|
|
| Рядок 1: |
Рядок 1: |
| − | [[Категорія:українська народна казка]] | + | #redirect [[Про кам'яну державу (Українська народна казка)]] |
| − | | |
| − | | |
| − | [[Категорія:Казки про чоловіка]]
| |
| − | | |
| − | | |
| − | | |
| − | [[Категорія:Казки про діда і бабу]]
| |
| − | | |
| − | | |
| − | Про кам'яну державу | |
| − | | |
| − | Раз за синіми морями, за скляними горами жив собі [[чоловік]]. Бідний-бідний! Убогий-убогий!
| |
| − | | |
| − | Був у нього один син Юрко.
| |
| − | | |
| − | А бідний [[чоловік]] завжди із чимось має клопіт. Так і цей бідолаха мав біду. В школі діти дражнили хлопчину: «Юрку, Юрку, чи хочеш ти гурку?» Він, неборак, хотів би, та звідки візьме гурку?
| |
| − | | |
| − | Як хлопцеві надокучило слухати ці прозивки, сказав:
| |
| − | | |
| − | — І їстиму гурки, скільки лиш у мене влізе!
| |
| − | | |
| − | І не скінчив школу, а записався у помічники до м'ясника. Тут їв гурок доста! І ріс як з води, і сила прибувала. На той час, як вивчився й дістав «свобідний лист» , таким став, як дуб.
| |
| − | | |
| − | — Но, Юрку,— говорить йому ґазда-м'ясник,— лишайся у мене. Ліпшу роботу ніде не знайдеш. Я звик до тебе, ти до мене. Маю дочку, оженишся і, як постарію, перебереш мою крамницю.
| |
| − | | |
| − | — Ні,— каже Юрко,— я йду світом глядати більше щастя
| |
| − | | |
| − | Так і вчинив. На ті гроші, що дістав од м'ясника, купив собі начиння: ніж, сокиру, точило. Узяв чого їсти в тайстру, вклонився ґазді й рушив у дорогу.
| |
| − | | |
| − | Йде день, другий, третій... В кожному селі заглядаються на нього дівчата: хлопчище порядний! Але Юрко йде все далі й далі. І ось натрапив на пустелю: ні дерева, ні ріки. А дуже велика спека!
| |
| − | | |
| − | Змучився хлопець та мандрує.
| |
| − | | |
| − | Одного дня зустрів у пустелі лева, орла й мурашка. Коло них лежить убитий кінь, і кожне би хотіло спробувати м'яса.
| |
| − | | |
| − | Лев риче:
| |
| − | | |
| − | — Я цар звірів. Кінь мені належить!
| |
| − | | |
| − | — Ні, бо я скорше увидів його,— говорить орел.
| |
| − | | |
| − | А мурашка:
| |
| − | | |
| − | — Я побачила коня!..
| |
| − | | |
| − | Вадяться-сперечаються, і нікому розсудити їх.
| |
| − | | |
| − | У ту хвилину, як Юрко надибав на цю сварку, мурашка таку фляцку левові вліпила, що тому аж зуби зацокотіли... Побачили людину, перестали гризтися і просять:
| |
| − | | |
| − | — Розсуди нас! — ричить лев.
| |
| − | | |
| − | — Розсуди нас! — клекоче орел.
| |
| − | | |
| − | — Розсуди нас! — пищить мурашка.
| |
| − | | |
| − | Подивився хлопець на них і на мертвого коня та й каже:
| |
| − | | |
| − | — Слухайте мене. Я вас поділю, якщо ви погодитесь з моєю дільбою.
| |
| − | | |
| − | — Погодимось!
| |
| − | | |
| − | — То добре.
| |
| − | | |
| − | Узяв ніж і сокиру, засукав рукави. Розрубав коня, вийняв нутрощі і загорнув у шкіру; повідрізувавши м'ясо, склав його окремо; кістки — у третю купку.
| |
| − | | |
| − | — Но,— говорить до орла,— тобі м'ясо треба. Се твоє,— дав йому всі нутрощі.
| |
| − | | |
| − | — Тобі, леве, буде ось,— показав на м'ясо.
| |
| − | | |
| − | — А ти, мур'яночко, залізеш під кістя й гризи, доки зуби не притупиш. Чи ви задоволені?
| |
| − | | |
| − | — Най буде!
| |
| − | | |
| − | Тоді Юрко зібрався в путь, та лев спинив його:
| |
| − | | |
| − | — Чоловіче добрий! Ти вчинив порядок межи нами, і я хочу віддячити.— Вирвав з гриви три волоски й додав:— На, сховай сі волоски. Як пальцями посучеш їх і подумаєш на те, аби статися левом, нараз бажання сповниться.
| |
| − | | |
| − | Узяв Юрко волоски й говорить сам до себе: «Не тяжке діло. Якщо і не придасться, то і не зашкодить».
| |
| − | | |
| − | Прискочив і орел:
| |
| − | | |
| − | — І я хочу віддячити тобі!
| |
| − | | |
| − | Висмикнув зі свого крила перо:
| |
| − | | |
| − | — Коли треба буде море чи ріку перелетіти, потягни оцим пером за вухом і тої ж миті станешся орлом. А як захочеш знову бути [[чоловік]]ом, лиш проговори: «Доста вже був орлом».
| |
| − | | |
| − | Подякував Юрко левові й орлові та й рушає в дорогу.
| |
| − | | |
| − | — А я що? Я нич? — запищала мурашка.— Хіба я не годна нічим заплатити за мудру пораду? На, прийми й від мене волосок. Сховай, і буде тобі у пригоді. В ньому така сила, що як його пальцями погладиш, то відразу мур'янкою станеш. Світ великий, життя довге...
| |
| − | | |
| − | Подякував Юрко і мурашці, вклонився і йде далі.
| |
| − | | |
| − | Йде пустелею. Почало вечоріти. Раптом бачить — перед ним праворуч і ліворуч море. Кінця йому не видко!
| |
| − | | |
| − | «Що тепер робити? Вертатися назад?»
| |
| − | | |
| − | Зажурився Юрко, а тоді вдарив пальцем у чоло:
| |
| − | | |
| − | «А перо з орла нащо? Спробую, може, з того щось і буде!»
| |
| − | | |
| − | Вийняв перо, потяг поза вухом і... віруєте не віруєте... нараз став орлом!
| |
| − | | |
| − | Летить, летить... Добрі дві години. І долетів до другого берега. А там над водою високий палац з самого срібла-золота. Одне вікно відчинене, а у вікні красна дівчина, якої ще ніколи не бачив.
| |
| − | | |
| − | «Тут, мабуть, живе цар, а се — царева дочка»,— міркував Юрко.
| |
| − | | |
| − | Закружляв над палацом і злетів до дівочої кімнати.
| |
| − | | |
| − | Царівна швидко зачинила вікно й побігла до батька:
| |
| − | | |
| − | — Няньку, ходіть погляньте, який прекрасний орел залетів до моєї світлиці!
| |
| − | | |
| − | Цар прийшов, глянув і каже:
| |
| − | | |
| − | — Справді дуже гарний. Можна дати його до саду, там такого ще не є.
| |
| − | | |
| − | — Ой ні! Се мій, бо залетів до мене.
| |
| − | | |
| − | — Най буде по-твоєму,— засміявся цар і наказав зробити для орла золоту клітку.
| |
| − | | |
| − | Принцеса дуже полюбила птаха. Ходить за ним: годує і поїть. Якось вона захворіла і лягла спати без вечері. А коли смеркалося, орел оглянувся довкола, вийшов з клітки й стався легінем. Сів до столу, повечеряв, випив вина і став коло постелі — милується красою царівни. Як почало розвиднятися, знову обернувся на орла, зайшов у клітку і замкнувся.
| |
| − | | |
| − | Вранці служниця прибирала й похвалила принцесу:
| |
| − | | |
| − | — Добре, що ви поїли вечерю!
| |
| − | | |
| − | Дівчина глянула на стіл: справді, вечеря з'їдена! Чудується: «Хто би міг поїсти!.. Кімната ж була замкнена. Буду гадкувати...»
| |
| − | | |
| − | Як принесли вечерю, що стане й на двох, вона трошки поїла й лишила. Лягла у постіль і не спить. Але десь коло півночі все-таки заснула. А Юрко цього й чекав. Виліз із клітки, стався легінем і смачно поїв: помилувався ще красою дівчини і знову перекинувся в орла.
| |
| − | | |
| − | І цього разу служниця хвалила принцесу за добрий апетит.
| |
| − | | |
| − | А та дає тверде слово, що вже не засне і мусить дізнатися, що тут діється.
| |
| − | | |
| − | Як принесли вечерю, мало їла; лягла спати у постіль і прикинулась, що спить.
| |
| − | | |
| − | Юрко думав, що вона заснула, вийшов із клітки й сів до столу. Поїв і став коло постелі, дивиться на дівчину. А вона все бачила. Коли леґінь хотів був статися орлом і зайти до клітки, вхопила його за руку:
| |
| − | | |
| − | — Хто ти за один? Як сюди потрапив? Сядь і розкажи. Юрко усміхнувся, присів коло дівчини і став розповідати.
| |
| − | | |
| − | Вона слухала, слухала й говорить:
| |
| − | | |
| − | — Я тебе так полюбила, що без тебе і жити не можу! Але боюсь, що мій нянько нізащо не погодиться, аби я була твоєю дружиною. Він цар і сватає за мене королів, князів...
| |
| − | | |
| − | — Якось зробимо...
| |
| − | | |
| − | Домовилися, що Юрко лишатиметься вдень орлом, а вночі будуть зустрічатися.
| |
| − | | |
| − | Відтоді принцесі приносили подвійну вечерю. Батько й мати чудуються:
| |
| − | | |
| − | — Наша донька звикла мало їсти, а тепер їсть за двох!
| |
| − | | |
| − | І видко було на дівчині: розцвіла, як ружа.
| |
| − | | |
| − | Так велося діло із півроку. Але хоч яка довга таємниця, мусить мати кінець, треба про все розповісти нянькові. І таки наважилась. Підготувалася й зайшла до його кімнати. Але й Юрко в подобі мурашки на платті принцеси теж опинився там.
| |
| − | | |
| − | — Добрий ранок, няньку!
| |
| − | | |
| − | — Добрий ранок, доню! Як здоров'я?
| |
| − | | |
| − | — Я здорова і щаслива. Я хотіла би поговорити з вами. Няньку, чи ви не думали, що мені уже час віддаватися?
| |
| − | | |
| − | Цар аж підскочив з радості.
| |
| − | | |
| − | — Донечко моя дорога, я давно цього чекаю. Є для тебе царські сини, молоді царі, герцоги... Вибирай кого хочеш. Я згоден. Знаю, що ти вибереш собі чесного [[чоловік]]а.
| |
| − | | |
| − | І почав перелічувати: у того царя такий син, у того — такий, а той цар сам ще молодий і нежонатий... Стільки нарахував, що дівчина не могла і запам'ятати.
| |
| − | | |
| − | — Ви, няньку, сказали, що будете згодні з моїм вибором. Та я вже собі вибрала. Тільки жодного із тих...
| |
| − | | |
| − | — А кого? — скрикнув цар.
| |
| − | | |
| − | — Чесного, мудрого хлопця.— І розповіла про Юрка.
| |
| − | | |
| − | Коли цар почув, що його донька хотіла би піти за простого легіня, скочив на ноги, вхопив шаблю і, якби була не втекла, одрубав би їй голову.
| |
| − | | |
| − | — Геть! — закричав.— Не хочу видіти! Ганьбу мені знаходиш! За простака думаєш іти!..
| |
| − | | |
| − | Дівчина повернулася і лащиться до нього. Кінець кінцем батько пом'якшав і сказав:
| |
| − | | |
| − | — Не дам за такого, але хочу видіти, який ото хлопець, що ти його так любиш.
| |
| − | | |
| − | Не встиг цар проказати своє слово, а Юрко — дурк! — і став перед ним. Цар аж рота роззявив, так зачудувався. Дивіться — леґінь прекрасний! Рідко такого можна бачити. І так спритно з'явився. Каже:
| |
| − | | |
| − | — Добре, доню! Багатства у нас доста. Держава велика. Любиш його? Най буде! Поберіться!
| |
| − | | |
| − | Молоді дуже зраділи. Почали старого цілувати.
| |
| − | | |
| − | Настав день весілля. Було воно дуже багате і славне.
| |
| − | | |
| − | Але ми не будемо марнувати час коло свадьбування, а підемо далі. Юрко досяг того, чого довго шукав: має за дружину гарну дівчину і став царювати.
| |
| − | | |
| − | Одного ясного дня взяв жінку під руку і повів на прогулянку. Дерева й трави зеленіли, квіти цвіли, пташки щебетали. Юркові здалося, що і його життя розцвіло...
| |
| − | | |
| − | Зайшли глибоко в ліс. Раз лиш тхнуло на них неприємним духом. Аж голови запаморочило їм.
| |
| − | | |
| − | — Хотів би я знати,— говорить Юрко,— що то за сопух, звідки? Ану, ходімо у той бік.
| |
| − | | |
| − | Пішли і натрапили на глибоку яму, звідки й чути неприємний Дух.
| |
| − | | |
| − | — Вернімося, тобі може пошкодити,— каже Юрко дружині. Але вона побігла аж до краю ями, бо бачила дуже красиву квітку. Зірвала собі квітку, але ж тої хвилини з'явився бородатий [[чоловік]], схопив її за руку і потяг у яму.
| |
| − | | |
| − | Юрко за ним. Та бородатий [[дід]]о перегородив йому дорогу:
| |
| − | | |
| − | — Не смій сюди ступати! Якщо ступиш, злою смертю загинеш!
| |
| − | | |
| − | — А моя жінка?
| |
| − | | |
| − | — Уже не твоя... Більше її ніколи не увидиш!
| |
| − | | |
| − | Юрко зажурився. Вернувся додому й усе розповів старому цареві.
| |
| − | | |
| − | — Я йду шукати жінку, аж би-м і загинув!
| |
| − | | |
| − | Цар умовляє:
| |
| − | | |
| − | — Сину, якщо донька пропала, то хоч ти залишся. Ти вже моя дитина...
| |
| − | | |
| − | Але Юрко вирішив іти; взяв плаття, в котрому колись ходив по світу, відклонився і просто у ліс. Заглядає в яму, а споду й не видно. Не завагався, скочив. Почав падати.
| |
| − | | |
| − | Не пам'ятав, як довго падав. Чи день, чи два... Упав на дно й зомлів. Коли опритомнів, розглянувся навколо й зрозумів, що він у дивній підземній державі. Тут ліс, поле, трава... А немає ні людей, ні звірів і ні птахів — усе обернено на камінь.
| |
| − | | |
| − | Налякався Юрко: «Що се за держава?»
| |
| − | | |
| − | Помалу став на ноги і рушив у путь — шукати жінку.
| |
| − | | |
| − | Йде, йде, йде... Ай-бо всюди лиш одне — каміння!
| |
| − | | |
| − | Понад вечір натрапив на палац. На воротах сторожа, але з каменю. І зброя камінна.
| |
| − | | |
| − | Відчинив Юрко двері й ступив до палацу. Ніде нікого! Так йому сумно, аж плакати хочеться. І ось, коли блукав з кімнати до кімнати, потрапив у світлицю. Розглянувся, а зверху ніби сонце світить — звідкись світло падає. На тому місці, куди впало світло, видно стілець-трон, а в ньому дрімає дуже старий бородатий [[дід]]о. Судячи з його лиця, може мати років тисячі дві, а то й три.
| |
| − | | |
| − | А хто то коло [[дід]]а? Вона! Його жінка! Чеше сиву бороду старому, гладить сиву голову й приспівує так, як коли мати приколисує дитину.
| |
| − | | |
| − | Юрко тихенько приступив до жінки:
| |
| − | | |
| − | — Що ти тут робиш? Вона підняла палець:
| |
| − | | |
| − | — Тихо, бо пробудиш володаря цієї держави!
| |
| − | | |
| − | Тоді Юрко обняв свою жінку й поцілував. Зраділи, розвеселилися.
| |
| − | | |
| − | [[Дід]]о розплющив очі й питає:
| |
| − | | |
| − | — А це що за один?
| |
| − | | |
| − | — Мій [[чоловік]], за котрого я тобі говорила. Юрко підступив до [[дід]]а-царя:
| |
| − | | |
| − | — Айно, се моя жінка. Я прийшов по неї і поведу її до нянька. [[Дід]]о гірко усміхнувся:
| |
| − | | |
| − | — Гей, сину, я би й сам хотів її повести... Але се є неможливе діло. Більше свій край не увидите. Тут будете жити й помирати. Сядь, синку, коло мене, і я тобі розповім про сю державу.
| |
| − | | |
| − | Юрко присів, а старий почав:
| |
| − | | |
| − | — Ся держава, де тепер і люди, і звірі, і птахи перемінені на каміння, колись була багата й жива... Я — її цар. Але один змій-чарівник позаздрив і всіх поставив каменем. А мені зробив найгірше: смерть від мене відігнав. Мушу доти мучитись, доки не знайдеться мудрий [[чоловік]], котрий мене визволить. Тут є залізна брама. Через неї веде шлях назад. Ай-бо знай: тої ями, котрою ти впав, більше нема — заросла і стяглася. Лиш залізна брама залишилася. Вона замкнена діамантовим ключем. Та й ключа нема. Його треба дістати, а се може зробити лиш мудрий [[чоловік]]. Не так далеко звідси є Чорна держава, десь миль за сімсот. Путь дуже тяжка: треба іти п'ятсот миль звичайною дорогою, сто миль навкарачки, а ще сто — таким вузеньким тунелем, що ледве палець у нього просунеш. Коби знайшовся такий мудрий витязь — але такого на світі не є,— який сю путь годен зробити, то й так ще не все виграв би. Бо ключ лежить у голові змія — в діамантовій шкатулці. Ну що ти скажеш на се, Юрку?
| |
| − | | |
| − | — Я спробую зробити сей шлях!
| |
| − | | |
| − | Попрощався з жінкою і [[дід]]ом та й рушив у дорогу.
| |
| − | | |
| − | Перші п'ятсот миль того ж дня перелетів орлом. Ай-бо далі дорога ставала все вужчою й вужчою, а потім перед хлопцем відкрилася яма. Тоді Юрко стався [[чоловік]]ом і навкарачки ліз сто миль.
| |
| − | | |
| − | Найтяжче проходив вузенький тунель. Обернувся на мурашку і почав повзти. Приклав усі сили й переліз.
| |
| − | | |
| − | Дійшов до Чорної держави. Перемінився на орла і полетів. Хотів бачити села і людей, але їх не було. І ось летить він над прекрасною толокою. Бачить: стада, які лиш загадати! Але вся худоба чорна.
| |
| − | | |
| − | «Через те, мабуть, і держава зветься Чорною, бо тут усе чорне»,— думає Юрко. Закружляв він над високим деревом і сів на вершок. А під деревом одпочивали пастухи. Наклали вогонь і полуденкували. Говорять між собою.
| |
| − | | |
| − | — Та що буде з нами? Скоро і нам смерть через того змія! Знищив безліч худоби, а вбити його нікому! Наш цар, неборак, щодня наганяє до логовища змія багато свиней, аби той жер свині, а людям дав спокій.
| |
| − | | |
| − | — Вже й пастиря цар не може дістати, бо хто раз увидить се страховище, нараз утікає.
| |
| − | | |
| − | — Так і є. Вже три дні цар не може знайти пастиря, і три дні змій постить. Як ще так буде один день, то почне нищити людей.
| |
| − | | |
| − | Замовкли, зажурилися.
| |
| − | | |
| − | «Но,— думає собі Юрко,— буду я свинарем. Я пожену свиней до логовища». Піднявся з дуба і не став, доки не долетів до царської палати. Обернувся знов на [[чоловік]]а і просто — до царя Чорної держави.
| |
| − | | |
| − | — Добрий день, пресвітлий царю! А той і голову не зводить. Юрко вклонився вдруге:
| |
| − | | |
| − | — Добрий день, пресвітлий царю! Підвів цар голову та й каже:
| |
| − | | |
| − | — Добрий день і тобі, хлопче! Що ти тут шукаєш? До моєї палати люди вже бояться заходити. Кожний тікає, аби його не примусили гнати свині шарканю.
| |
| − | | |
| − | — Візьміть мене за свинаря, а я вб'ю клятого шарканя!
| |
| − | | |
| − | Цар зрадів:
| |
| − | | |
| − | — Хлопче, як послужиш мені вірно, половина царства твоя буде й віддам за тебе доньку!
| |
| − | | |
| − | Юрко усміхнувся:
| |
| − | | |
| − | — Пресвітлий царю, про се будемо говорити тоді, як діло зроблю. А тепер мене прийміть за пастиря.
| |
| − | | |
| − | Цар погодився. І Юрко, трохи відпочивши, погнав свиней змієві. Розтлумачив йому цар, куди треба гнати: там і там гора, а в тій горі — лігво.
| |
| − | | |
| − | Жене Юрко свині, а як зайшов у ліс, повернув у інший бік. Свині пасуться, а він дивиться, де змій. Виліз на дуба й стежить. Нараз втямив — із ями задиміло, засапало вогнем. Появився змій. Розглянувся, а свиней нема!
| |
| − | | |
| − | Кожна його голова відразу заричала, зафурчала полум'ям на всі сторони світу, і змій вернувся в лігво.
| |
| − | | |
| − | Юрко зліз із дерева, повернувся до свиней і погнав додому.
| |
| − | | |
| − | — Но, скільки свиней пожер шаркань? — питає цар.
| |
| − | | |
| − | — Жодної.
| |
| − | | |
| − | — Мені таке не треба! Завтра неодмінно пожени, інакше біда нападе на мою державу. Шаркань уже три дні голодує!
| |
| − | | |
| − | Другого дня Юрко справді погнав свині до лігва. Змій розірвав сто голів і зжер, а тоді ситий затягся до ями. Юрко з рештою свиней вернувся додому.
| |
| − | | |
| − | — Но, скільки з'їв?
| |
| − | | |
| − | — Сто.
| |
| − | | |
| − | — Поженеш і завтра! Треба його годувати, аж доки не трісне. Колись цьому буде кінець!..
| |
| − | | |
| − | Третього дня змій роздер дев'яносто свиней, на четвертий — вісімдесят... Усе менше й менше.
| |
| − | | |
| − | Юрко сидів на дубі і спостерігав, вивчав звички змія.
| |
| − | | |
| − | Далі вирішив діяти. Як одного разу змій розривав свині, він перекинувся на лева й скочив поміж стадо. Коли заричав — а у лева голос такий страшний, яж земля дрижить,— всі свині повтікали.
| |
| − | | |
| − | Розсердився змій, кинувся на лева, але і лев не лежав. Як змій почав сапати вогнем, лев скочив позад нього, приловчився й — хап! — відкусив одну голову.
| |
| − | | |
| − | Змій розлютився. А лев усе прискочить і по одній голові відірве. Б'ються уже по коліна в крові. Тоді лев розігнався, скочив на змія, стався [[чоловік]]ом, витяг ножисько і відтяв йому останні голови.
| |
| − | | |
| − | Так знищив Юрко змія. Розколов найбільшу його голову, а з неї вибігла [[лисиця]]. Юрко тої ж миті обернувся на орла, наздогнав лисицю і схопив.
| |
| − | | |
| − | Потім знову стався [[чоловік]]ом, розбив лисиці голову і бачить — шкатулка. Відкрив шкатулку, а там діамантовий ключик!
| |
| − | | |
| − | Сховав Юрко ключика й жене свиней додому. Цар питає:
| |
| − | | |
| − | — Но, скільки з'їв шаркань?
| |
| − | | |
| − | — Три роздер, та більше не роздере.
| |
| − | | |
| − | — Що ти говориш? — цар подумав, що юнак зі страху стратив розум.
| |
| − | | |
| − | — Шаркань убитий!
| |
| − | | |
| − | Цар дав наказ швидко впрягти коней у бричку й поспішає в ліс, щоб своїми очима бачити убитого змія.
| |
| − | | |
| − | Здалеку видно: ворони крамчать, клюють очі у змієвих головах. Цар повернувся додому. На своїм дворі обійняв Юрка:
| |
| − | | |
| − | — Проси що хочеш. Золото, державу, доньку... З радощів аж заплакав. Юрко заспокоїв:
| |
| − | | |
| − | — Не треба мені ні золота, ні держави, ні вашої доньки. Одне буду просити: спаліть ту угоду, за якою я мав би у вас служити рік.
| |
| − | | |
| − | Цар тої ж хвилини кинув угоду в піч. Але почав благати Юрка:
| |
| − | | |
| − | — Хоч би погостився зі мною на розлуку...
| |
| − | | |
| − | Погостилися, красно попрощалися, і Юрко зібрався у свій край. Долетів до тунелю і журиться: «Якщо стануся мурашкою, то як тоді потягну ключа?» Але бачить, що тунель розширився. Нараз обернувся на орла. Як долетів до половини, тунель ще більше розширився, і Юрко вже міг іти в подобі [[чоловік]]а.
| |
| − | | |
| − | Жінка вже очі виплакала, бо думала, що Юрко загинув. А як його побачила, з радості закричала, аж [[дід]]о пробудився.
| |
| − | | |
| − | — Но, синку, нич з нічого?
| |
| − | | |
| − | Замість відповіді Юрко показав діамантового ключика.
| |
| − | | |
| − | — Чи сей?
| |
| − | | |
| − | — Той самий!
| |
| − | | |
| − | — Но, тепер можемо рушати додому,— каже Юрко жінці,— бо твій отець помре із жалю.
| |
| − | | |
| − | Тоді [[дід]]о сказав:
| |
| − | | |
| − | — Чекайте, і я з вами! Ти, Юрку, мене визволив од вічної покути. Тепер відімкнемо сю браму, й закляття минеться. Моя держава оживе, і передам її на тебе.
| |
| − | | |
| − | З тим зібралися в дорогу. [[Дід]]о повів їх до гори:
| |
| − | | |
| − | — Дивись, тут була яма, через котру ти впав сюди. її вже не є. Але ходімо далі.— І повів їх через ліси, скелі, до величезних залізних воріт.
| |
| − | | |
| − | — Та як маленьким ключиком отакенну браму відімкнути? — питає Юрко.
| |
| − | | |
| − | Старий [[дід]]о взяв у руки ключика:
| |
| − | | |
| − | — Позирай сюди: біля брами в скелі є залізні дверцята, замкнуті золотою колодицею.
| |
| − | | |
| − | [[Дід]]о діамантовим ключем відімкнув колодицю. За дверцями лежав здоровенний залізний ключище, якого Юрко ледве витяг.
| |
| − | | |
| − | Тоді приклали сили усі троє і вставили ключище в отвір брами. Відмикати не треба було. Ключ заскрипів, і брама розкрилася сама.
| |
| − | | |
| − | За брамою — вихід в інший світ, звідки вони прийшли.
| |
| − | | |
| − | Але старий [[дід]]о зупинив попутників:
| |
| − | | |
| − | — Чекайте, гляньте, що діється у моїй державі.
| |
| − | | |
| − | Обернулися. Бачать: птахи, звірі та люди ожили, почали ходити. Природа теж ожила. Шовкова трава росте... Держава підіймається все вище і вище — їм уже не треба лізти вгору.
| |
| − | | |
| − | На тому місці, де була пустеля, з'явилася багата і славна держава.
| |
| − | | |
| − | Всі троє йдуть до дівчиного нянька.
| |
| − | | |
| − | Прийшли, а там безліч людей.
| |
| − | | |
| − | — Що сталося?
| |
| − | | |
| − | — Старий цар помер.
| |
| − | | |
| − | А бородатий [[дід]]о, коли це почув, поспішив до мертвого й зачав над ним ворожити, ключиком обтирати. І нараз видять: цар устав і так зрадів, що аж заплакав.
| |
| − | | |
| − | І приготували велику гостину. Всіх людей з держави покликали на неї. Кого царські слуги стріли на дорозі, кожного вели в палату й садовили до столу.
| |
| − | | |
| − | Їли, пили, веселилися. А найбільше — двохтисячорічний бородатий [[дід]]о. Їв, пив, гуляв, танцював, як молоді. Й доти дотанцювався, що заплутався, впав і... розсипався на порох.
| |
| − | | |
| − | Але й ця пригода не перешкодила гостині.
| |
| − | | |
| − | Гуляли, доки їм не надокучило.
| |
