Про дурних багачок (українська народна казка)
Про дурних багачок В одному селі жив чоловік, що називався Пригодою. У нього все йшло шкереберть. Не було ніколи чистої години, бо його жінка, замість язика, мала бритву в роті.
Продав вола, а жінка нарікає: — Ти такий нездалий, що тебе обдурили! У голові в тебе, як у дрантивім решеті. Чоловік розсердився:
— Говориш, як з гарячки! Сама б не потрафила й гусака продати.
— Хто, я? Не бреши, бо як піду на ярмарок, то тобі облупиться від сорому лице. Будеш знати, що таке твоя жінка.
Настав ярмарковий день. Жінка вбрала новий кожух, взяла гусака під пахву і подалася до міста. Здибала якогось чоловічка й питає його:
— Як платяться тепер такі гусаки, як оцей? Чоловік потримав гусака в руках і відповів:
— Можна продати за одного ринського, дванадцять шусток.
Тоді було так, що один ринський складався з дванадцяти шусток.
Жінка прийшла з гусаком на ярмарок. Покупці питають:
— Скільки хочете за гусака?
— Одного ринського, дванадцять шусток. їй дають ринського, а вона каже:
— Дайте дванадцять шусток. Дають дванадцять шусток, а вона:
— Дайте ринського.
Покупці зрозуміли, що жінка в рахунках — ні бе ні ме ні кукуріку. Підійшов один шахрай у дрантивих лахманах.
— Нате ринського, а дванадцять шусток зараз принесу. Аби знати, кому маю заплатити гроші, дайте мені ваш кожух, а я лишу вам лапсердак.
Жінка погодилася. Дала шахраєві гусака, новий кожух і одягла його дрантивий лахман.
Шахрай радий, що стільки придбав за одного ринського, ніби крізь землю провалився. Жінка чекала, чекала та й пішла додому в дрантивому лахмані. Чоловік ледве впізнав її.
— Що сталося, жінко?
Вона розповіла, як ярмаркувала.
— Видиш, жінко, ти ляпала язиком, як по воді батогом, що продаш гусака ліпше, аніж я вола. Піду світ за очі. Якщо знайду дурнішу від тебе, то вернусь, я як розумнішу, залишуся у неї.
Чоловік подався у широкий світ. Довго йшов, аж зголоднів. У одному селі зайшов до багача. Вдома була тільки господиня. — Сідайте, добрий чоловіче,— привітала гостя.— Скажіть, хто ви є і куди йдете.
— Я Пригода. Мандрую собі світом і правду ділю між людьми.
— Йой, ми вас чекали! — і жінка дістала з-за образів хустину з великим гудзом. Розв'язала й виклала Пригоді купу грошей.— Це ми з чоловіком за багато років назбирали. Він казав, що колись має прийти до нас пригода, і журився, аби були гроші на той час.
Пригода подякував ґаздині за гроші, попросив окраєць хліба, кавалок солонини і подався у дорогу далі.
Увечері вернувся багач з лісу. Жінка весела й задоволена:
— У нас був Пригода. Дала-м йому ті гроші, що ми наскладали.
Багач сторопів.
— Ми ж складали гроші для такої пригоди, як слабість, пошесть, засуха, старість, смерть...
— А я звідки знала? — сердилася багачка. Тим часом Пригода шукав багача уже в іншому селі. Уздрів файну хату. На обійстю ледве переставляла ноги клапоуха льоха. Ото буде чим нагодувати багатьох бідних людей!
Підійшов до вікна і моргнув господині, що була сама вдома, аби вийшла надвір. Заговорив до неї, ніби на цимбалах заграв:
— У неділю видаю заміж свою льоху, аби здорова була! Я прийшов просити вас і вашого чоловіка на весілля.
— Красно дякую,— поклонилася багачка.
— І ще прошу, аби-сьте пустили свою льоху зі мною, бо моїй льосі потрібна дружка на весіллі. Це буде великий гонор для вас і для нас.
Багачка навіть не думала довго:
— Най буде, беріть!
— Але дайте їй файне вбрання: жовті чобітки, вишиту сорочку, новеньку хустку, коралі на шию, ковтки у вуха.
Багачка побігла в хату, поскладала те добро у скриню й покликала Пригоду.
Коли скриня була перед вікнами. Пригода побачив мальований віз і попросив:
— Я запряжу коні в той віз, бо негаразд гнати льоху по селу. Люди скажуть, що ми бідні.
Зробили, як казав. Багачка дала Пригоді батога у руки і — щасливо! Пригода їхав з села до села і роздавав багацьке добро бідним.
Минув час, і чоловік вернувся додому. Сказав своїй дружині:
— Я здибав багато всіляких жінок. Були розумніші й дурніші від тебе. Але я забанував за дітьми, мушу їх годувати, убирати...
На радості жінка розбила глиняний горнець, і нашій казочці кінець.