|
|
| Рядок 1: |
Рядок 1: |
| − | [[Категорія:українська народна казка]] | + | redirect [[Як селянин доїв «цапів» (українська народна казка)]] |
| − | | |
| − | Весняного дня король Матяш вивів своїх вельмож на поле, щоб бачили, як селяни сіють кукурудзу і садять картоплю. Коли панство досить находилося й хотіло відпочити, зустріли орача, котрий спинив воли й, сидячи на плузі, потягував піпу.
| |
| − | | |
| − | Матяш здалека впізнав цього [[чоловік|чоловіка]], бо той колись служив у його ... армії, був мудрий і фіґляристий.
| |
| − | | |
| − | — Дай боже доброго здоров'я! — привітався король.
| |
| − | | |
| − | — І вам! — підняв клебаню селянин.
| |
| − | | |
| − | — Гей, брате! Чи далеко ще далеко? — кидає фіґлю Матяш.
| |
| − | | |
| − | — Та... Се буде далі, як моєму волові за рогами,— відповідає сміючись орач.
| |
| − | | |
| − | — Но, ще доста добре... А за скільки робиш?
| |
| − | | |
| − | — За три золоті.
| |
| − | | |
| − | — І всі сам проживаєш?
| |
| − | | |
| − | — Ой, ні! Я проживаю тільки один золотий, другий зичу, а третім борг сплачую.
| |
| − | | |
| − | — Дуже добре ділиш! — похвалив Матяш чоловіка.
| |
| − | | |
| − | Пани, які слухали цю бесіду короля з простим селянином, лиш витріщили очі, бо нічого не могли второпати.
| |
| − | | |
| − | — А скільки тепер із тридцяти двох? — продовжує король.
| |
| − | | |
| − | — Гей, тут біда, пресвітлий царю, бо тридцять два вже лише дванадцять!
| |
| − | | |
| − | — Гм, та це вже і справді біда! Но, айбо цапів ще зумів би подоїти, ні?
| |
| − | | |
| − | — Та цапів би ще і подоїв, якби тільки були... Айбо біда, що вже не маю дійних,— засміявся селянин.
| |
| − | | |
| − | Матяш теж засміявся, бо вони добре зрозуміли один одного.
| |
| − | | |
| − | — Та будь здоровий, [[чоловік|чоловіче]], але пам'ятай, оцю нашу бесіду нікому не розтлумачуй, доки не зустрінешся з моїм світлим лицем,— сказав на прощання король орачеві.
| |
| − | | |
| − | Відійшли вельможі недалеко в ліс, де собі полягали на зелену траву, в холодок. І Матяш спитав сміючись:
| |
| − | | |
| − | — Но, панове, котрий зрозумів мою бесіду з селянином? Хто з вас її розтлумачить, тому даю високий чин. Тут півгодини будемо відпочивати, і кожний най подумає.
| |
| − | | |
| − | І Матяш задрімав.
| |
| − | | |
| − | А пани? Гей! Їм кожному хотілося мати високий чин. Думали, думали, а потім один устав потихеньку й поза корчі, гадаючи, що ніхто не бачить, пішов на поле до старого.
| |
| − | | |
| − | Але те саме зробили один пан за другим. Коло селянина всі зустрілися й вирішили, що мусять розтлумачити його бесіду з королем, хоч би за це дорого вони заплатили.
| |
| − | | |
| − | І почали:
| |
| − | | |
| − | — Чоловіче добрий, що значить — «Чи далеко ще далеко?»
| |
| − | | |
| − | Орач поклав клебаню на землю.
| |
| − | | |
| − | — Платіть по золотому, то вам поясню... Кинули пани кожний по золотому, і чоловік сказав,
| |
| − | | |
| − | — Король мене зазвідав: чи далеко ще далеко? Він хотів сказати, чи ще далеко виджу? Коли я служив у чорній армії, мене звали «Далеко», бо я мав дуже добрі очі. Я йому відповів, ще далі, як волові за рогами, себто ще доста виджу.
| |
| − | | |
| − | — А що значить — «За скільки ти робиш?»
| |
| − | | |
| − | — Платіть.
| |
| − | | |
| − | Мусили пани кинути в клебаню ще по золотому.
| |
| − | | |
| − | — Оті три золоті, за котрі я роблю, складають одне ціле, лиш на троє поділене. З одної частини я сам живу, другу позичаю, себто дітей годую, аби вони мене на старі дні кормили, а третю частину за борг віддаю, себто утримую на неї своїх старих батьків, які мене вигодували.
| |
| − | | |
| − | — Се ж не так тяжко розуміти,— шепчуть межи собою пани,— а ми не здогадалися.
| |
| − | | |
| − | — А що значить — «Тридцять два тепер лише дванадцять»?
| |
| − | | |
| − | — Платіть по золотому!
| |
| − | | |
| − | Мусили пани вишкребти з кишень останні гроші й кинути в клебаню.
| |
| − | | |
| − | — А се так треба розуміти! король звідав, скільки в мене ще лишилося зубів, бо кожний знає, що в людини є тридцять два зуби, а я йому відповів, що маю вже лише дванадцять.
| |
| − | | |
| − | — Але ж і це не важко вгадати! — сердяться пани.
| |
| − | | |
| − | — А що означає — «Коли були б цапи, то ти б їх зумів подоїти? »
| |
| − | | |
| − | — Се вам поясню без грошей,— засміявся селянин.— Цапів я так дою, як тепер вас. Усе ваше золото видоїв у клебаню.
| |
| − | | |
| − | Пани заганьбилися і сердито говорять:
| |
| − | | |
| − | — Но, тепер ми розповімо королеві, що ти нам усе розтлумачив, хоч обіцяв мовчати, поки не зустрінеш його світле лице. Тепер тебе король покарає!
| |
| − | | |
| − | — Хіба я не зустрівся з царським світлим лицем? Таж я не раз зустрічався з ним: на кожному золотому є царське лице! Король Матяш наказав мені доти не говорити нашої таємниці, доки не буде заплачена світлим золотом.
| |
| − | | |
| − | Похнюпилися «подоєні [[цап|цапи]]», помацалися там, де їх не свербіло, і... по одному, ховаючись за корчі, повернулися до короля Матяша. А той, коли всі були на місці, нараз ніби прокинувся від сну і, сміючись, каже:
| |
| − | | |
| − | — Приснилося мені, що той простий селянин, з котрим я мав бесіду, всіх великих цапів подоїв...
| |
| − | | |
| − | Посхиляли вельможні пани голови, але жоден не проговорив ні слова, як би у рот води понабирали.
| |
