Шахзаде та його лошатко: (Туркменська народна казка)
Був собі падишах, що мав двох жінок. Від старшої жінки у нього був син, а від молодшої дітей не було.
Аж це якогось дня старша жінка померла, а її син ріс, ріс, і сповнилося йому дев'ять років. Падишах і посилає сина пасти коней край берега моря. Пасе хлопець табун, коли це з моря вискочив морський кінь і побіг до табуна. Через кілька місяців в однієї кобили знайшлося невимовної краси лошатко.
Та ось падишах надумав віддати сина до школи. Ото він і каже:
— Я хочу послати тебе до школи. А за те, що ти пас табун, дарую тобі лоша. Вибирай, яке тобі заманеться.
Хлопчик і вибрав те гарне лошатко.
— Та воно ж маленьке, це лоша, вибери, синку, краще,— сказав падишах.
— Хай собі й маленьке,— відповідає хлопчик,— аби мені було до вподоби.
От забрав шахзаде своє лоша та й іде з батьком додому. А вдома молодша дружина теж народила сина. Зрадів падишах і влаштував свято на сім днів та ночей.
Скоро став шахзаде ходити до мулли в школу. А повертаючись додому, щодня витирав своєю хусточкою храп лошаті. Ото якось прийшов хлопчик зі школи, заглянув до лошати, а воно стоїть і плаче.
Шахзаде й питає:
— Чому ти плачеш?
— Твоя мачуха напекла тобі млинчиків з отрутою. Не їж їх,— одказує лошатко.
Зайшов хлопчик у юрту й каже:
— Мамо, дай мені перепічки, я так їсти хочу.
— Я напекла млинчиків, бери їж,— відповіла мачуха.
— Ні, мамо, я хочу перепічки,— сказав шахзаде, взяв шматок та й почав їсти.
Ото пішов уранці шахзаде до мулли, а мачуха й давай розпитувати знахарку, як би його нерідного сина зі світу згубити.
Чаклунка й відповідає:
— Поклади на те місце, де спиш, очерету, зверху накрий його ліжником, потім знову очерету й накрий ковдрою. Лягай спати, а вночі покрутися-повертися, очерет зашарудить, а ти й промов: «Ой, мої кісточки!» Падишах запитає: «Чим тобі допомогти?» А ти й пошли його до мене.
Зробила падишахова жінка, як радила знахарка. А тоді як зойкне вночі: «Ой, мої кісточки!» — падишах і питає:
— Що тобі, жінко? Чим тобі допомогти?
А та й посилає падишаха до баби.
Прийшов падишах до старої, розповів їй, що занедужала дружина, та й питає, чи немає таких ліків, щоб зарадити лихові.
— О падишах, ліки проти хвороби твоєї жінки — серце лошати з чорним язиком,— відповіла стара.
Іде падишах до жінки та й каже:
— Де ж нам узяти лоша з чорним язиком?
— Не знаю,— відповідає та.— Правда, стоїть он біля порога лоша твого сина, може, то й воно. А ні, то шукай у табуні.
Подивився падишах на язик синового лошати, а він і справді чорний. Ото й каже:
— Таки чорний язик у лошати мого сина. Ось нехай прийде, та запитаймо його. Якщо син погодиться, то зробимо з серця лошати ліки.
Повернувся шахзаде зі школи, підійшов до лошати, а воно ще дужче плаче.
— Що сталося? — питає хлопчик.
— Твоя здорова й брехлива мачуха каже, що їй на ліки потрібне моє серце. Зараз твій батько попросить у тебе дозволу зарізати мене. Ти погоджуйся, але завтра, коли мене схоплять за вуздечку, я заіржу вперше. Коли ж мене повалять на землю і зв'яжуть, я заіржу вдруге. Коли ж до горла мені приставлять ніж, я заіржу востаннє. Отоді рятуй мене, бо я загину.
Заходить хлопчик у юрту, а батько й питає, чи не можна зарізати лошатко. Хлопчик погодився.
Уранці пішов він до мулли. Коли чує — заіржало його лошатко перший раз. Шахзаде й каже:
— Мулло, пусти мене додому!
А той не пускає. Ось заіржало лошатко вдруге. Хлопчик знову проситься:
— Пусти мене, мулло!
Не пускає мулла. Тоді шахзаде відштовхнув його та й ну втікати. Прибіг, а лошатко ще живе. Ото хлопчик і каже:
— Тату, поки моє лошатко ще живе, дозволь я осідлаю його та побачу, який з нього кінь був би.
— Атож, синку,— каже падишах.— Лошатко твоє, покатайся. А ми ще встигнемо!
Осідлав хлопчик свого лошачка, надяг свою зброю і проїхався перед дверима юрти.
— Чи ж гарний, тату, з мене вершник на цьому жеребчикові? — запитав син.
— Дуже гарний, синку, тільки злазь уже! — відповів падишах.
— А коли так, то добре ж,— промовив шахзаде і вдарив жеребчика нагаєм. А той так і полинув, мов птах, до неба.
Прибув шахзаде до іншого міста та й оселився там.
