Скляні гори (Білоруська народна казка)

Жили собі селянин з дружиною. Був він трударем, і вона неабияка була трудівниця.

Якось жінка взяла серп і пішла жати. А в неї було маленьке дитя в колисці, хіба що воно вже навчилося повзати. Ось вона жне та жне, жне та жне, жне та жне, маля не плаче, і мати на нього не дивиться. Доти вона жала, поки час додому йти. Жінка до колиски — а дитинки нема. Вона вже шукала-шукала, гукала-гукала — нема маляти. Тоді вона взяла порожню колиску й пішла додому плачучи. А те маля виповзло з колиски і поповзло, і поповзло — поповзло в ліс. Зустрів його лісовий господар, узяв з собою і годує. І назвав його Іван Знайда. Чи довго, чи недовго часу минуло, от він і каже хлопчикові:

— Ну, йди тепер до свого батька, до своєї матері!

Іван пішов. Ішов, ішов — б'ються три завірюхи. Він до них:

— За віщо ви б'єтеся?

А ось за віщо,— кажуть,— знайшли ми три речі: перша — килим-самоліт, друга — сіряк-невидимка, третя — гаманець грошей. То ось ми не поділимо, отож і б'ємося!

Он,— каже,— за віщо ви б'єтеся. Ген там гора висока-висока. Ви йдіть на ту гору, станьте пліч-о-пліч та й біжіть з гори. Яка випередить, та все й візьме!

Пішли завірюхи на ту гору, а він за ті речі, взяв та й пішов — усе забрав! Не пішов до батька та до матері, а пішов до того лісового господаря, що його вигодував. Той господар питає:

Ти чого повернувся?

Повернувся, бо знайшов три речі!

Які речі?

А ось,— каже,— перша — килим-самоліт, друга — сіряк-невидимка, третя — гаманець грошей!

— Що ж, добре! Тепер я тобі вкажу наречену. І розповів йому прикмети.

Будеш ти іти — летітимуть три голубки. І сядуть вони біля моря, там де прийдуть до купання — дівчата такі, що замилуєшся. Як вони підуть митися — ти вибери зручну мить та в одної одяг і забери. Забереш, а тоді візьми її за праву руку і веди, і одружишся ти з нею, і таке тобі буде життя гарне! Тільки не пий нічого з її рук. А якщо поп'єш, вона тебе покине!

Він і пішов. Ішов та йшов, ішов та йшов за тими прикметами, які йому сказав господар, і прийшов до моря.

Прийшов до моря, сів на камінь і бачить — летять три голубки. Як летіли, так і впали біля моря; летіли голубками, а як сіли, стали дуже гарними дівчатами!

Ось тоді він повзком до одягу й забрав у однієї сорочку. Як вони помилися, то дві одяглися і полетіли, а одна кинулася — нема її одягу. Почала вона шукати одежу. Вона і шукати, вона і гукати, вона і плакати — нема сорочки, та й годі! Тоді стала говорити:

— Хто тут є, хто з мене посміявся? Якщо старий — будеш батько мій рідний; якщо середній — будеш дядечко мій рідний; якщо нежонатий — будеш чоловіком моїм вірним!

Він озвався. Вона прийшла до нього, бачить, що хлопець гарний.

— Гаразд,— каже,— будеш мені чоловіком, а я тобі дружиною,— віддай мою сорочку!

Він віддав сорочку, вона одяглася, він її за праву руку й повів. Приводить її до батька та матері. А батько каже:

— Ой сину мій! Ти по світу ходив, яку полюбив, ту й привів. Ця з тобою жити не буде! Ось поїду до багатія, висватаю тобі жінку!

Але син просить батька, щоб одружив з тією, що привів, та й годі. Ну, й одружив батько з цією, що привів. Жив він з нею добре, поки з її рук не пив. А вона почала сварити його, що нічого з її рук не п'є.

Ну, й випив він з її рук. Та й заснув. А вона обернулася голубкою, покинула його, полетіла. Тільки сказала на прощання:

— Чи побачимося, чи не побачимося — в Скляних горах! Крізь сон це він ніби чув. Ось він прокинувся — нема дружини. Він до батька.

— Нема,— каже, — моєї дружини, покинула мене!

— Хіба, сину мій, я тобі не казав? Хіба ж така в родині житиме?

— Я піду її шукати, батечку!

— Ні, сину мій, ти не йди її шукати, я тобі висватаю кращу, із заможної родини.

— Ні, батечку, піду її шукати!

Та й пішов. Ішов, ішов та й зайшов до того лісового господаря, що його вигодував. Той і каже:

А що, Іване Знайдо, чи я не казав тобі, не пий з рук дружини? А ти не послухав, ось вона тебе й покинула. Чи вона тобі щось казала, як виходила?

Та тільки сказала, що чи побачимося, чи не побачимося — в Скляних горах!

— Показав би тобі, де ті гори, та сам не знаю! Вийшов на ґанок, крикнув молодецьким голосом, свиснув богатирським посвистом — летять до нього птахи, скільки є на світі, всі злетілися. Він питає:

— Ви по світу літаєте, чи не чули, чи не бачили, де Скляні гори?

Вони кажуть:

Ми весь світ облетіли, а Скляних гір ніде не бачили! Тоді лісовий господар каже:

Ну, от що, на тобі клубочок! Кинь цей клубочок: куди він покотиться, туди і йди. Прикотиться цей клубочок до нашого середнього брата. Може, він покаже тобі, де Скляні гори!

Іван узяв клубочок, кинув перед собою. Клубочок покотився, і він пішов. Ось прикотився клубочок до середнього брата. А той брат як загримає на нього:

А що, чи не казав тобі мій брат — не пий з рук дружини своєї? Ти не послухав! Що вона тобі казала, як виходила?

Та тільки сказала, що чи побачимося, чи не побачимося — в Скляних горах!

Середній брат каже:

— Показав би я тобі, де ті гори, та сам не знаю, де вони!

Середній брат вийшов на ґанок, крикнув молодецьким голосом, свиснув богатирським посвистом — біжать до нього звірі, скільки є на світі, всі йдуть до нього, тільки одних вовків нема.

Він питає:

— Ось ви, звірі, світом ходите, чи не чули, чи не бачили, де Скляні гори?

Вони кажуть:

Ми весь світ обійшли, Скляних гір не бачили!

Сказав би я тобі, де Скляні гори,— каже середній брат,— тільки не знаю, де вони! На тобі клубочок, ти кинь перед собою. Куди клубочок покотиться, туди ти і йди! Прикотиться клубочок до старшого нашого брата. Може, він відає, де ті гори!

Ось Іван узяв цей клубочок, кинув перед собою. Клубочок покотився, а він іде слідом. Прикотився клубочок до старшого брата. Брат як загримає на нього:

— А що, Іване Знайдо, чи мій брат не казав тобі, щоб не пив з рук дружини? А ти не послухав, ось вона й покинула тебе!

Старший брат вийшов на ґанок, крикнув молодецьким голосом, свиснув богатирським посвистом. Аж біжать до нього вовки — скільки є на світі, всі йдуть. Тоді він питає:

— Ось ви, вовки, світом ходите, чи не бачили, чи не чули, де Скляні гори?

Той каже:

— Не бачив! Той каже:

— Не чув!

Він як крикне на них:

— Не може такого бути! Ви по всьому світу бігаєте і нічого не знаєте? Чи всі ви, вовки, тут?

Глядь, глядь — одного вовка нема, кульгавого. Старший брат вийшов на ґанок, як свисне — листя осипалося в лісі! Того вовка нема. Він удруге вийшов. Як свисне, то гілля поопадало! Шкутильгає нарешті вовк. Він до нього:

Де ти ходиш? Ми давно на тебе чекаємо!

А я,— каже,— далеко ходив!

Куди ж ти далеко ходив?

А я був,— каже вовк,— у Скляних горах!

Тоді добре. Якщо ти був у Скляних горах, то одвези Івана Знайду в ті гори!

Гаразд!

Іван усівся на вовка. А вовк кульгавий — кульг! кульг! кульг!

Ой, вовче, ти ж кульгавий! Як на тобі їхати? Краще вже пішки йти!

Тоді ти де верхи, а де пішки!

Ні,— каже Іван,— у мене є річ така — килим-самоліт: він швидше доставить.

Ну, тоді сідай на килим-самоліт,— каже вовк.— Ти ж у мене вирви поміж вухами хутро. Якщо я тобі буду потрібний, ти вогник висічи, хутро припечи — я до тебе й з'явлюся!

Вовк показав йому дорогу. Полетів Іван. І прилетів до Скляних гір. Дерся-дерся, дерся-дерся на гори, ніяк не вилізе. Висік вогнику, припік вовче хутро — чи не підкаже вовк, як видертися на гори? Аж біжить вовк до нього.

Про що ти, Іване Знайдо, мене просиш?

Та ось не можу на гори вилізти!

А ти йди на базар, купи заліза, піди до коваля, хай він викує залізні кігті на руки й на ноги. Ти зійдеш на гору, зустріне тебе вартовий. Питатиме тебе, що ти за людина. А ти скажи, що кухар, що вмієш добре страви готувати панам. Тоді вони тебе приймуть. Там твоя дружина головною ключницею. Ось там ви й побачитеся!

Пішов Іван на базар і купив заліза та поніс до коваля, викував кігті на руки й на ноги і подерся на гору. І зійшов. Зустрів його вартовий. І питає у нього:

Хто ти такий?

А я,— каже Іван,— кухар: вмію добре страви готувати!

— О, нам такі люди потрібні! Йди до ключниці, вона скаже, що готувати.

Він прийшов до ключниці. І пізнав він її, а вона його — обнялися і поцілувалися.

— Ось я,— каже дружина,— казала тобі, що побачимося в Скляних горах, то й довелося!

От він живе там і день, і два, і три, і тиждень, і невідомо скільки вони там жили. Якось вона каже:

— Чоловіче мій любий, чоловіче мій вірний! Твій батько знає, що він тебе одружив зі мною, а мій же не знає, що я за тебе заміж пішла. На тобі грошей, іди на базар і купи шестеро коней, які найкращі, карету, яка найкраща, кучерів, які найкращі! Пішов Іван на базар і всього того накупив: і коней, і карету, і кучерів, чи там одного, чи двох. їде він цією каретою з кучером. Приїхав, то вона й каже:

— Чоловіче мій любий, чоловіче мій вірний! Залишайся тут у Скляних горах, ходи, де тобі любо, пий і їж, що захочеш, тільки у хлівець сяким-таким ликом зав'язаний не заглядай! А я поїду до свого батька. Він як побачить, що добрі коні, карета гарна, то й подумає, що це сват приїхав.

От вона поїхала, а він ходив, ходив, і так кортить йому в хлівець той зазирнути. Так прикортіло йому, що таки відчинив і подивився: а там Кощій Безсмертний підвішений і кінь його підвішений. Кощій каже:

— Гей, Іване Знайдо! Нагодуй мене! Я тебе тричі від смерті порятую!

— Чим же тебе годувати?

— Та принеси мені буханець хліба! Іван пішов приніс буханець хліба. Кощій сам їсть і коня годує, сам їсть і коня годує. Буханець хліба з'їв, другий просить. Іван пішов, другий приніс. Кощій сам їсть і коню дає, сам їсть і коню дає. З'їв два буханці, третій просить. Іван пішов і третій приніс. Кощій сам їсть і коня годує, сам їсть і коня годує. Під'їв.

— Нагодував,— каже,— тепер і напій. Принеси мені відро води!

Іван приніс. Кощій сам п'є і коня напуває. Відро випив, друге просить. Іван пішов, друге приніс. Кощій сам п'є і коня напуває, сам п'є і коня напуває. Випив два відра, третє просить. Іван приніс. Кощій сам п'є і коня напуває, сам п'є і коня напуває. Напилися. Тоді Кощій осідлав коня, сів на нього.

— Так ось,— каже,— дякую за твій хліб-сіль, але, Іване Знайдо, жінка моя, а не твоя!

Сів і поїхав. І зустрів він Іванову дружину, взяв з собою і повіз у інші Скляні гори. Лишився Іван один у цих горах. Ходив він, ходив, нудився-нудився: «Що тут робити? Піду її шукати!» Знову ж: де шукати її? Де ж ті Скляні гори? Згадав про вовка, вогника розклав, вовче хутро припік — шкутильгає вовк до нього.

Про що ти мене, Іване Знайдо, просиш?

Та ось, — каже,— знайшов був дружину, та знову загубив!

То ти ж не послухав її — подивився у той хлівець! Вовк йому знову показав, де ті гори Скляні. А Кощій Безсмертний понаставляв багато вартових на тій Скляній горі.

Іван сів на килим-самоліт і полетів. Прилітає на ту гору й загорнувся в сіряк-невидимку. Як одягнувся він, то його і не бачить ніхто. Він поминув варту, став питати, де Безсмертний Кощій. І тут сказали йому, що Кощій поїхав кудись. Іван знайшов дружину і забрав її. Сів знову на килим-самоліт, дружину посадив, і полетіли.

Зустрічаються в дорозі з Безсмертним Кощієм. У того кінь заіржав. Кощій питає:

— Чого ти, коню, заіржав?

А того,— каже,— що Іван Знайда украв твою жінку!

Тільки й усього! Ми зараз поїдемо додому, вирубаємо галявку, на ній посіємо пшеницю, з тої пшениці наваримо пива, пива нап'ємося, його доженемо і жінку відберемо!

Ось вони поїхали додому, вирубали галявку, посіяли пшеницю, з тої пшениці наварили пива, напилися і поїхали. Івана догнали й жінку відібрали. Ось і каже Кощій Іванові:

— За твій хліб-сіль прощаю тебе! Я б тебе вбив, та прощаю. Пам'ятай, що один раз від смерті врятував!

Іван залишився знову сам. Думав, думав: «Що тут робити? Піду знову по дружину!»

Ну, тепер він уже знає: сів на килим-самоліт і полетів. А Кощій поставив варту: раніше була щільна, а тепер ще щільніша. Та що Іванові ця варта, коли він у сіряк-невидимку загорнувся, то його ніхто не бачить. І пройшов мимо. Пройшов і розпитав:

Де тут Безсмертний Кощій?

Він був,— кажуть,— та полетів у інше царство!

Іван до дружини. Забрав її, посадив на килим, сам сів, і полетіли. І їдуть. Знову зустрілися з Безсмертним Кощієм. Кінь його заіржав.

Чого ти, коню, заіржав?

Та,— каже кінь,— Іван Знайда знову вкрав твою жінку!

Пусте! Ми ж поїдемо додому та вирубаємо галявку, на ній посіємо пшеницю, з тої пшениці наваримо пива, пива нап'ємося, його доженемо і жінку відберемо!

Поїхали додому, вирубали галявку, посіяли пшеницю, наварили пива, напилися і поїхали. Догнали їх, Кощій жінку відібрав.

— Ну, пам'ятай же: я тебе двічі від смерті врятував. Я б тебе тепер убив, та за твій хліб-сіль прощаю! Але коли вже за третім разом приїдеш — уб'ю!

Лишився Іван сам. Що тепер робити? Думав-думав — на смерть іти! «А, піду знову по дружину!» Сів на килим-самоліт і полетів. Та варта ще щільніше поставлена. А що Іванові варта, коли в нього є сіряк — загорнувся, то його ніхто й не бачить. Пройшов повз варту. Зайшов у місто і питає:

Де тут Кощій Безсмертний живе?

А він був,— кажуть,— та полетів у інше місто! Іван зайшов до дружини і каже:

— Розпитай ти в Кощія, де він вислужив такого коня.

— Гаразд, я розпитаю. Тільки йди ти поки що з цього міста, бо він тебе вб'є!

Іван пішов. Кощій приїхав - вона до нього.

— Де, — питає, — ти собі такого коня вислужив?

— О, де вислужив? Ти гадаєш, що І твій Іван Знайда вислужить? Ні, не вислужить! У тридев'ятій землі, у тридесятому царстві живе Баба Яга. А у неї сто кобилиць. Хто пропасе тих кобилиць три дні, тому дасть на вибір найкращого жеребця. Але в неї вже всі кілки - обвішані головами: як не пропасе три дні, голову з пліч. Тільки один кілок лишився. Коли піде Іван Знайда коня вислужувати, то на тому кілку його голову повісять! Ось Кощій побув трохи і знову поїхав кудись. Іван Знайда знову пішов у місто, розпитав:

Чи був тут Кощій?

Був!

А тепер удома?

Ні, поїхав кудись!

То Іван до дружини.

Ну, що,— каже,— чи питала?

— Питала!

— Ну, що сказав? А сказав,— відповідає,— що за тридев'ять земель, у тридесятому царстві живе Баба Яга. Є у неї сто кобилиць. Хто тих кобилиць пропасе три дні, тому дає на вибір найкращого жеребця. Але всі кілки — обвішані головами: хто не пропасе три дні, голову з пліч. Тільки один кілок лишився. Коли піде твій Іван Знайда коня вислужувати, то на тому кілку його голову повісять!

Іван думав, думав, що тепер робити? Чи на смерть іти? «Ну, хоч що б там було, а жеребця піду добувати!»

Кинув він і той килим, і сіряк і пішов пішки.

Ішов, ішов і приходить до моря. Лежить на березі рак. Узяв Іван кілок.

— Вб'ю зараз цього рака та й поїм! А рак каже:

— Гей, Іване Знайдо, не вбивай ти мене! Відколупни з мене лушпину і візьми в кишеню. Коли я тобі потрібний буду, то ти вогник висічи і лушпинку припечи, я до тебе і з'явлюся — і може знадоблюся!

— Іван зіпхнув рака у воду, той поплив. Лишився Іван голодний. Зайшов у ліс — на дереві тутукають дятли. Він подумав: «Полізу заберу цих дятлів та й під'їм!»

Підлазить туди — летить старий дятел.

Гей, Іване Знайдо, не губи моїх діток! Ти в мене вирви пір'ячко і поклади в кишеню! Коли я тобі потрібний буду, ти висічи вогнику, моє пір'я припечи. То я до тебе з'явлюся,— я тобі згоджуся.

Пішов Іван, знову не ївши. Ішов, ішов — повзе мурашка через дорогу.

— Візьму я кілок і вб'ю цю мураху, та й буде що їсти! Мураха каже:

Не вбивай ти мене, Іване Знайдо! Ти в мене вирви лусочку і поклади в кишеню! Коли я тобі потрібний буду, ти висічи вогника і припечи мою лусочку. Я тобі двічі в пригоді стану!

Знову Іван голодний пішов. Уже він приходить до тої Баби Яги, куди йшов.

— Добрий день, бабусю!

А, Іване Знайдо, добрий день! Чого прийшов?

— Та ж жеребця вислужити!

Чудово. Я таких людей чекаю давно! Якщо ти в мене три дні пропасеш кобилиць, віддам жеребця на вибір.

Одразу йому вечерю приготувала, нагодувала, ліжко постелила, ліг кін спати. Назавтра вона встала, піч затопила, обід приготувала, млинців напекла, у кошик поклала і будить його:

— Вставай, Іване Знайдо, пора кобилиць гнати в поле! Він устав, умився, кошик на плечі, сів на кобилицю і погнав табун у чисте поле. Пасе коней до полудня. Захотілося йому пополуднувати. Він кошик відкрив і млинці з'їв. Як з'їв, одразу і заснув. Бо вони, млинці з сонним зіллям були спечені. За той час що він спав кобилиці й поховалися.

Приходить Баба Яга до нього і будить його:

— Іване Знайдо, ти що, моїх кобилиць проґавив? Га? Ну й конюх! Оце-то напас!

Думав він, думав: що робити? Де шукати? Думав він, думав.

Казали і той, і той, що я тобі стану в пригоді. І згадав він про вовка. Ось він вогник висік, припік вовче хутро - шкутильгає вовк до нього.

Про що ти мене, Іване Знайдо, просиш?

Ось пас кобилиць, та не знаю, де вони поділися?

Дарма,— каже,— це ж уже в тебе в кишені! Тепер вони сховалися в море, то їх рак вижене! А другий день пастимеш, вони сховаються на дереві, то тоді дятел вижене. А третій день ховатимуться в землі, то тоді мураха вижене! Ну бувай на тому!

Досі вовк йому служив, тепер уже не буде! Ось тоді Іван вийняв ракову лушпину й припік. Повзе рак до нього.

— А що, Іване Знайдо, що б ти тепер робив, якби мене вбив? Я казав, що стану тобі в пригоді! Так воно і є! Ти йди, стань там і там, а я піду в море, зберу всю свою силу — і вижену їх. А ти стій та лічи! Як останню порахуєш, то мерщій сідай на неї і жени додому!

Іван так і зробив. Приганяє кобилиць. Баба Яга стоїть на воротах і ніби радіє: от конюх, так конюх, молодець! Тепер вона на них злиться. То ж усі її дочки! Взяла металевого прута і пішла їх карати.

— А,— каже,— кляті дівки, ви з ним знюхалися, від нього не поховалися!

І набила їх. Потім вечерю йому приготувала, він повечеряв і ліг спати. Баба Яга стала вдосвіта, піч затопила, млинців напекла, поклала в кошик і будить його:

— Встань, Іване Знайдо, вже час кобилиць гнати в поле! Він устав, умився, кошик за плечі — і погнав табун у чисте поле. Пасе він їх до полудня. Захотілося йому пополуднувати. Він кошик відкрив і з'їв млинці. Як тільки ті млинці з'їв, так і заснув. Приходить бабця знову до нього, будить його:

— Встань, Іване Знайдо!

Він прокинувся.

— А де моїх кобилиць проґавив? От конюх! А він уже осмілів, то він на неї цитькнув.

Що ти, каже,— Бабо Яго! Що ти мені дорікаєш — вдень не пасеш! Нехай ходять, де хочуть. Якщо ввечері не прижену, тоді я винен буду!

— Ну, добре, знайду я тебе і ввечері!

Тепер він висік вогнику, припік пір'я. Летить дятел до нього:

А що, Іване Знайдо, що б ти робив тепер, якби моїх діток з'їв? Ти б тепер сам загинув! А я ось тепер прислужуся тобі. Ну, йди ж ти стань ось там і там, а я зберу свою силу — я їх повиганяю!

Іван і став там — за його порадою. А дятел зібрав свою силу. Як почав їх дзьобати, почав довбати — падали вони, падали, нікуди їм уже подітися! Почали вистрибувати. Вони по дуплах ховалися. А він підраховує. Дорахував до останньої і погнав додому. Це вже два дні пропас. Приганяє табун додому, Баба Яга стоїть на воротах.

— От молодець конюх! Два дні пропас! Ще день пропасеш — одержиш жеребця!

А на кобилиць сердиться, що не сховалися від нього. Взяла металевого прута і давай їх шмагати. Тоді приготувала йому вечерю, він повечеряв і ліг спати. Баба Яга встала вдосвіта, піч затопила, млинців напекла, у кошик наклала і будить його:

— Вставай, Іване Знайдо, пора кобилиць гнати в поле! Він устав, умився, кошик на плечі, сів на кобилу і погнав

табун у чисте поле. Пасе кобилиць до полудня. Пасе, і ходять вони добре. Захотілося йому полуднувати. Він кошик відкрив та млинці з'їв. Як тільки з'їв, так і заснув. Тільки він заснув, Баба Яга приходить до нього знову. І будить його:

— Іване Знайдо!

Він як підхопиться!

— А де ти моїх кобилиць подів? Я на тебе сподіваюся, а їх нема?

А він на неї:

— Чого ти мені дорікаєш — удень вони самі пасуться, аби до вечора я пригнав їх! Якщо ввечері не прижену, тоді я буду винний!

— Ну, гаразд, ввечері побачимо!

Баба Яга вже не сподівалася, що він знайде їх. Вона знає, де кобилиці. Іван узяв висік вогника, припік лусочку мурашину. Повзе мураха до нього.

— А що, Іване Знайдо, що б ти тепер робив, якби мене з'їв? Ти б тепер сам пропав! Я ж казала, що прислужуся тобі. Ну, йди ж стань ти ось там і там, я зберу свою силу і їх повиганяю. А ти стій і лічи.

Він пішов і став. Мураха зібрала свою силу і вигнала їх з-під землі. Він дорахував до останньої і погнав табун додому — там Баба Яга в очі йому ніби радіє.

— Ну, Іване Знайдо, молодець! Три дні пропас! Завтра жеребця одержиш!

А сама сердиться на них. Узяла залізного прута і давай їх шмагати. Потім йому вечерю приготувала, він повечеряв і ліг спати. На ранок устав, умився. А вона просить уже його:

— Іване Знайдо, служив ти мені добре три дні, пропас моїх кобилиць — зроби послугу мені: розсій коробочку маку!

То він і подумав: «Не таку службу служив! Ця служба за іграшки» Взяв цю коробочку маку і посіяв. А вона каже:

— Та розсіяти я й сама розсіяла 6, а ось як його зібрати, щоб знову повна коробочка була?

Тепер він розізлився:

— Що таке? Загадувала розсіяти, а тепер збирати треба!

— Ні, я не буду чекати, поки він виросте, збери зараз! А не збереш — не одержиш жеребця!

Тепер він думав, думав: «Скільки служив, і ось тобі — не одержиш жеребця!» І згадав він про мураху: «Вона ж казала, що двічі стане мені в пригоді!» Висік вогника, припік мурашину лусочку. Мураха до нього:

— А що, Іване Знайдо, що б ти тепер робив, якби мене з'їв? Ти б тепер сам загинув! Постав ти цю коробочку посеред галявини, а я зберу всю свою рідню на допомогу.

Він поставив цю коробочку, мурахи як поповзли, то вмить зібрали — повна коробочка. Приносить він коробочку до неї.

— На тобі, Бабо Яго!

Ну, день минув, треба ночувати. Він заночував. А була в неї служниця. А та служниця знала все-все, що баба відібрала силу в усіх жеребців та віддала одному. Той кінь такий сильний, що не може силу втримати, то лежить під яслами.

— Не бери ти найгарнішого, а візьми ти найпрудкішого, що під яслами! — каже служниця.

Наступного дня Іван устав, умився. Приходить Баба Яга.

Ну, Іване Знайдо, вже час жеребця вибирати! Пішли вибирати. Вже як йому було сказано, то пішов одразу просто до того негарного, що лежить під яслами. Кінь хоп-хоп — витеребився, встав. Іван Знайда його за гриву взяв і потягнув за собою. Інші коні такі гарні, гарцюють, що аж танцюють. А він того тягне негарного. А Бабі Язі не хочеться, щоб Іван цього коня брав!

Ех,— каже,— Іван Знайдо, ти в мене був добрим конюхом, добре пас коней, а береш негарного! Ти візьми ось цього, он як витанцьовує!

Е,— каже,— я, бабусю, який сам чоловік, такого і коня беру! Візьму доброго, то він мене розіб'є, скине і кудись забіжить! Домовлено ж — на вибір!

Він тягне того. їй страх як не хочеться, та вже сказано на вибір, то їй не можна відступати. От вивів він його. Кінь каже:

— Попаси мене зорю на ячмені, а зорю на пшениці, а зорю на вівсі!

Тоді кінь ліг, покачався, встав, струснувся. Стала на ньому золота шерстинка.

— Ну, сідай на мене!

Іван сів і поїхав. Приїжджає до того міста, до Скляного, і розпитує:

Чи вдома Безсмертний Кощій?

Ні,— кажуть,— він був, та кудись поїхав!

Іван Знайда взяв дружину, сам сів на коня, її посадив і поїхав звідти. їхав-їхав, їхав-їхав, зустрічається з Безсмертним Кощієм. Кощіїв кінь і заіржав. Кощій питає:

— Чого ти, коню, заіржав?

Бо,— каже кінь,— твою жінку вкрав Іван Знайда!

— О! То ти цього злякався? Ми ж поїдемо додому, та вирубаємо галявку, та посіємо пшеницю, з тої пшениці наваримо пива, того пива нап'ємося, Івана доженемо й жінку відберемо.

Кінь каже:

— Ні, господарю, ми тепер жінку вже не відберемо!

— Як так не відберемо?

— А так,— каже кінь,— він уже вислужив жеребця у нашого меншого брата. То в ньому вся сила від наших братів. Тепер ми вже не відберемо в нього жінку.

Ніколи Кощію вже їхати додому, та вирубувати галявку, та сіяти пшеницю, та варити пиво повернув за Іваном. Кінь Іванів іде тихою ходою, а Кощія летить — піт піною кривавою, ніяк не дожене. Кінь з конем говорить:

— Чого ти доганяєш мене? Хочеш битися зі мною чи хочеш їхати з Іваном Знайдою?

— Ні, брате, як же мені з тобою битися — я з тобою нерівня!

— А якщо хочеш з Іваном Знайдою їхати, то ти свого господаря підніми під хмари та й скинь його з себе — хай він удариться об сиру землю, об білий камінь, нехай він розсиплеться дрібніше за мак!

— Ох, мені шкода,— каже,— свого господаря: він добре мене годував!

— Нічого, тепер тебе Іван Знайда годуватиме!

Кінь підняв Кощія під хмари і скинув його з себе. Кощій ударився об сиру землю, об білий камінь — розсипався дрібніше за чорний мак! А Іван Знайда поїхав далі з дружиною. Тільки невідомо, куди він поїхав: чи в Скляні гори, чи до батька з матір'ю. Я був з плотами за Києвом і питав, та не допитався.