Сильний наймит (українська народна казка)

Сильний наймит

Мав батько три сини, два було розумних, а третій дурний. Каже старший син: - Я йду на службу. І пішов він служби шукати. Здибає ксьондза, і той єго питає: - Де йдеш, сину? - Та йду, - він відповідає, - може, де служби знайду. А ксьондз каже: - Може, до мене підеш на службу, сину? - А чого би не піти. А вони між собою домовилися, як вони один на одного будуть ображатися, то один одному відріжуть вуха і ніс. Пішов той наймит до стодоли молотити. Молотить, молотить — а ксьондз не кличе на полудень. Так молов день, другий... Вже наймит зіслаб. А ксьондз єго питається: - Чи, може, ти ображаєшся? А наймит каже: - А як не ображатися, два дні молотити, і ніц не їсти? Ксьондз відрізав ему ніс і вуха і нагнав від себе. Прийшов він додому, а середній брат питається єго, що то таке з ним сталося, де єго ніс і вуха. А той каже: - А йди ти, спробуй, так як я. І пішов той другий брат. І стрінув того самого ксьондза. Та й пішов до него на службу. І домовився він з тим ксьондзом, так як і єго брат старший, хто буде ображатися, тому відріжуть вуха і ніс. І той середній брат молотив три дні, і нічого ксьондз єму^ютй не давав. Та й питається ксьондз єго: - Може, ти ображаєшся? - Та як, каже середущий брат, - не ображатися, три дні робити і нічого не їсти. І тому брату ксьондз відрізав вуха і ніс. Як прийшов він додому, то той третій, дурний, каже їм: - Ви дурні, де поділи вуха й носи? Тепер вже я йду на службу. Та й пішов він. Як і єго брати, стрів він того ксьондза і пішов він до него на службу. Та й домовився з тим ксьондзом так, як і єго брати. Пішов він до стодоли, молотить день, молотить другий, третій, не кличе єго ксьондз їсти. А їсти той наймит хоче, і нема єму що робити. То він бере трохи тої пшениці, що молов, заніс до коршми, поміняв на хліб та горівку, і вже він не голодний, має сили далі робити. Ксьондз то взнав, але нічого не говорить, бо як скаже, то той наймит відріже єму вуха і ніс, бо такий мають договір. То вже кличе ксьондз наймита до хати на обід, би той єго добро до корчми не носив. Вже дала єму їмость їсти, а дитина мала: каку, каку. Та й їмость каже до наймита: - Виведи її, Іване, надвір. Іван вивів, вернувся з тою дитиною до хати, а єго миска пуста. І так один день, другий, третій — дитина проситься на двір, і як Іван з нею вийде, то єго миска враз стає пуста. То на четвертий день Іван вивів дитину на вулицю, і там її залишив. Сам вернувся до хати, сів та й їсть. А їмость єго питається: Надворі, зорі рахує, - відповів наймит. їот вийшли надвір, подивилися, дитина вже замерзла. Сказала про того їмость зндзу, а ксьондз на то відповів: Ніц я не можу зробити, не треба було Івана надвір висилати. Зіда ксьондзу з тим Іваном! Як єго відпровадити? Питається наймит: - Може ви, пане, ображаєтесь? То я вам вуха і ніс відріжу і піду від вас. - Та де, Іване, чого би я ображався! — каже ксьондз. Вже ксьондз боїться свого наймита. Післав єго до стодоли молотити. А Іван змолов разом, докупи: і гречку, і ячмінь, і овес. Та й на то питається ксьондза, чи він )ажається. А ксьондз мовчить, бо що має робити? І наміркував він послати Івана до у, по дерево, щоб криницк» будувати (а в тім лісі жили страшні медведі, то вони єго зірвуть). Запряг Іван воза і поїхав до лісу. Нарубав дубів, поскладав їх на віз, та й віз \. ними поламався. Заким лагодив віз, прийшли до него медведі, а він каже до них: - Не руште вола, бо я вас позапрягаю у віз. Медведі єго не слухали, і з'їли вола, то він їх полапав і запряг у віз. Приїхав він до го ксьондза, розпріг тих медведів з воза, і загнав на обору. А вони на оборі всю худобу редушили. Ксьондз як то побачив, аж за голову взявся. А Іван питається: - Може, пан гнівається? - Та де, чого би я гнівався? — боїться ксьондз сказати правду. Вирішив послати ксьондз Івана в Чортків до млина. І насипав єму у мішки замість -иениці полови. Приїжджає Іван на той млин, стрічає єго кривий чорт (той, що жив у )му млині). Та й питається чорт в Івана, що єму треба, чого він приїхав. - Приїхав пшеницю молотити на муку, - відповідає наймит. А чорт на то каже: - Ну то ходи боротися. Пішли вони боротися, та й Іван поборов чорта. Побіг той кривий чорт до старших чортів, питатися, що має з Іваном робити. А ті сказали: "Раз він тебе поборов, то мусиш робити, що він скаже". Почав Чорт молоти, а Іван ліг спати. Дивиться той злий, а то не пшениця, а полова. Але ему що з того, що Іван ему дав, те й меле. Змолов усі мішки, будить Івана. Встав наймит, подивився на муку, а то не мука, а полова, та й кричить на чорта, що той єму наробив. Нема що чорту робити, мусів літати по околицях, і збирати Івану пшеницю на муку. Понаносив тої пшениці досить, змолов муку, і вже Іван їде до дому. А той кривий чорт дуже злий на него. Вирішив єму шкоду зробити, поламати воза. А Коли Іван їхав через міст, чорт зловився за вісь, і зламав її. Але Іван шустрий, вхопив чорта за руку, та й каже єму: - Раз ти, чорте, поламав мені воза, то додому мене і муку понесеш сам. Заніс чорт Івана з мукою додому, ще й получив на кінець. Як побачив ксьондз тую муку, дуже сильно настрашився. Страх єго взяв, що Іван був в такому страшному млині, вернувся живий, ще й таку гарну муку з полови привіз. Та й думає ксьондз далі, як позбутися свого наймита. Надумав послати Івана, щоб той зарізав веприка (а той веприк дуже сильний і злий був), то той єго вже точно розірве. Пішов Іван до хліва, а ксьондз через шпарку заглядає, що то буде. А Іван зайшов до середини та й кличе веприка: "Куць, куць, куць, куць..." Той веприк прибіг до Івана, а він єму щиглика по голові дав, і веприк впав, перевернувся. Ксьондз як то побачив, побіг до їгомості і йойкає: - Їгомость, що то буде, Іван веприка не колов, а дав ему щиглика і той перевернувся. А коли домовлявся з ним за роботу, то він ніякої плати не хотів, лише казав, що дасть мені тиглика в лоб! Ой, Їгомость, біда! Радиться ксьондз зі своїми парафіянами, що має робити з Іваном. А ті ему так казали: " Як їмость наймита приймали, то з нами не радились. То тепер слухайте нас, і робіть, к скажемо. Ви мусите з їгомостею десь на місяць піти з цієї парафії. Як Іван увидить, ю вас нема і нема, то піде сам звідси, бо що має робити? Послухався ксьондз своїх парафіян, прийшов додому і каже до їмості: - Бери великий мішок, складай в него добро, щоб мали що на місяць їсти і вдітися, і будем втікати. Але так втікати, щоб Іван не бачив, бо інакше ми єго не позбавимося. Взяла Їгомость мішок, складає все в него, а ксьондз тримає. Посилає ксьондз Їгомость, цоби книжки єму в той мішок положила. А Їгомость на то відповіла: - Йди їх сам візьми, бо я не знаю, де вони лежать. А Іван не спав, і то все чув. То коли ксьондз пішов за книжками, Іван заліз в той іішок, і сховався під лахами. Зібрали їмость з їгомостю собі мішок і тікають. Вийшли з ати, тікають, дивляться, чи Іван за ними не біжить. Пройшли вони добрий кавалок, і ван відізвався в мішку: - Чекай мене, попе! - Втікаймо швидше, бо вже жене за мною! — ксьондз до їмосгі. Біжать, біжать вони, а той знову з мішка: - Попе, чекай на мене! Втікали вони від Івана, втікали, помучилися вже, не мають сили. А добігли вони якраз у ріки, то вже зупинилися там, і вирішили ночувати, вже далі не йти. Розложилися вони юло тої річки, полізли до мішка, щоб щось собі простелити, та й найшли Івана. - То ти, Іване, тут? — питає ксьондз. А Іван на то: - Та де ви, пане, то там і я. Повечеряли вони всі разом, і вже лягають спати. І каже їмость до їгомості: - Ми лягаймо тут, а Іван нехай лягає ближче до річки. Як він засне, то ми єго кинемо у воду, і він втопиться, і так ми єго позбудимося. А Іван то все чув. І коли їгомость заснула, він її пересунув ближче до річки, на своє місце. А сам будить ксьондза, і шепче єму тихо: - Вставайте, їмосте, будем Івана топити. Ксьондз зірвався, схопив їгомость за ноги, а Іван за руки, та й кинули її у воду. І тут ксьондз увидів, що то у воду кинули не Івана. Та й бігає над річкою, хоче спасти їмость, та з того сам упав у воду і втопився. А Іван вернувся у ту парафію, скликав парафіян і сказав до них: - Вже вашого ксьондза нема і не буде. Платіть мені гроші, за той рік, що я робив, і я йду від вас. Заплатили Іванові парафіяни, і вернувся він додому до своїх братів. Прийшов і сказав їм: - Ви є дурні. Бо робили, ніц не заробили, а лишилися без вух і носа. А я відробив рік, всі муки перетерпів, але господарку собі заробив. На тому казка і скінчилася. Записано Осипом Роздольським у с.Берлин (сучасної Львівської обл.), від Гілька Сена, в 1895 році. Стиль запису збережено.