Про чоловіка, що проміняв волів на калитку (українська народна казка)

Про чоловіка, що проміняв волів на калитку Жили в Новому Давидкові, на Мукачівщині, чоловік з жінкою. Дітей у них було багато, а достатку ніякого.

От задумав чоловік розбагатіти. Вирішив купити маленьких бичків, вигодувати їх, продати і знову купити малих. За решту грошей зможе придбати шмат землі.

Так і зробив. Купив бичків й годує. Бички вже й впрягати можна, та біда — ні воза, ні ярма в бідного чоловіка в господарстві немає. Домовився він із сусідом: сусід дає ярмо і віз, він — волів, так і хазяйнують разом. Та дуже незручно було так господарювати.

— Іване, вставай! — гукає, було, опівночі сусід: знадобилося йому раптом щось привезти.

«Продам краще волів,— вирішив Іван,— вже вони досить підросли».

І погнав волів на ярмарок до Берегова.

Та ярмарок був поганий. Худоби з сіл пригнали багато, а покупців прийшло мало. Простояв Іван з волами цілий день. Ніхто навіть не підійшов до нього, щоб хоч ціну спитати.

Жене Іван увечері волів додому. Зупинився за Іванівкою, щоб відпочити. Воли пасуться собі край дороги, а він сів і сидить. Дивиться, жене якийсь чоловік з ярмарку корову й телятко. Теж, видно, не продав. «Красна корова,— думає чоловік.— Велике щастя мати свою корову. Кожного дня молоко, кожного року телятко. Можна й бичків виплекати. Молока вистачить і для дітей, і продати можна. В хаті завжди гроші. А за гроші можна і віз, і ярмо купити... Поміняю волів на корову,— вирішив Іван.— Може, чоловік ще й грішми доплатить».

— Давай, чоловіче, мінятись! Я тобі волів, а ти мені корову з телям.

Подивився чоловік на Івана, думає, що він жартує. Та коли побачив, що Іван каже серйозно, погодився.

— Що ж, давай!...

— А може, ще доплатиш щось?

— А що там доплачувати? Як мінятись, так мінятись?

— Хай буде по-твоєму! — погодився Іван. Погнав чоловік волів, а Іван — корову з телям. Та коли проходили через село, з якого була корова, Іван не міг далі й кроку ступити. Корова стала, мов кам'яна, й ні з місця. Прив'язав її Іван до стовпа й зажурився. Бачить, на дорозі показалась підвода, а за нею торохтить ще один порожній віз. Очевидно, хтось продав коней, а віз залишився. «Велике діло — віз. Еге, мій сусід як гордився возом! Навіть серед ночі турбував! Що, коли міняти корову на віз? Може, ще й доплатять. Потім куплю бичків, вигодую, й буде у мене своє тягло і свій віз»,— думає Іван.

Зупиняє він підводу.

— Давайте мінятись! Я даю вам корову й теля, а ви мені — воза!

Дивляться на Івана купці і не знають, жартує він чи правду каже.

— Віз добрий!...— каже один з купців, щоб прихвалити товар.

— А корова хіба погана? Ви ще й доплатите мені. Побачили купці, що Іван не жартує.

— Е, ні, коли міняти, то міняти.

Пішли купці, відв'язали воза, взяли корову й теля й залишили Івана на вулиці.

Вхопився Іван за голоблю й тягне воза додому. Тягне, тягне — зовсім змучився. Протягнув щось зо два кілометри, сів і відпочиває. «Так,— думає Іван,— тягнучи цього воза додому, й ноги протягну. Діти сиротами залишаться».

Раптом бачить Іван, як якийсь чоловік жене з ярмарку козу. «Е, коза — це не корова,— думає Іван.— Корова багато їсть, та й малі діти не поженуть її пасти. Корова приводить одне телятко, а коза відразу кілька козенят. Козу легко прогодувати, навіть сіна не треба косити. Кози і діти не бояться».

І поміняв Іван воза на козу.

Жене Іван козу додому і наздоганяє чоловіка з гускою лід пахвою. Ідуть вони разом, розмовляють.

— Де ви були,— питає чоловік,— куди ідете?

— Був на ярмарку, а йду додому!

— Так це ви козу купили?

— Купив!

— А сад у вас е?

— Є невеличкий.

— Ого, то ви, чоловіче, недобре діло зробили. Коза — то нещастя для саду. Дерева обгризе, об'їсть. Буде вам з нею одна морока.

Покрутив Іван головою й думає, як би позбутися кози. З нею й справді лиха не оберешся.

— А ви, чоловіче, не поміняли б мені гуску на козу? — питає чоловіка.

— Що ж, можу поміняти.

Пішов Іван далі. Бачить, іде чоловік з куркою. Попросив чоловік закурити, й розговорилися вони.

— Бачу, чоловіче, ви гуску купили.

— Купив!

— А що ви думаєте робити з нею?

— Гуска знесе яйця, з яєць вилупляться гусенята, я їх вигодую, продам, куплю бичків... Не встиг Іван закінчити, як чоловік каже йому:

— Був у мене сусід, і мав він гусей. Діти гонили гусей пасти, і якось одне гусеня десь пропало. Побив чоловік дітей, та так, що потім у тюрмі сидів.

Зажурився Іван. «Справді,— думає собі,— не буде мені спокою з гускою. Створіння воно гарне, і заробити б можна непогано, та може трапитися лихо. Підуть діти пасти гусенят, загубиться десь гусеня, а в злобі поб'ю дітей, прийдуть жандарми, поведуть у тюрму. А що робитимуть без мене діти? »

І пригадав Іван, що і його били колись у дитинстві за те, що лисиця вкрала гусеня.

— А ви, чоловіче, не поміняли б курку на гуску?

— Чому ні, поміняю! — каже чоловік.

Взяв Іван курку і йде, радий, додому. Думав: «Курка несе більше яєць, ніж гуска, курку не треба гонити на пашу». Та раптом, коли Іван був уже в Мукачеві, бачить, що з куркою щось негаразд: почорнів у неї гребінь.

А тут назустріч йому циган.

— Іване, здихав твоя курка! — каже.

— Здихає, та що з нею поробиш? — журиться Іван.

— Віддай мені, я дам тобі калитку взамін. Глянув Іван на калитку й думає: «Ай справді, калитка — діло непогане. До нас іноді сусіди приходять, дають дітям по крейцеру. А тих крейцерів нікуди відкласти, так і губляться вони. От коли б їх складати в калитку, то за рік назбиралося б стільки, що й на бичків хватило б».

Виміняв Іван калитку і йде собі додому. По дорозі його наздоганяє кум з підводою:

— Сідай, підвезу!

Стрибнув Іван до кума на віз, їдуть. Розпитує кум Івана, де був, що робив. Розповів Іван все, як було. Засміявся кум й каже:

— Продав ти, Іване, волів. А вони в тебе були перші. Коли б ти був чоловік як чоловік, поставив би могорич.

— Та чому б ні? Ходім, куме, тут і корчма при дорозі.

Заходять до корчми. Поставив корчмар перед кумами пляшку паленки, випили вони. Розплатився Іван калиткою: грошей же у нього не було. — Як же ти, куме, думаєш показатися жінці на очі? — питає кум й глузує над ним.

— Моя жінка мені й слова поганого не скаже! — промовив Іван.

— Не скаже? Вона, братіку, голову тобі зніме!

— Може, твоя і зняла б, моя — ні! Почув їх розмову корчмар й слухає, що буде далі.

— Так от, Іване, я можу з тобою битися об заклад, що твоя жінка гірко тобі заплатить за твою дурну голову.

— А я тобі, куме, віддам весь свій маєток — хату, садок, все-все, що у мене є, коли мені жінка хоч слово погане скаже!

Побилися куми об заклад. За суддю взяли корчмаря. А щоб справа була певнішою, корчмар документа склав. А в тому документі написано: якщо Іванові жінка скаже погане слово, хазяйство Івана переходить до кума. Якщо ж ні, то кум віддає Іванові волів, воза і ярмо, ще й мішки з борошном, що в нього на возі.

Прийшов Іван додому. Корчмар з кумом стали під вікном і прислухаються, що скаже Іванові жінка.

— Йшов я з волами додому,— розповідає Іван.— Бачу, жене чоловік з ярмарку корову й телятко. Думаю, от добре було б поміняти волів на корову. Молока ж у нас ніколи свого не було...

— Добре було б!..— зітхає жінка.

— От я й виміняв...

— А де корова?

— Чекай, жінко, не спіши. Жену корову додому, а вона стала, як кам'яна, й ні кроку з місця.

— От клята,— підхопила жінка.

— Я проміняв корову на віз. Бачила, як гордився сусід своїм возом?

— Гордився! — ствердила жінка й питає, де віз.

— Намучився я з тим возом й досі його в печінках чую. Везу його, везу — ну, думаю, тут мені й кінець.

— Ой, чоловіче, навіщо ж ти взяв собі такий клопіт на голову?..

— От я й проміняв воза на козу... Розповів чоловік все жінці, вона й слова поганого не сказала.

— А де калитка? — питає жінка.

— Та знаєш, жінко, зустрів я кума. Розповів йому все, а він каже мені: «Треба б могорич поставити».

— Треба поставити куму могорич! — погодилась жінка.

— Ну й заплатив я корчмареві калиткою, бо грошей у мене не було.

— Правильно зробив, небоже. Аби ти здоровий, та й я з тобою, й діточки наші. Будуть і гроші, буде й калитка, будуть і воли...

При цих словах корчмар забіг до хати. Радий, що і йому щось перепаде, вигукнув:

— Іди, Іване, заганяй кумових волів з возом до свого двору!