Ослиця і гієна

Якось увечері, після цілого дня важкої роботи, ослиця відпочивала, прив’язана до кілочка за хижею свого господаря, а її маленький віслючок весело стрибав біля неї.

Неподалік гуляла гієна.

Побачила вона ослицю і віслючка, спинилася та так вже солодко звертається до ослиці:

— Який гарненький віслючок! Шкода було б його втратити. Треба його оберігати і пильно доглядати. А чи маєш ти, ослице, чим боронитися?

Ви вже, звісно, здогадалися, що насправді гієна хотіла зловити віслючка й з’їсти, але спершу їй треба було розвідати, чи нема тут небезпеки.

Ослиця здогадалася про таємні наміри гієни.

— Бачиш мої великі рухливі вуха? — відказала вона.— Оце і є моя зброя. Дякую за турботу, але з такою зброєю я нічого не боюся.

Гієна всміхнулася, вищиривши гострі зуби, і, думаючи, що вивідала в ослиці її таємницю, пішла собі, міркуючи, що при нагоді зловить віслючка.

Настала ніч. Гієна почала тихенько підкрадатися ззаду, щоб зненацька схопити ослицю за вуха. Але ослиця лише вдавала, що спить. Вона чекала. І як тільки гієна підійшла досить близько, щосили вдарила її по носі задніми ногами.

Оглушена гієна впала на спину. А як оговталася, то насилу підвелася й мовчки побігла геть. Відтоді ніхто її більше не бачив коло того загону.

Чи ви помітили, любі друзі, що, на щастя, злість і дурість у парі ходять?

(Малі)

дного разу, коли королівська чапля завела свої голосні співи, раптом загуркотів грім, ніби кепкуючи з птаха- сурмача.

— Слухай, громе,— звернувся той до неба.— Всі тремтять від твого могутнього голосу. Але й мене можуть почути дуже далеко.

У відповідь Бог джунглів ще більше розгуркотівся, перекочуючи по небу дзвінкі переливи свого голосу і кепкуючи:

— Ти смієш рівнятися до мене?

— Аякже, я маю на це повне право!

— Добре, ось що ми зробимо: хай кожен з нас крикне своїй дружині, щоб приготувала просяного пива, а завтра підемо й перевіримо, чи вони почули.

— Хай буде по-твоєму,— погодився птах-сурмач.

Бог джунглів тоді загуркотів, загримів так, що здригнулася небесна широчінь, а тварини й люди аж поніміли від жаху.

— Чи чуєш, дружино? Я хочу, щоб назавтра ти приготувала калебас доброго пива! Я хочу пригостити ним свого зухвалого суперника.

Птах-сурмач і собі крикнув якнайголосніше, а тоді, очевидно задоволений, розправив крила і пішов у танок.

Наступного дня подалися вони вдвох до села, де на них чекали їхні дружини.

Тим часом, якщо дружина Бога джунглів наготувала пива, дружина зухвалого птаха тільки й змогла, що принести порожній калебас.

— Ти не загадував мені приготувати пива,— пояснила вона здивованому і обуреному птахові-сурмачу.

Присоромлений сурмач більше не наполягав на тому, що має дужий голос. Він зрозумів, правда, трохи запізно, що ніхто не годен змагатися з могутнім Богом джунглів.

А щедрий Бог джунглів пригостив пивом свого жалюгідного суперника.

Через пиху іноді забувають про повагу, але пам’ятай, що для змагання з іншими самої зухвалості мало.