Справедливий заєць (польська народна казка)

Матеріал з Казки українською мовою
(Перенаправлено з Справедливий заєць)
Перейти до: навігація, пошук

Був колись в одному селі бідняк Мацек, чоловік хоч і добрий, але но так, щоб дуже розумний.

Пішов він якось уранці до лісу по дрова. Збирає сушняк, обламує трухлі гілки та сучки, складає на купу, коли чує — хтось віддалік стогне, наче плаче жалібно, благає допомоги. Злякався Мацек і став вагатися, йти йому чи не йти. Але таки зважився, попрямував тихцем глянути, що там таке.

Бачить: величезна сосна звалилася на ведмедя й так придушила бідолаху, аж йому очі з лоба вилазять.

— Змилуйся, чоловіче добрий, рятуй мене! — жалібно стогне Бурмило.

Стало Мацекові ведмедя шкода, і взявся він до роботи: скільки сили в руках, підважує сосну, пхає під неї жердини. Ледве навалиться, обливаючись потом, впхне сошку, зараз і другу стромляє — впоперек. Аж із лоба йому піт капав, але врятував-таки ведмедя, а тоді й сам пішов додому.

Минув якийсь час, Мацек уже й забувся про ведмедя. Одного дня знову пішов у ліс по дрова, і раптом здибав на галявині Бурмила.

Зупинився ведмідь та й питає:

— Це ти, чоловіче, нещодавно врятував мені життя?

— Я Л хіба що?

— Бачиш, друже, я повинен неодмінно дати тобі якусь винагороду, бо дуже хочу віддячити за те, що ти врятував мені життя!

— А яку ж ти хочеш дати мені винагороду?

— Я повинен тебе з’їсти — іншої ради немає...

— Та як же тобі не соромно, кудлатий, їсти свого рятівника?!

— Л воно так тепер у світі ведеться, що кожен платить за добро злом, отож і я не можу тобі віддячити інакше.

— Дурні балачки! Лише негідпики так роблять. Вдячність, справедливість завжди є, були і будуть у світі.

Ведмідь у сміх.

— Відколи живу,— каже,— ще зроду такого дурня не бачив! Але слухай, чоловіче! Я тебе помилую, як знайдеш хоч одного суддю, що розсудить справу на твою користь.

— Знайду! — гукнув Мацек і подався піукатп суддю.

Іде і зустрічає дорогою селянина.

— Ходім зі мною, друже! — став прохати.— Розсудіть мене з ведмедем!

Та не на того натрапив...

Селянин пішов з Мацеком. і і роте, піби й слухає, про що йдеться, а сам Мацека штовхає, підморгує й на вухо йому шепоче:

— Ти спершу скажи, скільки мені заплатиш, як розсуджу справу на твою користь. А як ні — програєш!

Ведмідь збагнув, що й до чого, та як загарчить:

— Правосуддя не можна апі купити, ані продати. Ви мені очей не замилюйте!

Мацек почухав потилицю.

— Ну ж і погано, коли людина — отакий суддя!

Та й побіг шукати іншого. Здибав дорогою вола, веде його, прохає, щоб розсудив по правді.

— Еге, чи я дурний?! — ревнув віл.— Вп — мої недруги, отож я тільки радітиму, коли хоч одного з вас лихо вхопить!.. ІЦе тільки бракувало, щоб я вас по правді розсудив!

Ревнув, задер хвоста і втік.

Мало не заплакав Мацек, але що зробиш — подався знову шукати суддю. Аж чує — ластівка щебече на гілці:

— Ти, Мацеку, такого суддю шукай, щоб був ані надто малий, ані надто великий!

«Гм! — подумав Мацек.— Коли так—треба покликати барана».

Знайшов барана, веде його іі питає:

— Ну, яка твоя думка щодо нашої справи?

Баран мекнув лайливо:

— Не знаю я ніякого правосуддя, не знаю також вдячності чи невдячності. Я можу лиш помекати. Але як вам треба згоди, зверніться до нашого вівчарського пса. То такий суддя, що кращого й не знайдеш! Тільки там що — хапає одного барана за шию. другого — за писок, третього — за спину..'. Тож усі ми — барани й вівці — мусимо жити в згоді. Ого! Наш пес— великий суддя!

Очі у ведмедя заблищали з радості.

— Чоловіче! — каже. — Вдячність до тебе гризе мене, ятрить дедалі дужче. Я неодмінно повинен з’їсти тебе, щоб віддячити.

— Стривай,— злякався Мацек.— цей баран дурний як пень. Відколи світ стоїть, жоден баран ще нікого по міг розсудити. Але зараз я такії приведу чесного суддю.

Біжить Мацек, кличе пса.

— Ти — щире створіння, незрадливе, певно, є в твоїм серці вдячність і справедливість.

Розповів усе як було й попрохав:

— Розсуди нас по щирій правді, по справедливості!

Замислився пес, а тоді й каже:

— Учора вночі розбійники вчинили напад на мого пана. Я вчасно загавкав, попередив його, врятував йому життя й маєток, а вій мене сьогодні з подяки так одлупцював палицею, що ледве можу ходити.

Взяв Мацека розпач, і в'н кинувся геть. Біжить і сам собі думає:

«Ну й дурень же я, що послухав ластівку! «Не дуже великий, не дуже малий!» Пусті слова, га іі годі... Покличу коня, це таки справді щиросердна тварина!»

Причвалав кінь і каже:

— Вже хто-хто, а я добре знаю, що таке вдячність і справедливість, бо вожу все, що накладають на воза, ношу свого пана ще й тягаю плуга в полі...

— Ну іі що?

— Пап мене голодом мордує, батогом шмагає — замість плати...

Ой лихо! — розгублено вигукнув Мацек.— Невже ж таки немає в світі нікого, хто б розсудив нас ио правді?

А ластівка одне цвірінчить:

Шукай, Мацеку, в лісі, в лісі! Хай буде не дуже малий, не дуже великий! Оце буде справжній суддя!

— Нікого не треба кликати, тільки розумну лисицю!

Пішов Мацек і привів лисицю.

Хитруха хвостом верть сюди, верть туди, повела очима, вислухала Ма- цека та й каже:

— Дуже мені дивно, що ти, ведмедю, досі не схрумав дурного Маце- ка... Певне, тебе тяжко мучить сумління, бо ж найгірша річ у світі—мати отакий борг удячності й не заплатити за нього невдячністю. Схрумай ти цього селюка, бо як не з’їси, скажу, що й ти дурень.

Регоче ведмідь, аж на землю падає, труситься від сміху та й каже:

— Лисиця добре радить, бо ти, Мацеку, схуднеш, шукаючи отієї справедливості, а я ой як не люблю їсти худих!

У Мацека мурашки побігли по спині, коли побачив, що ведмідь облизується.

Побіг, бідолаха, кликати на суддю вовка, хоч не дуже йому вірив.

Вовк покрутив носом, глянув Бурмилові на волохате черево, а тоді й каже:

— Певне, тобі, ведмедю, не дуже дошкуляє голод, якщо дозволяєш цьому чоловікові бігати, шукати суддю! Хочеш, я його придушу, а з’їмо разом?

Та ведмідь буркнув, заскреготавши зубами:

— Не хочу я ніяких спілок з вовками!

А тоді каже Мацекові:

— Так чи інак — на моє виходить. Давай я тебе з’їм, щоб сплатити раз і назавжди отой борг удячності!

Але Мацек ублагав Бурмила, щоб той дозволив привести ще одного суддю.

Йде, бідкається вголос, а ластівка сіла перед ним на гілці й щебече:

— Мацеку! Мацеку! Справедливості десь-інде шукай! Знайди таке звірятко, що його всі кривдять удень і вночі, а вопо нікому кривди не робить, одне — схованки шукає, щоб якось прожити.

— Де ж я, бідолашний, його знайду?

— Онде воно під кущиком, недалеко звідси, притулилося, ховається від вовка й лисиці, від пса й від людини. Гляди ж, підходь обережно, бо злякається, що ти хочеш його вбити, і втече.

Йде Мацек, виглядає, ступає тихо, обережно, як йому ластівка казала.

Раптом з-під куща зайчик вискочив; стриб-стриб до нього та й озивається:

— Я вже чув ігро твою пригоду з ведмедем і саме думав, як тобі допомогти.

— Ой зайчику, дай боже тобі щастя за таку добру думку І Бо ведмідь одне править — мовляв, немає в світі ні вдячності, ні справедливості.

— Неправду каже пепажера-ведмідь! Є справедливість!

Прийшли до ведмедя, стали суднти-рядити. Ведмідь мовить:

— Я повинен його з’їсти! Тільки хочу спершу переконатися, що таки немає в світі справедливості.

А Мацек твердить своє.

— Добре те, що ви кажете! — пискнув зайчик.— Але ж я мушу знати, як усе сталося, перше ніж дійшло до суду між вами.

— Я лежав під сосною,— пробурчав ведмідь,— а цей дурень сосну підважив і мене визволив — хай же тепер має за це винагороду!

— Мені треба на власні очі бачити, як ти лежав під сосною,— сказав зайчик.

— Бачу, що ти суддя такий, як треба! — зрадів ведмідь.

Пішли всі троє, знайшли те місце, де соспа привалила була ведмедя; жердини й сошки і досі ще її підпирали.

Зайчик і каже:

— Ану, Бурмилу, покажи мепі, як ти лежав!

Ведмідь пропхався під соспу, а коли ліг на землю — зайчик моргнув Мацекові:

— Ану мерщій виймай жердини й сошки!

Мацек так і зробив, а ведмідь закректав і запросився:

— Ой, підважте сосну, бо вона мене душить!

— Ось бачиш, усе тепер так, як було спочатку: ніхто з вас нічого не винен — ні Мацек тобі, ні ти Мацекові. А ти, чоловіче, тікай мерщій додому, та не роби нікому зла! Бо справедливість і правда є в світі!.. Є і завжди будуть!

Кажуть, ведмідь таки виборсався з-під сосни, але відразу втік геть. Тільки його й бачили! Зайцеву науку він запам’ятав назавжди.



Вовчик
Перегляди
Особисті інструменти