Про чоловіка, що служив за розум (українська народна казка)

Матеріал з Казки українською мовою
Перейти до: навігація, пошук



Про чоловіка, що служив за розум Були три брати в одної жони. Прийшли вони усі три служити до одного пана. Два з них найнялися у того пана за гроші служити, третій — за розум. Відслужили усі три у пана рік. Тоді пан тим двом заплатив грішми, а тому третьому каже:

— А тобі який розум дати?

— Який розум мені дасте, такий я візьму.

— Я тобі дам розум сякий: пушку.

— Та що з тою пушкою буду чинити?

— Без тої пушки ніколи аби-сь не йшов у дорогу, аби-сь усе з собою брав. Як тобі трафиться у лісі, а хоч де, як учуєш, що біда велика, там біжи з тою пушкою. Та й сам не біжи на ту біду, а й клич до себе других, хоча й не е коло тебе цімборів, лем ти сам. Як будеш кликати, то клич: «Штефане, Гавриле, Василю! Ідіть сюди, бо тут біда». То — один розум. Тепер той тобі розум дам, що де прийдеш до води, аби-сь сам без чоловіка не йшов у воду, кидь не знаєш, яка вода, бо сам утопишся, кидь будеш сам іти. Де тебе ніч зайде, там ночуй. Де прийдеш на ніч, а жона молода, а в жони молодої старий ґазда, там аби-сь на ніч не зоставався, бо там біда.

Іде він із своїми братами у заробок. Казав братам:

— Не йдімо тепер, бо там вода, та не перейдемо.

Айбо брати його не слухали і пішли без нього. Прийшли вночі до води, не чекали до дня, аби видіти, яка вода, а й вночі пішли у воду і втопилися. Брат їх раніцко, як дав бог день, іде на роботу. Прийшов до води там, де вони брели вночі, увидів чоловіка коло води. Звідається того чоловіка, куди є перехід через воду. Той чоловік указав йому много ниже, як брати брели, бо через воду був путь, й він у воду пішов, перебрів. Але що сталося, як воду перебрів?

Ішов біля води і не знав за своїх братів, що вони потопилися. Але найшов він одного брата на зарінку, що вода вже уверла, і він брата впізнав. І другого брата найшов у воді і впізнав: «І се мій брат». І тоді увидів, що йому той пан розум дав. «Ге, не задар я у пана служив за розум, бо я своїм братам казав, аби вночі нікуди не йшли з дому. Де їх ніч зайде, аби ночували!» І він тих двох братів дав донести у село і дав їх спрятати в селі. Айбо бирову не казав, що він брат їх. За що не казав? Бо був би бирів у нього просив много грошей за тимитів. І попові не казав. Як їх погребли, пішов собі геть із пушкою. Прийшов він в одну діброву, а в тій діброві — вона була дуже велика — не видить, що люди йойкають: «Не дайте душі погубити!»,— а чути чує. Чує він, там дуже біда, йойк дуже. Держить він той розум собі в голові такий: «З сею пушкою аби-сь там ішов, де біда!» І почав гойкати: «Іване, Грицю, Василю! Пойте, бо біда; тут б'ють людей розбійники!»

Як доходив до розбійників, з пушки стрілив. Сі розбійники його не виділи, а чули великий гойк, та й зо страху лишили чіпкарів, та й утікли, бо той не біг до них із пушкою, а здалеку гойкав. Надійшов той чоловік із пушкою до чіпкарів, що продають кистемени, заушниці, перстені, годинки, дорогі речі. Звідує їх:

— Що тут така біда була?

— Йой, чоловіче чесний, хотіли нас розбійники побити тут за грішми. Чи ти ото, чоловіче, з пушки стріляв та й гойкав? — Ой я,— каже,— з пушки стріляв та й гойкав.

— Ти, чоловіче, нас подарував животом, що нас розбійники не побили. Тепер іди з нами, де що будемо продавати, з тобою будемо ділитися, лем іди з нами.

І він з ними йде. І ввійшли в одне село, ходять цілий вечір, припрошуються на ніч. Але ніде їх не хотіли приймати на ніч. Прийшли вони до одної жони, звідаються її:

— Чи є у вас ґазда?

— Ой є.

— Та де вам ґазда є?

— Ще його не є з роботи, дораз прийде.

— Чи перша ви жона у ґазди?

— Ой я,— каже,— уже третя. Дві умерли, а я третя. Зачав той чоловік звідати:

— Як вас узяв ґазда, чи дівкою, чи удовицею? Бо той чоловік усе розум держить у своїй голові, що йому той пан дав, зато звідає він оту молоду жінчовку, чи старий у неї ґазда. Вона каже:

— Старий; чуєте, що я уже третя у нього. Но ті шість чіпкарів звідаються:

— Чи приймете нас на ніч?

— Та прийму, люди чесні.

Но тому самому чоловіку, що з ними, не є дяка там ночувати, бо йому усе тото в голові, що пан дав розум. Каже він своїм товаришам:

— Не ночуймо ми тут, ідім геть. Товариші йому кажуть:

— Та де вже підемо, коли нас ніде не хотять прийняти, а тут приймають?

— Пойте геть,— він каже.

Вони його не слухають, лем ночують там. І ота молода жінчовка внесла соломи, постелила на землю, і фарадловані люди вснули дуже. Той не хотів так само у хижі спати, пішов геть, хотів позирати, що з того буде, що йому той пан казав: «Де молода жона, а старий ґазда, там не зоставайся на ніч». І він на двір собі, ліг на оборіг. Хоче позирати звідти, що з того буде. Позирає він, а якийсь чоловік прийшов уночі до неї,— а то піп,— а їй було ім'я Марійка. Подрашпав у оболок, і вона вийшла вон. Каже піп:

— Чи дома твій ґазда?

— Ой дома, спить,— каже,— на столі.

— А ще хто в хижі у тебе є, спить там на землі?

— Та шість людей подорожніх там у мене ночує. І вони вночі не пішли до хижі обоє, бо там люди були, і ґазда в хижі був. А той чоловік слухає з оборога, що вони говорять двоє — Марійка з попом. І пішли вони обоє крадці під одну стодолу. А той чоловік зліз з оборога, хоче слухати, що піп буде говорити. Піп зняв із себе загортку, клебан і набік поклав; і піпа довга була на довгій попісарі з китицями.

Вони своє діло ділали уже двоє, а він позирав на тото. Що він хоче тепер чинити? Витяг піпу з жеба, одну китичку одрізав і собі у жеб поклав. Тоді досяг клебан та й з клебана врізав устроку, та й собі поклав у жеб і ото. Досяг панову загортку, склав учетверо і там урізав також устроку, і ото поклав у жеб собі. Но, що сталося з того? Каже піп Марії:

— Тепер ти маєш можливість зарізати діда.

— Та як би я зарізала діда?

— Так заріжеш діда, бо тепер у тебе шість людей ночує, та будеш мовити, що то люди зарізали.

І вона зарізала діда, ґазду свого. І раніцко вийшла на двір і йойкає, реве:

— Пойте, люди, зарізали мені ґазду? Так піп радив. Но що сталося? Прийшов бирів, люди з села, імили тих людей. І ті люди почали казати:

— Ми не зарізали і не чули, хто зарізав. Але їм віри не є, бо у них свідка не є, що вони не зарізали. їм шибеницю всудили, вішати їх. Але їх цімбора вшитко знає, айбо їм нічого не каже. Закопали два стовпи у селі — вішати їх. Поза чого їм осудили так скоро право? Бо таке тоді право було. Як один суддя осудив, так на тім і зосталося, не так, гей коли днесь карають правами, що і за десять років не годен чоловік вийти із права, і доти днесь пани право тягнуть, доки видять ушиник останній коло шиї Іванової. Ну, як уже знають, що ніщо тягнути, бо не є нічого в Івана, тоді право готове вже.

Прийшов там говгіль вішати тих людей шістьох за того ґазду, що зарізала жона. І говгіль їм синтенцію прочитав:

— Не ми вас вішаємо, а й ваші діла вас вішають! Тоді на останній годині, як уже ладили вішати, їх товариш, той самий, кличе:

— Чи можна би мені два-три слова повісти?

— Ой можна.

Вийняв тоді китичку з жеба свого — а там і піл прийшов позирати,— приклав до попової китиці на піпу:

— Чи може ця китиця цеї товаришем бути? Кажуть пани: — Може бути!

Вийняв з жеба устроку ту, що з загортки втяв, прикладає на місце і каже:

— Чи звідти сесе є? Кажуть світські пани:

— Ой тото звідти.

Вийняв третю устроку з жеба свого, прикладає попові на калап і каже:

— Чи може сесе звідти бути? Кажуть пани світські:

— Таки звідти е.

— Но, тепер як тото є? Так є, що не світські люди зарізали діда, що їх хотять вішати, а жона його зарізала.

— Як ти знаєш, чоловіче, що жона його зарізала?

— Я так знаю, бо й я там ночував, айбо я не у хижі ночував, а й вонка, а тих шість людей у хижі. Та я навчився того розуму в пана, бо служив за нього, аби я так не спав у хижі, де молода жона, а старий чоловік, та поза того я спав вонка.

— Та як ти видів ото?

— Я позирав на ото, бо у мене свідки сесе є, що-м указував, устроки і китиця. То у мене свідки, чи так?

— Так. Ну, хто зарізав сьої жони ґазду?

— Зарізала сама.

— Хто її радив на ото?

— Радив її піп на то; піп прийшов до неї, бо вона посестра попова.

— Но, як її піп радив?

— Звідав її піп: «Хто в тебе ночує?» — «Ночує у мене шість людей».— «Тепер ти заріж на їх ім'я. Марійко, ґазду собі, та й то ніхто не буде знати, що ти зарізала; і вийди вонка та й реви, що люди зарізали ґазду тобі».

— Но, так ти знаєш, чоловіче?

— Так, я знаю. Я їм свідок шістьом, а мені три устроки за свідків.

Тепер тих пустили із шибениці. Марійку взяли на шибеницю. Повісили Марійку. А тебе, пане, з хліба звержемо. Більше кари не маємо!

Так той чоловік був на помочі тим чіпкарям, що за розум у пана служив. І собі був на помочі, і людям тим, бо його були би завісили, якби дурний був.

Вовчик
Перегляди
Особисті інструменти