Відмінності між версіями «Циций (українська народна казка)»

Матеріал з Казки українською мовою
м (1 версія)
 
 
Рядок 1: Рядок 1:
 +
[[Категорія:українська народна казка]]
 +
 +
[[Категорія:Казки про чоловіка]]
 +
 +
[[Категорія:Казки про панів]]
 +
 +
[[Категорія:Казки про діда і бабу]]
 +
 +
 
Циций
 
Циций
  
Рядок 77: Рядок 86:
 
Записано Осипом Роздольським у с.Берлин (сучасної Львівської обл.), від Кіндрата Сторожука, в 1894 році.
 
Записано Осипом Роздольським у с.Берлин (сучасної Львівської обл.), від Кіндрата Сторожука, в 1894 році.
 
Стиль запису збережено.
 
Стиль запису збережено.
 
[[Категорія:Українські народні казки]]
 

Поточна версія на 10:36, 28 вересня 2009


Циций

Була собі бідна сирота, найшла вона серед людей собі синка (якщо єго добре вигодувати, то стане людиною), якого своїми грудьми годувала. Росте Івась рік, другий, третій, десятий і все цицьку ссе. І п'ятнадцять ему вже, і двадцять - і все далі цицьку ссе. І тому прозвали всі Іваська Цицієм. Мамі це вже все наскучило і хотіла єго від грудей відлучити. Пішов Івась на поле, взяв маму на руки, приніс додому, посадив на лавку, нассався цицьки (для того додому і ніс), бо серед людей вже стидно стало. Мати плакала, просила: - Покинь, сину, цицьку, та йди у світ широкий, та й живи собі, працюючи. - Я не піду мамо, бо вас не покину, бо я ваш син, я мушу бути з вами в лиху годину. А від завтра я піду на роботу, ще й сьогодні піду до лісу, виріжу дерева на ціп, а завтра піду молотити. Пішов Іван до лісу, вирізав три граби: одного — на ціп, другого — на копиці, третього — на бияк. На другий день вранці нассався цицьки, взяв ціп під паху, півтора рубля і пішов до господарки молотити. Показався на фільварку, а єго всі засміяли, бо казали: для циція вже пізня година, тобі вже тут нема чого робити. Прийдеш завтра. На другий день Іван вже цицьку навіть не чекав, а ще до сходу сонця вже на панському7 фільварку до роботи став. Не брав, як люди, до стодоли снопи носити, а відразу три взяв (жито, ячмінь, пшеницю) й почав молотити. До полудня намолотив всі три окрити (ото Іван був!). Попоїв і взявся млинкувати. Як на диво: і ячмінь, і пшениця, і жито все добре змолоте, все гарне, чисте, що всі почали дивуватися. А після роботи пішов до пана по зарплату. - А зо що ти Іваську молотив: за гроші чи за збіжжя? - питає пан. - За збіжжя, прошу пана. - Скільки хочеш? - Стільки, щоб залізло у нагавиці. - Добре, добре, Іваську, як би я так стільки років цицьку ссав, я би також у нагавиці зарплату забрав. Зараз візьмеш, чи пізніше? - По закінченні роботи, прошу пана. Я ще завтра прийду (бо за ті нагавиці збіжжя треба змолотити все. Прийшов додому і каже: - Мамуню, дайте їсти. Я нині цілий день молотив, ще й завтра піду, а ви йдіть до Шльомки, візьміть гроші на корову. А потім ідіть на село, купуйте полотно, де можна, за всі гроші, а потім з того полотна пошийте одні нагавиці. На другий день рано Іван уже на роботі. А всі люди злі на него, та й вокоман каже: - Знаєте, люди добрі, що той цицій у нас усіх заробітки повідбирав. Ви ж би ті три скирти цілих півроку молотили б. Я б над вами стояв, для вас би гроші рахував, і так би трималися. Він як прийде на роботу два, три дні, так гумно чисте буде. Для вас, мої любі, це все погано буде. А наш Цицій, як той дідич, одну скирту за другою — шмиг та й все зібрав. Вийшов дідич, подивився на ту роботу та ще й Іваська по голові погладив. А третього дня було так само, як і всі ті дні. І робота вся була зроблена, і все так чисто було і ладно, що аж ніколи так не було, і мило було дивитися. Прийшов Івась додому і каже мамуні: - А готові нагавиці? - Вже завтра дошию. - Добре, добре, дошивайте, а я піду на подвір'я і заховаю те збіжжя, котре завтра додому принесу. На другий день пішов Цицій до пана, зміряв амбар, а потім свої нагавиці — все до міри, аж втішився. І каже матері: - Тихо, мамо, я не нароблю дурниць. З'являється перед паном Цицій по зарплату: - Прийшов до вас пане по заробіток, та й журюся, бо не знаю, чи влізе в хату. - А що мені до того? - каже пан. — Постав на подвір'ї. Так Івась і зробив. Приніс додому цілу копицю, що намолотив, закликав маму і так - Маєте, мамуню, що їсти? Можете трохи продати. Аби мали за що їсти. І ще можна продати, та й за ті гроші корову собі купити, бо я вже при вас не буду — піду служити. А мама вже й не рада, від того, що сина не буде, побачивши такий заробіток від него і як вона тепер буде сама. - Та я мушу йти служити, навчуся в Божім світі, що і як треба робити. Пішов Іван. Шкандибає дорогою і вдалечині бачить фіру. Хто то їде? То — ксьондз. Під'їхала фіра до подорожнього, Іван скинув шапку і каже: - Слава Богу! - Навіки, - відповів священик. — А звідки і куди? Іван відповідає, що йде службу шукати. - А до мене підеш? Вмієш все робити? - Та що скажете, єгомосць, те й буду робити. - Сідай на фіру, дома будемо розмовляти. Приїхали, пообідали, та Івасько до роботи. А ксьондз каже: - Е ні, так не піде, Івасю. Спершу згодимося, а тоді до діла берись. - Та прошу, єгомосць, я багато платні не хочу у вас брати, коли пробуду рік, то прошу в чоло від мене один кулак взяти. Погодився ксьондз: "То цілком добре. Кулак в чоло витримаю, бо він не є такий хоробрий, як здається". Казав Івасеві йти до стодоли молотити, а сам поїхав до собору. Приїжджає аж на другий день, та й почав жінку сварити: - Біда на тій господарці, поки мене один день не було... ш А жінка відповідає, що то все один Іван поробив, сам помолотив, сам помлинував і до амбару поносив. "Біда, - каже до себе ксьондз, - де ще рік, він мене в чоло ще не бив, а вже біль чую". І з того всього ксьондз собі гадає: нема що робити, тільки єго треба відіслати у ті ліси, ніби по дрова, а там звір ходить, і там єго смерть чекає. А то були ліси такі, не теперішні, всі в заростях. Там тигри, там ведмеді, там леви свої гнізда мали. "Вже не пожалію волів, навіть якщо їх позбудуся, але Іваська не буде. А якщо навіть вернеться, то сам від мене утече, а я за тиждень-два за ті воли забуду" — сам собі міркує ксьондз і каже: - Добре, добре, Івасю, все добре поробив. Хвалю за те. А завтра поїдеш у той ліс, привезеш дрова, бо немає чим палити. Раненько вставши, Іван запряг воли до воза і пішов до ксьондза по сокиру. - На, дитиночко Божа, та привези дрова. Іван взяв сокиру та обглядає її: "Я би нею навіть зуби не теребив, хто ж такою рубає?" І викинув її за браму. Сам поїхав до тих Бескидів, до того ліса, нарвав грабів, наклав фіру величезну, мотузкою прив'язав і знову пішов до ліса тоншого граба шукати, аби фіру заклинувати. Найшов прут гнучкий та й повертається до фіри, аж бачить: біда, волів уже не має. Прийшли за той час ведмеді, кров з волів висмоктали, а м'ясо за собою потягнули. Як побачив це Іван і давай за ними навздогін, а вони ще швидше до своєї нори: - А, чекайте, я з вами інакше зроблю. До фіри вертається, відв'язав мотузку і чимдуж за ними у хащу. Ввійшов у нору, а там їх так багато, і великих, і малих, аж страх бере. Відваги набрався і з мотузком до ведмедів. Вибрав собі двох найсильніших, до купи зв'язав, а іншим кулаком межи вуха: - То за воли мої! І повів їх, як телят, за собою і запряг до воза. А неживих волів покидав зверху на дрова та й поїхав до ксьондза дорогою мислить: "Ото біда мені буде, як до ксьондза приїду". Іде селом, а люди дивуються: якими ж то малими телятами ксьондзів наймит фіру запряг, коли вона така велика. Напевно і в браму не ввійде. Приїхав Цицій перед браму, а вона зачинена. Він узяв переставив її і почав вже на подвір'я в'їжджати: - Ага, єгомосць, ви мене волами до лісу проводжали, а приїхав я лошатами. - О, нещастя, що ж тепер робити? Та то силач якийсь, коли він з ведмедями справився. Що з волами сталося, Іваську? - Та коли я прийшов з ліса до них, то вони вже були такі неживі, як ви їх зараз бачите. - А як то сталося, яка причина? - А отих лошат мама прийшла, хотіла води напитися, а води не було, так вона крові волів напилася. Та не можна єгомосць так довго розмовляти, краще винесіть хліба та й нагодуйте тих лошат. Ксьондз пішов до хати, виніс три буханки хліба і вручив Іванові в руки, а сам повернувся в хату до жінки й каже: - Біда, жінко, мене смерть чекає. Де ж я той кулак витримаю, коли він таку силу має. Він граба нарвав фіру, переставив браму, скільки живу, ще не бачив такого сильного хлопа. Але й він мав маму! Що ж робити? А жінка й радить: - Відправ єго знову до ліса, до тих Бескидів. Там ему і станеться. Послухався ксьондз жінку та й каже Івану: - Іваську, послухай мене, сину, наше лисеньке лоша ось туди побігло, тими долами, аж до того лісу. Піди пошукай його і приведи додому, бо шкода, аби пропало. Послухався Іван і пішов, узяв уздечку і пішов вказаною дорогою аж до того місця, де та язь сиділа. Прийшов і накинув на неї уздечку і промовляє: - І чого ти втікаєш, ну хто тебе тут буде годувати? І повів її додому до ксьондза. Як побачив єго ксьондз і єго жінка, мало не помліли: - Господи, що ж то ми будемо тепер робити? Чи нам із дому втікати? Але чекай-но, небоже, що ти зараз будеш робити? Дай ему їсти, а піду до покоїв письмо писати. - Що, пообідав Іваську? - Дякую. - На тобі письмо, йди до цисаря і сам з ним розмовляй. А він винен мені гроші. Дай ему листа в руки, потім забери гроші і привези додому, - каже ксьондз Іваськові. Заложив коня, набрав фуражу на фіру, а письмо подер і викинув і мислить: - Повірте, ксьондзе, що я вам гроші привезу, бо я з такими людьми порозуміюся. Взяв із собою повісьмо, зробив батіг короткий і облив єго оливою, положив усе на фіру і поїхав. Приїжджає на цісарський двір, а там варта стоїть, не пускають єго та й ще стріляти думають. - Я вас не боюся, нічого мені не робіть, я приїхав по своє, бо справедливості немає. Якщо вмів гроші позичити, то вмій віддавати, аби моя праця У того господаря марно не пропала, якщо мені не заплатить. А варта почала наступати на Івана, а він не з лякливих та й узяв батіг та й почав усіх їх бити, примовляючи: - Мене теж родила мама! Побив Івась варту і наробив галасу. А варти все прибуває, а Івась їх всіх б'є і в скирти складає, що аж брама зламалася. Аж тут сам цісар вийшов і наказав усім стати, підходить до Івана і почав єго питати: - Звідки ти, сину? Чого хочеш? Розкажи коротко. Навіщо стільки варти побив? Мені то не потрібно! - До цісаря я хочу, прошу пана, аби борг відібрати. Позичив він гроші у ксьондза нашого і не хоче віддати. - А то дурні, дурні, що вони з тобою билися. А вони хотіли у цісаря гроші взяти, а тебе забити і тими грошима поділитися. Зачекай, зараз піду і скажу віддати. Але прошу, нічого більше не роби, зараз будеш мати гроші. -—- Аж тут і викосять гроші та й кличуть Івана: - Ми тільки позичали, а тепер перед вами всі гроші віддаємо і просимо нам вірити. - Добре, добре, мене це не обходить, аби лише наші гроші не пропали, а то я ще раз можу приїхати, якщо тих буде замало. Отримав Івась гроші і приїхав на подвір'я ксьондза і заходить до хати. Ох, Боже мій милий і ти рідний тату, так той ксьондз заплакав, як побачив гроші. - То не наймит, то сатана, він би вояком був би хорошим. Іваночку, голубчику, прошу тебе, дитинко, не можу я тебе тримати, бо у мене і так три служниці, крім тебе, два пастухи. І всіх треба годувати. Аби ми з тобою порозумілися, милий синку, я віддам тобі лоша, і ті гроші візьми, тільки відступися від своєї зі мною угоди. Спасибі вам, єгумосць, я того й хочу. Маю лоша, стайню, збіжжя, купу грошей, йду вже додому і більше не волочуся...

Записано Осипом Роздольським у с.Берлин (сучасної Львівської обл.), від Кіндрата Сторожука, в 1894 році. Стиль запису збережено.