Відмінності між версіями «Садівник-чарівник (японська народна казка)»

Матеріал з Казки українською мовою
(Створена сторінка: {{Шаблон:Японські народні казки (Веселка,1982)}} {{Шаблон:Японські казки українською мово...)
 
 
(Не показано 3 проміжні версії 2 користувачів)
Рядок 1: Рядок 1:
 +
Давно колись жили собі [[дід]] та [[баба]].
  
 +
Одного дня вирішив дід риби наловити. Як намислив, так і зробив: пішов на річку та й закинув вершу.
  
 +
Побачив його сусід. «Хіба я гірший,— подумав,— піду й собі риби наловлю»,— і закинув вершу недалеко від дідової. Але марно клопотався — витрусив уранці з верші тільки ломаку.
  
 +
Розгнівався [[сусід]] та й забрав собі улов з дідової верші, а туди сунув ломаку і пішов додому.
  
 +
А [[дід]] і собі вирішив глянути, що ж у вершу потрапило. Прийшов до річки, дивиться — аж у верші ломака стирчить.
  
 +
«Не біда, що риби не вловив,— заспокоював себе дід.— Зате ломака буде. Висушу її, порубаю на дрівця».
  
 +
Забрав [[дід]] ломаку і поклав сушити на осонні.
 +
 +
Минуло кілька днів.
 +
 +
—    Мабуть, ломака вже висохла, треба її порубати,— сказав дід, розмахнувся сокирою, цюкнув — і вмить з-під неї вродився білий песик. Дід назвав його Білявчиком.
 +
 +
Білявчик виростав як на дріжджах: з'їв мисочку рису — і відразу виріс завбільшки з мисочку, з'їв миску рису — виріс заввишки з миску, ум'яв казанок рису — зробився великим собакою.
 +
 +
І от якось каже він дідові:
 +
 +
—    Дідусю, осідлай мене.
 +
 +
—    Та що ти! Навіщо тебе сідлати?
 +
 +
—    Не  розпитуй,  а  мерщій  сідлай.  І  мішок  не  забудь  прихопити.
 +
 +
—    Навіщо той мішок?
 +
 +
—    Не питай, а мерщій бери.
 +
 +
Взяв [[дід]] мішок, а Білявчик знову:
 +
 +
—    Дідусю, не забудь узяти сапу.
 +
 +
—    Та що ти! Тобі й так важко буде!
 +
 +
—    Не питай, а мерщій бери!
 +
 +
Осідлав дід собаку, сів верхи і подався в гори. Зупинився Білявчик у горах і каже:
 +
 +
—    Дідусю, вигреби отут ямку.
 +
 +
Дід розмахнувся сапою і взявся гребти. Гріб-гріб — аж раптом у ямці забряжчали дукати і срібняки.
 +
 +
—    Дідусю,  згрібай  монети в  мішок і  завдавай  мені  на  спину.
 +
 +
—    Отакої! Я тобі й хребта переламаю.
 +
 +
—    Не журися, а мерщій завдавай на спину.
 +
 +
Вернувся дід додому, розв'язав мішок, тішиться. Візьме жменю срібняків і висипле, а вони дінь-дінь, дзінь-дзінь.
 +
 +
Почула той дзенькіт [[сусід]]ка. Зайшла в дідову хату та й каже:
 +
 +
—    Чи не знайдеться у вас жарини, бо в мене вогонь у печі погас? Ой, та де ви стільки срібняків дістали?
 +
 +
Дід розповів сусідці про свою пригоду, а та відразу попросила позичити їй Білявчика.
 +
 +
Хоча [[собака]] нічого не сказав, сусіди — старий і стара — осідлали його, взяли мішок і сапу, самі зверху повсідалися та й ну його підганяти.
 +
 +
Бідолашний собака знехотя поплентав стежкою.
 +
 +
У горах він раптом спинився як укопаний. Старий і стара зіскочили, закричали: «Тут, напевно, заховано скарб!» — й заходилися орудувати сапою. Копали-копали й нарешті докопалися... З ями валом посунули вужі, ропухи, стоноги.
 +
 +
—    От поганець! Так обдурив нас!
 +
 +
[[Сусід]] розмахнувся сапою і вдарив собаку, той покотився і спустив дух. Старий  і стара  закопали  Білявчика в  землю,  встромили  зверху вербову лозинку і мерщій додому.
 +
 +
Дізнавшись про таке лихо, дід зі сльозами на очах подався в гори. Хоч була зима, за одну ніч на могилі Білявчика виросла верба. На ній шелестіло листя.
 +
 +
На згадку про собаку дід зрубав вербу і зробив із неї ступку. Тільки почне рис товкти,  як із ступки вискакують  то дукати,  то срібняки.
 +
 +
Ступка тук-тук.
 +
 +
Дукати дзень-дзень.
 +
 +
Навідалась якось до них сусідка, побачила таке диво, аж рота роззявила.
 +
 +
І цього разу не втерпіла вона, випросила ступку й заходилась товкти рис. Товче-товче й приказує:
 +
 +
—    Сипся, срібло, сипся, злото!
 +
 +
Та марно — зі ступки не те що срібло-злото, а навіть мідяки не посипалися.
 +
 +
Старий і стара розлютилися та й спалили ступку.
 +
 +
[[Дід]] та [[баба]] гірко  заплакали,  коли дізналися,  що  сусіди  накоїли.
 +
 +
А тоді дід і каже:
 +
 +
—    То ж була одна-однісінька згадка про Білявчика. Піду та хоч попіл зберу.
 +
 +
Вже ніс [[дід]] той попіл додому, як раптом знявся вітер...
 +
 +
Прошумів-просвистів вітер, дінь-дінь, дзінь-дзінь, розвіяв трохи попелу, й на сухих деревах розпустився цвіт: на сливах — сливовий, на вишнях — вишневий, на персиках — персиковий.
 +
 +
—    Що за диво? Якщо .вже так, то хай буде більше цвіту,— дід розкидав жменю попелу, і ще більше дерев зацвіло.
 +
 +
Неподалік проїжджав дорогою якийсь вельможа.
 +
 +
—    Та це ж справжнє чудо! — вигукнув він.
 +
 +
Ця  несподіванка  вразила  його,  і  він  звелів  щедро  обдарувати  діда. Заздрісний  сусід  не  мав  ні  хвилини  спокою.  Вирішив  і  він  спробувати щастя.
 +
 +
—    Я стану садівником-чарівником і зроблю так, що сухі дерева зацвітуть,— вихвалявся він, позбиравши рештки попелу.
 +
 +
Ті слова почув вельможа.
 +
 +
—    О, знову прийшов садівник-чарівник! Зроби-но так, щоб дерева зацвіли.
 +
 +
Та хоч як старався [[сусід]], нічого путнього в нього не виходило: дерева не розцвітали.
 +
 +
—    Ач який! Ще й брехати посмів! — закричав вельможа й наказав почастувати старого березовою кашею.
 +
 +
 +
 +
{{Чарівні казки}}
 
{{Шаблон:Японські народні казки (Веселка,1982)}}
 
{{Шаблон:Японські народні казки (Веселка,1982)}}
  
 
{{Шаблон:Японські казки українською мовою}}
 
{{Шаблон:Японські казки українською мовою}}

Поточна версія на 19:35, 22 грудня 2013

Давно колись жили собі дід та баба.

Одного дня вирішив дід риби наловити. Як намислив, так і зробив: пішов на річку та й закинув вершу.

Побачив його сусід. «Хіба я гірший,— подумав,— піду й собі риби наловлю»,— і закинув вершу недалеко від дідової. Але марно клопотався — витрусив уранці з верші тільки ломаку.

Розгнівався сусід та й забрав собі улов з дідової верші, а туди сунув ломаку і пішов додому.

А дід і собі вирішив глянути, що ж у вершу потрапило. Прийшов до річки, дивиться — аж у верші ломака стирчить.

«Не біда, що риби не вловив,— заспокоював себе дід.— Зате ломака буде. Висушу її, порубаю на дрівця».

Забрав дід ломаку і поклав сушити на осонні.

Минуло кілька днів.

— Мабуть, ломака вже висохла, треба її порубати,— сказав дід, розмахнувся сокирою, цюкнув — і вмить з-під неї вродився білий песик. Дід назвав його Білявчиком.

Білявчик виростав як на дріжджах: з'їв мисочку рису — і відразу виріс завбільшки з мисочку, з'їв миску рису — виріс заввишки з миску, ум'яв казанок рису — зробився великим собакою.

І от якось каже він дідові:

— Дідусю, осідлай мене.

— Та що ти! Навіщо тебе сідлати?

— Не розпитуй, а мерщій сідлай. І мішок не забудь прихопити.

— Навіщо той мішок?

— Не питай, а мерщій бери.

Взяв дід мішок, а Білявчик знову:

— Дідусю, не забудь узяти сапу.

— Та що ти! Тобі й так важко буде!

— Не питай, а мерщій бери!

Осідлав дід собаку, сів верхи і подався в гори. Зупинився Білявчик у горах і каже:

— Дідусю, вигреби отут ямку.

Дід розмахнувся сапою і взявся гребти. Гріб-гріб — аж раптом у ямці забряжчали дукати і срібняки.

— Дідусю, згрібай монети в мішок і завдавай мені на спину.

— Отакої! Я тобі й хребта переламаю.

— Не журися, а мерщій завдавай на спину.

Вернувся дід додому, розв'язав мішок, тішиться. Візьме жменю срібняків і висипле, а вони дінь-дінь, дзінь-дзінь.

Почула той дзенькіт сусідка. Зайшла в дідову хату та й каже:

— Чи не знайдеться у вас жарини, бо в мене вогонь у печі погас? Ой, та де ви стільки срібняків дістали?

Дід розповів сусідці про свою пригоду, а та відразу попросила позичити їй Білявчика.

Хоча собака нічого не сказав, сусіди — старий і стара — осідлали його, взяли мішок і сапу, самі зверху повсідалися та й ну його підганяти.

Бідолашний собака знехотя поплентав стежкою.

У горах він раптом спинився як укопаний. Старий і стара зіскочили, закричали: «Тут, напевно, заховано скарб!» — й заходилися орудувати сапою. Копали-копали й нарешті докопалися... З ями валом посунули вужі, ропухи, стоноги.

— От поганець! Так обдурив нас!

Сусід розмахнувся сапою і вдарив собаку, той покотився і спустив дух. Старий і стара закопали Білявчика в землю, встромили зверху вербову лозинку і мерщій додому.

Дізнавшись про таке лихо, дід зі сльозами на очах подався в гори. Хоч була зима, за одну ніч на могилі Білявчика виросла верба. На ній шелестіло листя.

На згадку про собаку дід зрубав вербу і зробив із неї ступку. Тільки почне рис товкти, як із ступки вискакують то дукати, то срібняки.

Ступка тук-тук.

Дукати дзень-дзень.

Навідалась якось до них сусідка, побачила таке диво, аж рота роззявила.

І цього разу не втерпіла вона, випросила ступку й заходилась товкти рис. Товче-товче й приказує:

— Сипся, срібло, сипся, злото!

Та марно — зі ступки не те що срібло-злото, а навіть мідяки не посипалися.

Старий і стара розлютилися та й спалили ступку.

Дід та баба гірко заплакали, коли дізналися, що сусіди накоїли.

А тоді дід і каже:

— То ж була одна-однісінька згадка про Білявчика. Піду та хоч попіл зберу.

Вже ніс дід той попіл додому, як раптом знявся вітер...

Прошумів-просвистів вітер, дінь-дінь, дзінь-дзінь, розвіяв трохи попелу, й на сухих деревах розпустився цвіт: на сливах — сливовий, на вишнях — вишневий, на персиках — персиковий.

— Що за диво? Якщо .вже так, то хай буде більше цвіту,— дід розкидав жменю попелу, і ще більше дерев зацвіло.

Неподалік проїжджав дорогою якийсь вельможа.

— Та це ж справжнє чудо! — вигукнув він.

Ця несподіванка вразила його, і він звелів щедро обдарувати діда. Заздрісний сусід не мав ні хвилини спокою. Вирішив і він спробувати щастя.

— Я стану садівником-чарівником і зроблю так, що сухі дерева зацвітуть,— вихвалявся він, позбиравши рештки попелу.

Ті слова почув вельможа.

— О, знову прийшов садівник-чарівник! Зроби-но так, щоб дерева зацвіли.

Та хоч як старався сусід, нічого путнього в нього не виходило: дерева не розцвітали.

— Ач який! Ще й брехати посмів! — закричав вельможа й наказав почастувати старого березовою кашею.