Відмінності між версіями «Про вельможу, що був охочий до балачок (японська народна казка)»

Матеріал з Казки українською мовою
 
Рядок 7: Рядок 7:
 
Проте вельможа не втрачав надії.
 
Проте вельможа не втрачав надії.
  
Одного дня з'явився ще один чоловік, який виявив бажання погомоніти з вельможею.
+
Одного дня з'явився ще один [[чоловік]], який виявив бажання погомоніти з вельможею.
  
 
—    Хто ти? — запитав його вельможа.
 
—    Хто ти? — запитав його вельможа.
  
—    Найкращий оповідач у світі,— відповів чоловік.
+
—    Найкращий оповідач у світі,— відповів [[чоловік]].
  
 
—    Зумієш мене забалакати?
 
—    Зумієш мене забалакати?
  
—    Нема нічого простішого! — засміявся чоловік і почав:
+
—    Нема нічого простішого! — засміявся [[чоловік]] і почав:
  
 
—    Десь колись ріс високий дуб...
 
—    Десь колись ріс високий дуб...
Рядок 48: Рядок 48:
  
 
Кажуть, що й після цього вельможа не втратив охоти до балачок, але зятя більше не чіпав.
 
Кажуть, що й після цього вельможа не втратив охоти до балачок, але зятя більше не чіпав.
 +
 
{{Шаблон:Японські народні казки (Веселка,1982)}}
 
{{Шаблон:Японські народні казки (Веселка,1982)}}
  
 
{{Шаблон:Японські казки українською мовою}}
 
{{Шаблон:Японські казки українською мовою}}

Поточна версія на 22:02, 3 січня 2014

Жив собі колись у провінції Нагадо один вельможа. Великий мастак поговорити і послухати чиїсь теревені, він розіслав по всіх усюдах таке оголошення: «Хто мене забалакає, за того віддам свою улюблену дочку».

І тоді посунули до нього юнаки — кожен прагнув йому догодити й стати зятем багача.

Та от біда — вельможа слухав чужі розповіді безперестанку й ніколи не втомлювався. Тож не дивно, що охочі одружитися з його дочкою за день-два знесилювалися й замовкали.

Проте вельможа не втрачав надії.

Одного дня з'явився ще один чоловік, який виявив бажання погомоніти з вельможею.

— Хто ти? — запитав його вельможа.

— Найкращий оповідач у світі,— відповів чоловік.

— Зумієш мене забалакати?

— Нема нічого простішого! — засміявся чоловік і почав:

— Десь колись ріс високий дуб...

— Кажеш — високий?

— Авжеж. Товстелезний, в тридцять три обхвати, а висотою тридцять три тисячі тридцять три кени, три сяку і три суни...

— Нічого й казати, велике дерево.

— І було на ньому без ліку жолудів — як на небі зірок або піщинок на морському узбережжі...

— Справді, багатенько.

— От достигли жолуді й почали по одному падати. Та оскільки той дуб ріс на скелястому березі озера, то один жолудь падав у воду — будь! — а другий на камінь — бац!.. Один у воду — буЛь!.. Другий на камінь — бац!.. Будь!.. Бац!.. Будь!.. Бац!.. Будь!.. Бац!..

— Зрозуміло. А далі що?

— А далі один — буЛь!., другий — бац!.. Буль-бац!.. Буль-бац!..

— Всі вже попадали?

— Та ні! Буль-бац!.. Буль-бац!.. Буль-бац!... Буль-бац!..

— Ще довго вони падатимуть?

— Досі впала лише одна трильйонна частина жолудів, тож до кінця ще далеко — не одна тисяча років. Так-от, один жолудь — будь!.. Другий жолудь — бац!.. Буль-бац!.. Буль-бац!.. Буль-бац!..

Нарешті оте «буль-бац!» так вельможі набридло, що він не витримав і сказав:

— Годі! Віддам дочку за тебе.

Кажуть, що й після цього вельможа не втратив охоти до балачок, але зятя більше не чіпав.