степ, І купались в чистих росах Поки схід на небі скрес. Дивні звуки полилися, Зупинивши час на мить. Веселкове щастя сміху Пробудило цілий світ. Зачаровані застигли - І в гармонії краси Відчували силу тіла, Пізнавали суть душі.

Десь далеко дзвін ударив - І здригнулися вони, Привітавши Сонце світу, Поклонилися Землі. А затим бабуся внучці Тихо мовила слова: - У красі прекрасній сила, У гармонії краса. В ній сьогодні, поєднавшись Ти причастя прийняла, А на згадку,Василинко, (знімає з шиЇ) Я дарую тобі перстень, Що іде із роду в рід. Він із дуба, незвичайний, Він є роду оберіг.

- Яка дивна форма перстня? І перлина мов жива...

- То є чисті роси степу, Що земля тобі дала, А ще ниточки чарівні - З срібла, золота й проста, Їхня сила чудодійна - Служить тільки для добра. Ці дарунки бережи - І нікому не кажи. Як настане долі час Допоможуть тобі враз. Чуєш спів дівчат і хлопців, Поспішай вінок сплести І у чисті води Висі Разом з ними опусти. Хто спіймає твій віночок, Стане судженим тобі. І тоді весілля красне Відгуляєм по зимі.

    ж ж ж

Василина степом йде І вінок собі плете. А дівчата й парубки Сіють жарти навкруги. Біля Висі зупинились І віночки опустили: - Ти, віночок, дар землі Із веселки і краси Тихо водами пливи, Нареченого знайди,- Так дівчата говорили І співаночки водили. Ну, а хлопці-парубки, Браві й мужні козаки, Вже багаття розкривали І дівчат своїх вітали.

Раптом небо потемніло... Чорні круки налетіли... Все навколо запалили, Висі води сколотили, Закружляли, завертіли... Парубків стали вбивати, На чужину дівчат гнати... Бігла з ними й Василинка - Гарна й ніжна, як билинка. Чує степом клекіт йде, І земля уся гуде.

Круки знову закружляли І дівчат у кігті взяли. Закрутили, завертіли - В царство круків прилетіли. Кинули їх у темниці Й поспішили до цариці. - Ми, царице, повернулись Й полонянок принесли. Серед них лише красуні - Вибирай і вік живи!

   ж ж ж

Ніч. Лиш Місяць бродить небом Й загляда у всі кутки. Ось посох його в темниці: - Що за диво? Всі сюди! - Зірочки одна по одній Опустились напрямки, Освітивши царство круків, Здивувалися й вони. - Запросіть ще й Вітра вгості, Цей лайдак десь тут гуля, - став бурчати Місяць срібний й округлятися сповна.

Вітер сонний враз прилинув, Позіхаючи спитав: - Що за клопіт тут зчинився? Я вже трішки спочивав. - Ось, поглянь, дівчата степу У темниці сльози ллють. Як так сталось? Хто дозволив? Розкажи м ені отут! - Вітер голову почухав Та й знічев'я проказаві: - У царівни Куркурівни Із лиця краса зійшла. От вони їх і спіймали, І в темниці повкидали. Ну яка вже тут біда?

Срібний Місяць аж підскочив І від гніву побілів: - Та ти що оце говориш? Ах, поганцю, ти такий! - Та на разі він запнувся І зробився, як діжа. Його посох загорівся, А в темниці чудеса...

Василинка перстнем править В сяйві срібно-золотім: Перед нею степ, дубрави, І Велика Вись біжить. - Перстень з дуба і роси, Полонянок захисти. Всі вони одного роду - Української землі. То ж чарівну їхню вроду Й первоцвіт той збережи. На красу їхню чудову Кору дуба одягни, Коси в листя оберни. Ну, а ти, жива перлинка - Роса чистої води, Смла матері-землі, Тіло й дух їх укріпи.

Перстень з дуба покотився... І дівчата, як дубки, Повставали у темниці Із росинкою в косі.

Василинка далі править: - Чорна ниточка проста, Ти, землиця дорога, Під камінними мурами Шлях додому проклади І удар у срібні дзвони, Щоб злетілися орли Захистить честь України, Символ роду вберегти!

Та й потому темно стало... Місяць дух свій перевів, А зщатим сказав про себе: - Господи, ледь не згорів! Сонця син - Промінчик Ясний, Логос НЕБА І ЗЕМЛІ, У руках таких прекрасних, - Треба їм допомогти. Зірочка моя ранкова, Залишайся і світи, Блиском ніжним і чудовим Їм надію ти дари. Тільки Сонце небо скрасить Чудо-перли подари. І красу їхню прекрасну Для потомків збережи.- Та й пішов небом бродити І вершити ночі час.

 ж ж ж

Вранці місто дивувалось: - Звідки стільки лісу стало? І дубрава тут шумить, Ще й піснями веселить.

Куркурівна ж довго спала, А, проснувшись, пригадала, Що сьогодні полонянки Віддадуть свою красу. Вона швидко одягнулась, Та не встигла й крок ступить, Як роздався крик Орлана - Й темне царство в одну мить, Захиталось, затріщало І розсипалось навік.

Срібні дзвони славу били, Василинка вся цвіла, Вона радість всім дарила І до нитки говорила: Срібна ниточка води, Ти джерела розбуди - Хай цей край весь очищають, Пісню радості співають І дарують свт душі!



Валентина Яцкул-Пантазьєва

ЛЕБЕДИНА  КАЗКА

Зоряне небо, Місячна ніч. Лебедина зграя Додому летить, До сузір'я Лебедя, Де ключами б'ють Холодні джерела, Що життя несуть. Ти послухай, сину, Казку лебедину, Що вінчає долі Коханнм своїм. І несе на крилах Пісню ту єдину, Що співають двоє Подихом одним.

У ніч зорепадну Холодні ключі Приймали дарунки На води свої - То лілія біла, Сонця дочка, І чисті та ніжні Перлини Отця. Джерела співали Й дарунки несли По водах Вкраїни, І щастя рекли. У місячнім сяйві Купалась Земля. В всім дарувала Кохання сповна.

А на ранок лебеді Над степом літали І пух лебединий На землю скидали, Сівши на озера І на річку Вись, Перлини із лілій У дзьоби взяли. Розправивши крила, В небо підіймались Й лебедину пісню Там собі співали, А як закінчили До людей спустились - І у степ великий Вони запросили.

Люди бігли степом І не розуміли: "Звідки лине пісня? І чому все біле?" Раптом зупинились: Бо лебеді сіли І великій шані Голови склонили. В лебедині крила Перлини поклали І сльозами долі Тихо омивали. А затим укутали Пухом ніжно-білим, Прокричавши тричі До сонця злетіли. Люди зачаровані Стояли й дивились, Як в променях сонця Птиці розчинились.

Наймудріший вийшов І слово промовив: - Скарб нам залишили Птиці ніжно-білі - Перлини пухнасті І лілії білі. Перлини чудові Візьмемо собі, А лілії білі - Цариці-воді,- Люди не дослухали Та й стали хватати, А перлини ніжні Почали зникати. - Стійте,зупиніться, - кричав наймудріший,- Жадність вас погубить І ці перли ніжні. - Та ніхто не слухав - І перли зникали, Лиш старенькі люди На коліна стали.

Раптом грім ударив І крик лебединий Пронісся над степом Та й в небо полинув.

Наймудріший плакав, Старенькі молились І у неба долю Для людей просили. Вітер враз пронісся, Ніби аж злякався Сколихнувши води, Далі десь подався. Тихо, тихо стало Лиш вода хлюпоче Та верба старенька Про людей клопоче: - Холодні джерела, Великая Вись, Цариця водиці З людьми поріднись. Віддай їм дарунки, Що є ще в воді, Омий їхнє тіло І душу звільни.

Загули джерела, Заспівала Вись. Квіти у віночок На річці сплелись. Веселкове щастя На воду упало - Цариці дорогу До людей вказало. У свиті русалок вона випливає. Корона із лілій Під сонцем сіяє. Очі великі Як сині озерця. В руках у царівни Чарівне люстерко.

- Хто потривожив Спокій цариці? Чому так тривожно? Що хочеш, сестрице? - звернулась вона до старої верби голосом срібним струмочка води.

Коли бачать люди, А з верби виходить Берегиня степу І людського роду. Вони привітались Й ніжно обнялися - І в цю ж мить над степом Звуки полилися. Люди в них купались І від зла звільнялись У чистім коханні Душі їх єднались. Ніби зачаровані Стояли й дивились, А затим прощення У обох просили.

Царівна водиці Тихо усміхнулась, У люстерко глянула Комусь підморгнула. Сом старий з карасиком З води випливає Й чашу перламутрову В руки їй вручає. - Ось сестрице люба, Візьми й повертай Спокій і гармонію У свій рідний край. Лебедина зграя Знов сюди прибуде, Лиш при тій умові, Якщо вірність буде.

Вона поклонилась, Передавши чашу. Й тихо опустилась У підводне царство. Залишились люди, Степова царівна Та прекрасна чаша З перлинами диво. У глибокій шані Люди поклонились І з смутком у серці Голови схилили.

А царівна степу Чашу підняла Й до людей промовила Ось такі слова: - Встаньте мої діти, Орії прекрасні. В цій чаші перлини - Це таланти ваші. Кожен з вас отрима І піде в дорогу - Понесе духовність Дану йому Богом. А той, хто лишиться На своїй землі, Прославить народ свій На многі віки. У перлинах доля І вона єдина - В серці буде битись Славна Україна! Через гори й доли, Крізь віки століть Приведуть дороги До корінь своїх. І в новім цвітінні Земля забуя, І прапор єднання Підніме вона. Лебедина зграя, Знов сюди прибуде І таланти ваші Примножувать буде.

- Бачиш, сину, в небі Лебеді летять, До сузір'я Лебедя, Щоб перлини взять...



     В І Р Ш І
     ОДА  ВОДІ

- Свята вода в моїх руках, Бо взята від Землі. Вона дарує нам щодня - Візьми її і ти. Прийди до степу на зорі, Коли роса на квітці, А джерельце її бринить, Як та струна на скрипці. Святкова мить, тебе й Землі, Коли омивши тіло, Ти відчуваєш як в тобі Зароджується сила. Священний дар, що із віків Несе в собі життя! Ти спий, припавши до землі, Енергію буття! - Отак ранкової пори, Повчала мати сина. Й просила в Бога і Землі Уберегти родину.

  /Присвячую Красюку С.О./
    Ж Ж Ж

Січнева райдуга Над землею стала - Перевечірнє небо Радо привітала. ЇЇ краса - Вінчалась всього мить, КОРОНОЮ, Що радістю бринить.

 ж  ж  ж

Осінь. Пожовкле листя... В задумі парк стоїть. Тихо співає пісню Вітер, що зупинився на мить. О, якби то знали люди - Про суть свою земну Вони б, можливо, здригнулись, Прочитавши думу сумну. Парк прощався з небом І тими кого стрічав, Кому так щедро і ніжно Радість завжди дарував. Зиму він ще простоїть, А весною уже впаде. Від рук жорстоких і сильних І не скаже нікому про те. Та біль я цю відчула... І серденько зжалось на мить Я ж до дерев посміхнулась І поглядом їх обняла: - Я не віддам вас нікому, Ви моя юність жива.

     ж ж ж

Тихо й спокійно У ріднім краю. Милуюся степом І річечку зрю. Така собі мила Й спокійна вона Болотами вкрита І в кочках земля. Розчісує коси Старої верби, А там, недалеко, Стоять молоді. І мову із явором Тихо ведуть Про те, що колись, Відбувалося тут.

 ж ж ж

Вітер-бурлака Степом гуля... В пориві кохання Свій зліт зупиня. Торкаючись ніжно Пелюсточок цвіт, Духм'яний над степом Несе первоцвіт. Підносить його В піднебесную вись, А там вже і страж України летить. Вдихає орлан Терпкий запах землі, І тихую пісню Співає вгорі.

 ж ж ж

У тих світах, Де бродить світло, Існує правда лиш одна - ВОНО народжує кохання Й несе гармонію буття. В такому світлі пробудилась Земля прекрасная моя. Вона створила світ чарівний Із того, чим жила сама. То барви радості і смутку, Веселий сміх і забуття. Дитя народжене в потугах, І новий день, нове життя. І в цьому світлі - ми, земляни, Не є єдинними в житті. Існує безліч ще галактик, Де люди є такі, як ми.

  ж ж ж

Господи! Хліб наш насущний Дай нам сьогодні. І благослови рід наш великий На благії діла. І освяти нашу землю, Щоб була родюча і плодоносна. А ми, її діти, господарями на ній. Амінь.

 ж ж ж
 ІСТОРІЯ  ПОКОЛІНЬ

Послухай степ, що пахне хлібом. Відчуй роки його століть. Відкрий сторінку древніх скіфів, Що проживали тут колись. Вони, як ми, любили ніжно І поклонялися землі. В вечірніх сутінках вдивлялись В простори неба осяйні. Я розповім тобі легенду, Яку повідали мені В весняну пору на світанку Духм'яні трави степові.

Якось так трапилось весною, Що занедужав я і зліг. І що вже матінка зі мною Набідкалась і збилась з ніг. І навіть фельдшер, старий воїн, Відвівши очі кудись вбік, Хрипучим голосом промовив: -Прости! Такий, його, короткий вік. Затим, вклонившись, вийшов з хати, А мати сіла край стола І скільки часу так сиділа - Вона того не пам'ята. А тільки чує хтось у хаті Й до неї тихо промовля: - Спочинь. Засни. І три дні к ряду Нехай все тіло спочива. Ти не турбуйся за синочка. Якщо від Бога - то прости, Якщо ж це люди наробили, То ще поборимося ми. А ти, вставай, малий козаче, Потомок скіфів, внук Орла. Борись за долю й край свій рідний - Звільняй же душу для добра.

Немов у сні я встав на ноги Й пішов за голосом у ніч. І вже не знаю, яким чином Я серед степу - ніби вріс. Дивлюсь, сидить біля багаття Старий, красивий, сивий дід. Кущаві брови над очима, А погляд! В душу тобі вліз... - Знімайте з нього одежину, В овчину кутайте скоріш. Ти, Степанидо, дай попити Чарівних трав з луків твоїх. А ти, козаче, не кривися. Засни міцним,козацьким сном. Нехай же рід твій, що від скіфів, Пробудить силу і любов - І він торкнувся дивним жезлом Моїх грудей, і я заснув.

Прокинувсь вранці, на світанку. Духм'яний запах дивних трав Плив над землею ще в тумані І спокій душу огортав. Коли дивлюся,Степанида Збирає крапельки роси Від різних трав, що дарували, Нектар від Матінки-Землі. Вона мене ним напоїла Розтерла тіло і дала Від дуба гілочку, сказавши: - Ось цей дарунок від Орла. Я взяв його і дивна сила Пройшла по тілу зверху вниз - Мені здалося, ніби крила Вже підіймають мене ввись. Та то мені лише здалося, Бо гілка в жезл переросла, І я побачив друга скіфів - Орла, що степ оберігі. Могутня велич, сила духу, А погляд! Мудрий, із віків. Я, ніби, Велесову книгу - Читав історію дідів. І підіймали мене крила, Й несли курганими степів, Що залишали в пам'ять скіфи, Де їхній дух віками жив.

Хвилює вітер трави степу, Доносить запах чебреця... Я, раптом, чую як співає Земля Вкраїнськая моя. - Нарешті ти з'єднавсь з Землею... Тепер з Ярилом подружись Візьми у нього промінь Логос І стань таким, як був колись. Послухай, що співають трави І Жайвір сонця угорі. Згадай, як ми з тобой шукали Джерела чистої ріки, Щоб на Івана, на Купалу, Люди очиститься змогли, Ввібравши силу від Ярила, Що дарували нам Боги. - Щось тепле й ніжне розлилося По всьому тілу зверху вниз. - Зійшлись в душі твоїй віднині Великий і малий світи. У тебе сила є орлина - То ж піднімайся і лети. Та пам'ятай, що орли степу Завжди вертаються сюди.

Багато літ з тих пір минуло... І ось я тут, з внуком своїм, - Навчаю слухать степ свій рідний - Відчуть історію віків.

    ж  ж  ж

Літо, літечко, літа! - тихо пісеньку співа вітер в лузі на траві, і біжить він по воді, очеретом шелестить і з вербою гомонить.

   ж ж ж

Якщо хочеш убити - То ти уб'єш. Але, чи створиш ти той світ Гармонія, якого існувала і в тобі?

   ж ж ж
 МАСЬКА

Наша Маська дуже хитра - Любить ліжечко моє. Тільки мама гасить світло, Як іона до мене йде. Прийде й тихо замуркочить І лизне мене у ніс, Ніби хоче перевірить Чи вмивалась я на ніч. А затим тихенько ляже, Завуркочить, заспіва. І під спів її приємний Вмить злипаються глаза.

   ж ж ж

Гуляє вітер по Вкраїні... Приносить дух Карпатських гір... І я душею до них лину, Хоч корінь мій - степовиків. Я відчуваю силу й ніжність, Красу й гармонію землі. І мову матінки-природи, Що просить їй допомогти. О ти, народе мій духовний, Що любиш замлю із віків! Ти маєш сіять зерна добрі Й гасить вогонь жорстоких дій. Лиш доброта й ясний розум Врятує Землю від біди. Дитячий сміх і чисті води, Нехай дзвенять у всі віки!

     ж  ж  ж





















































І