Телесик (українська народна казка)
ТЕЛЕСИК
Жили собі дід та баба. Вже й старі стали, а дітей нема. Журяться дід та баба: “Хто нашої й смерті догляне, що в нас дітей нема?” От баба й просить діда:
— Поїдь, діду, в ліс, вирубай там мені деревинку, та зробимо колисочку, то я положу деревинку в колисочку та й буду колихати; от буде мені хоч забавка!
Дід спершу не хотів, а баба все просить та просить Послухався він, поїхав, вирубав деревинку, зробив колисочку.
Положила баба ту деревинку в колисочку — колише й пісню співає:
— Люлі-люлі, телесику,
Наварила кулешику,
— І з ніжками, і з ручками Буду тебе годувати!
Колихала-колихала, аж полягали вони увечері спати. Встають уранці — аж з тієї деревинки та став синок маленький. Вони так зраділи, що й не сказати!
Та й назвали того синка Телесиком.
Росте той синок та й росте,— і такий став гарний, що баба з дідом не навтішаються з нього.
От як підріс він, то й каже:
— Зробіть мені, тату, золотий човник і срібне веселечко: буду я рибку ловити та вас годувати!
От дід зробив золотий човник і срібне веселечко, спустили на річку — він і поїхав.
Їздить Телесик по річці, ловить рибку та годує діда й бабу, наловить та віддасть — і знову поїде. А мати йому їсти носить. Та й каже:
— Гляди ж, синку, як я кликатиму, то пливи до бережка, а як хто чужий, то пливи далі.
От мати наварила йому снідати, принесла до берега та й кличе:
— Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!
Телесик почув:
— Ближче, ближче, човнику, до бережка,— це ж моя матінка снідати принесла!
Пливе. Пристав до бережка, наївся, напився, віддав матері рибку, відіпхнув золотий човник срібним весельцем і поплив далі рибку ловити!
А змія й підслухала, як мати кликала Телесика, прийшла до берега та й давай гукати товстим голосом:
— Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!
А він чує:
— То ж не моєї матінки голос! Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі!
Махнув весельцем — човник і поплив. А змія стояла-стояла та й пішла від берега геть.
От мати Телесикова наварила йому обідати, понесла до берега та й кличе:
— Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!
Він почув:
— Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж моя матінка мені обідати принесла.
Приплив до берега, наївся, напився, віддав матері рибку, що наловив, відіпхнув човника і поплив знову.
А змія приходить до берега та знов товстим голосом:
— Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!
А він почув, що не материн голос, та й махнув весельцем:
— Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі!
Човник і поплив далі. Змія бачить, що нічого не вдіє, та й пішла до коваля:
— Ковалю, ковалю! Скуй мені такий тоненький голосок, як у Телесикової матері!
Коваль і скував. Вона пішла до бережка й стала кликати:
— Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!
А він думав, що то мати:
— Ближче, ближче, човнику, до бережка,— то ж мені матінка їсти принесла!
Та й приплив до бережка.
А змія його мерщій ухопила з човна та й понесла до своєї хати.
Приносить до хати:
— Зміючко Оленко, відчини!
Оленка відчинила, змія ввійшла в хату.
Зміючко Оленко, натопи піч так, щоб аж каміння розпадалося, та спечи мені Телесика, а я піду гостей покличу, та будемо гуляти.
Та й полетіла кликати гостей.
От Оленка натопила піч так, що аж каміння розпадається, а тоді й каже:
— Сідай, Телесику, на лопату!
А він каже:
— Коли ж не вмію,— як його сідати?
— Та вже сідай! — каже Оленка.
— Він і поклав на лопату руку.
— Так? — каже.
— Та ні-бо: сідай зовсім! Він поклав голову:
— Отак, може?
— Та ні-бо, ні! Сідай увесьі
— А як же! Хіба так? — та й поклав ногу.
— Та ні-бо,— каже Олен-ка,— ні, не так!
— Ну так покажи ж,—каже Телесик,— бо я не знаю як.
Вона й почала показувати, та тільки сіла, а він за лопату та й укинув її в піч і заслінкою піч затулив; а сам замкнув хату, зліз на превисоченного явора та й сидить.
От змія прилітає з гостями.
— Зміючко Оленко, відчини.
Не чуть,
— Зміючко Оленко, відчини. Не озивається.
— От вража Оленка — вже десь повіялась!
От змія сама відчинила хату, повходили гості, посідали за стіл. Відслонила змія заслінку, вийняла печеню, та й їдять,— думали, що то Телесик. Попоїли добре, повиходили на двір та й качаються по траві:
— Покочуся, повалюся, Телесикового м'ясця наївшись! А Телесик із явора:
— Покотіться, поваліться, Оленчиного м'ясця наївшись! Вони слухають: “Де це?” Та знов:
— Покочуся, повалюся, Телесикового м'ясця наївшись! А він знову;
— Покотіться, поваліться, Оленчиного м'ясця наївшись!
Вони знову: “Що воно таке?” Давай шукати, давай дивитися, та й угледіли Телесика на яворі. Кинулись до явора та й почали його гризти.
Гризли-гризли, аж зуби поламали,— а не перегризуть.
Кинулись до коваля:
— Ковалю-ковалю, скуй нам зуби, щоб того явора перегризти!
Коваль і скував. Вони як почали знову... От-от уже пе регризуть. Коли летить табун гусей. Телесик їх і просить:
— Гуси, гуси, гусенята! Візьміть мене на крилята Та понесіть до батенька, А в батенька — їсти й пити, Ще й хороше походити!
А гуси й кажуть:
— Нехай тебе середні візьмуть!
А змії гризуть-гризуть... Аж летить знову табун гусей. Телесик і просить:
— Гуси, гуси, гусенята? Візьміть мене на крилята Та понесіть до батенька. А в батенька — їсти й пити, Ще й хороше походити!
Так і ці йому кажуть:
— Нехай тебе задні візьмуть!
А явір аж тріщить. Відпочинуть змії — та й знову гризуть, відпочинуть — та й знов...
Аж летить іще табун гусей. Телесик так їх просить:
— Гуси, гуси, гусенята! Візьміть мене на крилята Та понесіть до батенька,
А в батенька — їсти й пити, Ще й хороше походити! І ці кажуть:
— Нехай тебе заднє візьме!
Та й полетіли.
Сидить сердешний Телесик,— от-от явір упаде, от-от доведеться пропасти!
Коли це летить собі одним одне гусеня: відбилось — насилу летить
Телесик до нього:
— Гуся. гуся, гусенятко! Візьми мене на крилятко Та понеси до батенька, А в батенька — їсти й пити, Ще й хороше походити!
От воно:
— Сідай! — каже та й ухопило його на крила. Та втомилось, сердешне, так низеньконесе. А змія за ним — чи не вхопить його — женеться. Та таки не наздогнала. От гусеня принесло та й посадовило Телесика на причілку знадвору, а само ходить, пасеться.
Сидить Телесик на причілку та й слухає, що в хаті робиться. А баба напекла пиріжків, виймає з печі й каже: — Це тобі, діду, пиріжок, а це мені пиріжок! А Телесик знадвору:
— А мені?
То це вона знову виймає пиріжки та й каже:
— Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені! А Телесик знов:
— А мені? Вони й почули.
— Що це? Чи ти чуєш. діду, щось наче гукає?
— Та то,— каже дід,— мабуть, так учувається. То знов баба:
— Оце тобі, дідусю, пиріжок. а це мені!
— А мені? — з причілка каже Телесик.
— От же таки озивається! — говорить баба та зирк у вікно — аж на причілку Телесик. Вони тоді з хати, та вхопили його, та внесли в хату, та такі раді! А гусятко ходить по двору, мати й побачила:
— Он гусятко ходить. Піду впіймаю та заріжу. А Телесик каже:
— Ні, мамо, не ріжте, а нагодуйте його! Коли б не воно, то я б у вас і не був. От вони нагодували його, і напоїли, і під крильця насипали пшона. Так воно й полетіло.
