Хуан Сяо (китайська народна казка)

Жив колись у невеличкому глухому селі молодий селянин Хуан Сяо. З раннього ранку й до пізнього вечора юнак працював у полі, але ділянка землі йому дісталася від батька така мала, що нерідко й спати доводилося лягати голодним, але й снідати часто бувало нічого. Щоб не померти з голоду, пішов він у найми до місцевого крамаря. Та особливих змін у його житті після цього не сталося, хіба що спав він тепер набагато менше.

Одного разу господар звелів Хуану Сяо нагодувати курей. Тільки той сипнув їм зерна, як із-за хмари на подвір’я каменем упав шуліка, схопив найбільшу курку і миттю знявся в повітря. Проте ноша виявилась надто важкою, і шуліка не зміг високо піднятись. Хуан Сяо кинувся навздогін. Ще б пак! Адже господар не погладить його по голівці за таку втрату, це він добре знав.

Довго гнався бідолаха за хижаком. Уже й село залишилося далеко позаду, і сонце невдовзі почало заходити, а він усе біг услід за шулікою. Важко сказати, чим би закінчилася ця гонитва, якби не щасливий випадок. Коли шуліка пролітав над чиїмсь садом, несподівано просвистіла стріла — і

хижак, не випускаючи з пазурів здобичі, упав за високий глиняний мур, яким було оточено сад. Хуан Сяо миттю перескочив через мур і відразу до шуліки.

Біля мертвого птаха стояла дівчина. В одній руці вона тримала лук, а в другій — гарну-прегарну хризантему. Зачувши кроки, вона обернулась і подивилася на юнака глибоким, мов вечірнє небо, поглядом. Уздрівши красуню, Хуан Сяо остовпів і забув навіть про курку. Нарешті він почув її ніжний голос:

— Як тебе звати, юначе?

— Хуан Сяо. А тебе?

— Юань Мей.

І тут Хуан Сяо набрався сміливості, якої йому досі завжди бракувало, взяв дівчину за руку і рішуче мовив:

— Я покохав тебе. І тепер не зможу жити, якщо переді мною че буде цих глибоких, мов вечірнє небо, очей. Прошу тебе, стань моєю дружиною!

— І я тебе покохала, Хуане Сяо. Я згодна стати твоєю дружиною, тож засилай до мого батька свата.

Повернувся додому Хуан Сяо і умовив свого господаря посватати його.

Батько Юань Мей прийняв гладкого крамаря, як поважного гостя.

— Скільки ж грошей у нареченого? — спитав він у свата.

— І жмені мідяків не набереться,— відповів крамар.

— Скільки ж тоді в нього землі?

— Мабуть, трохи більше жмені.

— Такий зять мені не потрібен,-— сказав батько дівчини.— Якщо він справді хоче одружитись із моєю дочкою, то мусить прислати мені весільний подарунок: десять золотих цеглин, три золоті нитки і велику перлину.

Повернувшись додому, крамар розповів своєму наймитові про вимоги батька Юань Мей, засміявся над чужою журбою і пішов спати.

А Хуан Сяо рано-ранесенько вирушив у далеку дорогу до Старого Мудреця попросити поради. Ішов він день, другий, третій, четвертий і нарешті побачив велике місто, навколо якого мешканці зводили високий мур.

Спитали люди у юнака, куди він іде, і Хуан Сяо відповів:

— До Старого Мудреця просити поради.

— То зроби ласку,— почали благати мешканці міста.— Спитай у нього, чому ми ніяк не можемо добудувати свій мур? Він щоразу розвалюється на західному розі.

Хуан Сяо пообіцяв виконати їхнє прохання і пішов далі.

Трапилося йому на шляху велике село. На околиці юнак побачив старого чоловіка, що сидів на порозі своєї хатини. З очей у нього без упину капали сльози.

Хуан Сяо зупинився перед старим і спитав:

— Чого плачете, дідусю? Може, я вам чимось допоможу?

— Як же мені не плакати? Моїй красуні-дочці сьогодні виповнилося вісімнадцять, а вона німа, жодного слова нездатна вимовити, і жоден лікар не береться її вилікувати.

— Гаразд,— сказав Хуан Сяо.— Спитаю я Старого Мудреця, як вилікувати вашу безталанну доньку.

І пішов далі. Тяжким і небезпечним був його шлях. Він мусив і через бурхливі ріки перепливати, і на круті скелі видиратися, і перетинати безводні пустелі, поки, нарешті, вийшов на берег океану. Юнак умів добре плавати, але подолати океан людині не під силу. Поки він сидів біля води і розмірковував, як перебратися через океан, до берега припливла велика чорна черепаха.

— Я перевезу тебе,— сказала вона,— тільки спитай у Старого Мудреця, що мені робити, щоб опуститись на дно. Бо стільки вже літ плаваю по новерхні. Страшно стомилась і хотіла б відпочити на м’якому мулистому дні.

Хуан Сяо пообіцяв черепасі виконати її прохання, сів їй на спину, і черепаха попливла. Вони пливли всю ніч, а на світанку побачили протилежний берег. Саме тут жив Старий Мудрець. Юнак зайшов на подвір’я, і тут Старий Мудрець спитав його:

— Що тебе привело до мене?

— Я хотів був поставити тобі лише одне запитання. Та по дорозі люди попросили додати до нього ще три. Тож прошу відповісти на всі чотири.

— Жодного разу я не відповідав більше ніж на три запитання,— сказав на це Старий Мудрець.

Хуан Сяо розгубився. Що робити? Маєш чотири запитання, а відповідь можна дістати лише на три. Якщо не виконати прохання мешканців великого міста, то вони ніколи не збудують захисного муру. Цим скористаються їхні вороги, вдеруться до міста, зруйнують його, повбивають старих та дітей, а молодих чоловіків та жінок заберуть у рабство.

Може, залишити без відповіді прохання батька німої дівчини? Але тоді й дівчина, і її старий батько будуть до самої смерті нещасними.

Не виконати прохання черепахи? Але це було б величезною невдячністю з його боку! Вона всю ніч везла його по бурхливому океану, і він дав їй обіцянку, що спитає, як їй опуститись на дно.

Отже, залишається його власне запитання. То що ж робити? Хлопець думав дуже довго, а Старий Мудрець терпляче чекав, коли він нарешті почне розмову.

І тоді Хуан Сяо зробив так, як і належить робити шляхетній людині. Він виконав прохання мешканців великого міста, вбитого горем старого і черепахи. А сам вирішив залишитись без поради.

Ось що відповів Старий Мудрець на всі три запитання:

— Викопай заступом те, що заховано під західним рогом муру,— і мур більш не розвалюватиметься.

Вирви у дочки старого три червоні волосинки на голові — і вона почне розмовляти.

Дістань із рота черепахи те, що їй не належить,— і вона зможе опуститись на дно.

Так відповів Старий Мудрець і одразу ж зник. Мусив Хуан Сяо повертатися, так і не дізнавшись, як роздобути весільний нодарунок для пожадливого батька своєї нареченої.

Сумний прийшов він на берег океану. Тут, погойдуючись на хвилях, на нього вже чекала чорна черепаха.

— Що тобі сказав Старий Мудрець? — поцікавилась вона, побачивши юнака.

— Перевези мене через океан, тоді скажу.

Ступивши на берег, юнак звелів черепасі роззявити рота. А в роті в неї лежала перлина завбільшки така, як ягода вишні. Хуан Сяо дістав перлину — і черепаха одразу ж опустилася на дно.

Юнак подався далі. Знову перетнув стрімкі гори, безлюдні пустелі та глибокі ріки. І нарешті досяг того села, де жила німа дівчина. Батько так само сидів на порозі, а поруч з ним стояла його красуня-донька. Впізнавши Хуана Сяо. старий простяг до нього руки й вигукнув:

— Невже Старий Мудрець не захотів допомогти безталанній дівчині?!

Хуан Сяо мовчки підійшов до дочки, висмикнув у неї з голови три червоні

волосини. І — о диво! Дівчина одразу ж заговорила, а три червоні волосини в руках Хуана Сяо перетворилися на три золоті нитки.

Коли Хуан Сяо дійшов до великого міста, назустріч йому вийшли всі мешканці.

— Чи ириніс ти нам відповідь Старого Мудреця? — запитав найстаріший з громадян.

Хуан Сяо підійшов до західного рогу муру, взяв у одного з будівельників лопату й заходився копати землю. Не встиг він заглибитись навіть на два-три штихи, як наткнувся на щось тверде. Виявилося, що то лежать десять золотих цеглин.

— Тепер будуйте, стоятиме віки,— сказав Хуан Сяо і, не тямлячи себе від радості, кинувся бігти до рідного села.

Дуже не хотілося батькові Юань Мей віддавати свою дочку за наймита, але відступати від свого слова він не посмів, адже Хуан Сяо вручив йому весільний подарунок, який він сам визначив перед майже всіма мешканцями села.

Весело і дружно почали жити молоді, хоча Хуану Сяо доводилося знову працювати на крамаря від зорі до зорі...

Хуан Сяо так кохав свою дружину, що не міг і години прожити без неї. Аби не бігати по кілька разів на день додому, він намалював прекрасне обличчя Юань Мей на шовковій хустці і дивився на нього, коли випадала вільна хвилина. Та одного разу, коли юнак розіслав хустку перед собою, налетів вихор, підхопив її і поніс.

Довго літала хустка, поки нарешті опинилась у золотій залі імператорського палацу. Там вона й потрапила на очі самому правителю. Побачивши таке вродливе обличчя Юань Мей, імператор наказав своїм радникам:

— Хоч під землею, а таки розшукайте цю красуню й приведіть до мене!

Кинулися царські служники шукати невідому красуню по всіх кутках імперії. А коли завітали до бідної хатини Хуана Сяо і побачили там Юань Мей, то схопили її, посадовили в паланкін і бігом до столиці. Проте Юань Мей не розгубилась. Коли паланкін несли повз садибу крамаря, вона прошепотіла чоловікові, що вибіг на вулицю:

— Натягни на себе вивернутого овечого кожуха і приходь до палацу.

Дівчину привели до імператора, і той посадив її поруч із собою на трон.

Сидить Юань Мей на троні й плаче гіркими слізьми. Хоч як прагнув імператор розважити її — нічого не виходило.

Нарешті Юань Мей сказала:

— Вижени всіх служників із зали, мені гидко дивитися на них.

— Геть звідси! — закричав імператор на свою челядь.— Хіба ви не чули, що сказала нова імператриця Юань Мей? Надалі наказую виконувати всі її побажання!

Наполохані служники повибігали із зали, але Юань Мей не переставала плакати. Раптом розчинились двері, і до зали увійшов Хуан Сяо. На ньому був вивернутий овечий кожух. Юань Мей побачила його та як зарегоче.

Імператор зрадів, що дівчина повеселіла, та й питає її:

— Чого ти раптом почала сміятися?

Юань Мей відповідає йому:

— Та дуже вже потішний кожух у цього чоловіка. Коли б і в тебе такий був, я б завжди була весела.

Імператор зійшов з трону і давай тягти з Хуана Сяо його кожуха.

— Це несправедливо! — вигукнула Юань Мей.— Замість кожуха віддай йому свій одяг.

Правитель так і зробив.

Але тільки він нап’яв на себе кожуха, а Хуан Сяо вирядився в царське вбрання, Юань Мей голосно крикнула:

— Гей! Служники, варта! До мене!

Зала одразу наповнилася людьми.

— Отой, що в овечому кожусі, хотів убити імператора. Відрубайте йому голову!

Імператор навіть не встиг збагнути, що ж сталося, як кат уже відтяв йому голову.

А коли настала ніч, Хуан Сяо та Юань Мей утекли з палацу. До глибокої старості жили вони, кохаючи одне одного.