Удовенко: (Туркменська народна казка)

Була собі одна вдова, і мала вона сина. Ніхто не міг зрівнятися з ним — такий хоробрий був цей юнак, такий дужий. І через те що він був справжній пехлеван, з ним приятелювали син бая та син купця.

Якось, розважаючись, натрапили вони на криницю й побачили біля неї чиїсь величезні сліди. Зазирнули юнаки в криницю, а звідти їх так і обпекло жаром.

— Це ж,— пораділи хлопці,— ми дева знайшли. Вбиймо його й заберімо весь скарб, усі девові пожитки!

Отак вони собі надумали та й ггішли по домівках, а наступного дня захопили довжелезну мотузку й знову подалися до криниці.

— Полізу,— каже баїв син,— я перший ще й дева уб'ю.

Обв'язався довкола себе мотузкою, й почали товариші опускати його вниз. Аж невдовзі став баїв син смикати ту мотузку й репетувати:

— Ой, тягніть мене швидше нагору, бо спечуся! Витягли його друзі, а син купця й каже:

— Не буде з тебе путтяі Такої слави собі наробив! А спускайте-но мене в криницю!

Обв'язався мотузкою купців син, узяв у руку шаблю, й почали його друзі опускати вниз. Та ледве-но вони його опустили, як почувся лемент:

Ой, горю, ой, зовсім обсмалився!

Витягли його з криниці, удовин син і каже: - Спускайте мене і не витягайте, хоч як я кричатиму, навпаки, ще швидше опускайте.

Обмотався удовенко мотузкою, захопив шаблю та й поліз униз. А баїв син із сином купця опускали його доти, аж поки він не дістав самісінького дна.

Бачить удовенко, що тут криниця аж геть широка, а неподалік сидить прекрасна пері і біля неї спить дев.

Побачила пері хлопця та й каже:

— Ой, юначе, вбий цього дева, поки він спить, а мене виведи на білий світ.

— Гаразд, я виведу тебе на білий світ, але сонного дева не вбиватиму. Я ж не підлий. Треба розбудити його, і я позмагаюся з ним.

Удовенко штурхонув дева, потім смикнув за ногу, але розбудити не зміг. Тоді він штрикнув його в п'яту гострим кінчиком шаблі, і дев схопився на ноги. Коли ж побачив, що йому загрожує юнак, то схопив булаву й так замахнувся, аж у долівці яму вибив. Удруге замахнутися дев не встиг, бо юнак ударив його по голові шаблюкою...

Дав знак удовенко своїм приятелям, і вони потягли мотузкою все девове золото й срібло. Пері й каже:

— Якщо твої товариші витягнуть мене першою, то тебе тут покинуть. Спершу хай витягнуть нагору тебе, а тоді вже мене рятуватимеш.

— Ба ні,—одказав юнак,— як це я полізу перший, а вже потім тебе витягатиму? Так може зробити тільки боягуз. Спочатку полізеш ти, а тоді — я.

Обмотав удовенко мотузкою стан красуні, і його приятелі потягли її з підземелля. Як побачили писаної краси пері, то так і заніміли. А тоді порадилися й вирішили: «Не витягаймо удовенка на білий світ. Заберімо краще один усе багатство, а другий пері».

Отож узяли та й закинули мотузку геть, а потім метнули жереб: кому випаде пері, а кому — багатство. Синові бая дісталася красуня, а скарби забрав син купця. Порозходилися вони по домівках та й зажили собі любенько.

Тільки бідна вдова даремно виглядала свого сина. Нарешті не витримала й пішла до сина купця, але так нічого й не дізналася. Подалася тоді вона до сина бая — і той нічого доброго їй не сказав. А коли вдова побачила пері, в її серце закралася тривога. Заплакала гірко безталанна жінка та й пішла додому.

А тепер послухаймо про удовенка, який залишився під землею.

Роздивився він довкола, та не побачив нічого такого, що допомогло б йому вибратися на білий світ. А як на те, не мав він ні їжі, ні питва. Голод і спрага зовсім замучили його, і він заснув тільки наступного дня. І приснився йому сон, ніби хтось каже: «Сьогодні в полудень упаде згори двоє баранів — девові на обід. Один — білий, другий — чорний. Якщо скочиш на спину білого, то він винесе тебе на білий світ, а плигнеш на чорного — попадеш на той світ».

Прокинувся хлопець і став чекати, чи не впадуть згори барани. Аж це летять. Підстрибнув хлопець, намагаючись ухопитися за білого, але впав на чорного барана, котрий чимдуж помчав його далеко від рідного краю.

Опинившись на тому світі, подався хлопець світ за очі. Ішов, ішов та й бачить: дайханин оре землю. Привітав його удовенко, а дайханин і питає:

— Звідки, брате, йдеш та й куди?

— Та й сам не знаю,— одказує удовенко.— Давай-но я виорю за тебе ниву, а ти принеси мені підобідати.

— А принесу,— каже дайханин,— і їсти, і пити, тільки як оратимеш, не зчиняй галасу.

— Гаразд, я оратиму тихо, слова зайвого не зроню. Пішов дайханин у село, вже й зовсім не видно його.

Ото хлопець і думає: «І чому це дайханин просив, щоб я орав тихо? А що, коли я закричу?» Та й крикнув: «Гей, воли!»

Тільки-но почав орати, як із чагарника вискочило п'ять тигрів і люто напали на нього. «Так ось чому загадав мені дайханин тихо орати»,— подумав хлопець і, схопивши двох тигрів за загривок, стукнув їх лобами один об одного. Ці двоє тигрів так злякалися юнака, що замалим духу не пустились. А троє кинулися навтікача, куди хто втрапив. Удовенко випріг волів і надягнув ярма тиграм на шию.

— Гей, агей! — гукнув він їм і став орати далі.

Дайханин, прийшовши знову, побачив, що юнак оре тиграми, й страшенно перелякався.

— Агей, брате, не бійся, підходь ближче! — крикнув юнак дайханинові, побачивши, що той стоїть віддалік.

Здивований дайханин боязко підійшов до хлопця, а той і питає:

— А що, приніс мені їсти?

— Та приніс ось.

— А тигрів прогнати чи й далі орати ними?

— Краще відпусти, хай ідуть та й не вертають! Тоді юнак і каже титрам:

— Щоб вашого й сліду тут більше не було. Навіть якщо оцей дайханин зчинить галас, ви не смієте його зачепити. Бо як прийду роздеру вас на шмаття!

Юнак прогнав тигрів, а ті, задихані, чимдуж побігли в густі чагарі.

Дайханин поставив перед юнаком їжу, той пообідав і сказав:

— Дякувати тобі, піду я тепер своїм шляхом.

— Ходи здоровий! А ні — то залишайся. Є в нас хатина, найдорожчим гостем будеш!

— Та ні, треба йти. Бувай здоровий! — одказав юнак.— Спасибі за добре слово.

Та й пішов. Довго йшов чи ні, а трапилася йому дорогою висока чинара. Ліг під нею хлопець відпочити, коли чує, так жалібно запищали пташенята. «Чого б це вони?»—подумав юнак та й звів догори очі. Бачить — по стовбуру повзе здоровенний дракон. Вихопив удовенко дві стріли та й уцілив дракона. Той і впав під деревом, тільки так ударив хвостом об землю, що аж задвигтіло. Сконав дракон, а зморений юнак схилив голову й прикипів до землі.

А на тій чинарі та було гніздо чарівної птиці Симруг. І в той час, коли юнак спав, до гнізда поверталася сама птиця Симруг. Побачила вона хлопця й подумала: «То ось хто щороку забирає моїх пташенят. Ось я поквитаюся з тобою за це». Полетіла птиця Симруг, взяла важезну каменюку й тільки-но хотіла кинути на удовенка, як побачила, що її пташенята живі-здорові й літають собі любенько над хлопцем і щебечуть. Сіла тоді птиця Симруг з каменем на землю та й каже:

— Щороку хтось пожирав моїх пташенят. Аж це, виявляється, людина. Принесла я важезного каменя, щоб убити мого ворога. А ви все літаєте над ним і заважаєте мені.

— Гай-гай!.. Що ти кажеш! Цей хлопець порятував нас. Хіба ти не бачиш під деревом дракона? Юнак убив його, коли він повз до нашого гнізда.

Коли птиця Симруг почула це, вона сіла біля юнака й розставила свої широкі крила, щоб не пекло сонце й не заважало хлопцеві спати.

Прокинувся юнак і як побачив, що пташенята літають над ним і щебечуть, а птиця Симруг захищає його від сонця своїми крильми, то дуже здивувався.

А птиця Симруг і каже:

— Не дивуйся, юначе! Я не знала, що це дракон щороку пожирав моїх пташеняток. Тепер ти вбив мого ворога, і хоч би що я зробила, все одно не зможу ВІДДЯЧИТИ тобі.

— Та що ти,—відповів хлопець,— я добре виспався біля твоїх пташенят, а тепер, коли твоя ласка, піду своїм шляхом далі.

— Коли так,— сказала птиця Симруг,— то проси в мене, що тобі заманеться.

— Нічого мені не треба, аби ти була здорова! Висмикнула птиця Симруг кілька пір'їн і сказала:

— Оце тобі моє пір'я, бережи його. Стане тобі скрутно, спали одну пір'їну, і я негайно прилечу до тебе. .

Попрощався хлопець з птицею Симруг та й знову вирушив у дорогу. Довго йшов чи й ні, а прийшов до одного міста й попросився в хатину небагатого чоловіка, який мешкав на околиці. Аж бачить юнак — мешканці міста повдягані в чорне. Ото й питає хазяїна:

— Чому це всі ваші городяни носять жалобу?

— Тому,— каже,— що нашим містом протікала річка, а тепер води не стало. У річищі оселився дракон,і щодня мешканці міста мусять давати драконові по дівчині, бо коли він її їсть, річищем тече хоч трохи води. Дракон поїв уже всіх дівчат, завтра маємо вести до нього дочку падишаха. Через те всі вляглися в жалобу.

— А де ж той дракон? — питає юнак.

— Підеш уподовж річки, то й знайдеш його аж у самісінькому передмісті.

Спорядився юнак та й пішов надвечір дорогою, як навчив хазяїн. Незабаром прибився й до річища. Дивиться, а там лежить величезний дракон. Став удовенко позад нього та й уцілив стрілою прямо в голову, а тоді вдруге, і втрете. А наостанок вихопив шаблю та відрубав драконові голову. Річищем так і зануртувала вода. А юнак вирізав із драконової спини ремінь та й пішов назад. Прийшов до того чоловіка, в якого зупинився, і завів з ним розмову, ніби нічого й не сталося.

Городяни ж, побачивши, що тече вода з кров'ю, здивувалися й вирішили: «Це хтось убив дракона». Все місто ожило від радісної новини. Побігли сказати падишахові, а той і загадує:

— Хай же прийде до мене той, хто вбив дракона, і я віддам за нього свою доньку.

Багато хто приходив до падишаха, кажучи:

— О, падишах, це я вбив дракона! А падишах запитував їх:

— Чим посвідчиш?

Тільки ніхто не міг цього зробити, і всі з ганьбою поверталися додому.

Так і не знайшлося людини, котра вбила дракона. Тоді господар дому, де гостював удовенко, пішов до падишаха й розповів:

— О падишах, до мене в дім завітав гість. Розпитав мене, як знайти дракона, й пішов собі споряджений кудись. Мабуть, це він убив дракона.

— Мабуть, що так,— одказав і падишах,— бо якби це був мешканець нашого міста, то що ж він думав раніше, адже дракон згубив зі світу всіх наших дівчат.

Покликав падишах осавула та й наказує:

— Іди й приведи мені цього юнака!

Пішов осавул, привів хлопця до палацу, падишах і питає:

— А що, синку, це ти вбив дракона?

— Так,— каже юнак,— я. Це все, що я міг зробити для вас.

— Це дуже велика допомога,— мовить падишах,— але як ти доведеш, що вбив справді ти?

Дістає тоді юнак ремінь, що вирізав був із драконової спини, та й кладе перед падишахом.

— Цього, звісно, досить,— одказав падишах.— Слава тобі за твою звитягу! Віддаю за тебе свою дочку.

—

О падишах,— відповів йому хлопець,— я не зробив нічого такого, за що варто було б віддавати за мене дівчину, котрій я допоміг як міг. До того ж твоїй доньці, мабуть, подобається інший юнак.

— Немає в неї нікого, хто б їй подобався. А якби й був, то я все одно віддав би її тільки за тебе.

— О падишах, якщо тільки в твоєї доньки є любий їй юнак, то було б непогано в цей радісний день влаштувати їхнє весілля. Адже і в мене десь є кохана дівчина.

І хлопець розповів падишахові про свою зустріч з пері.

— Гаразд,— сказав падишах,— будь тоді мені за сина, а я тобі — за батька. Адже в мене немає більше дітей, окрім доньки. Тепер же буде й донька, й син.

— Гаразд, я стану твоїм сином. Бо й у мене немає нікого, окрім старенької неньки.

З того часу оселився удовенко в палаці падишаха і став справжнім шахзаде. Хай він собі тепер розважається, їздить на лови, а ми послухаймо про синів бая та купця.

Син купця, запопавши усі девові скарби, день і ніч п'є та гуляє, а син бая все спонукає красуню пері, щоб вийшла за нього заміж. Тільки ж вона йому все відповідає:

— Ні, негоже так. Я заприсяглася тому юнакові. А в нас, у пері, є такий звичай: якщо присяглася, мусиш чекати щонайменше півтора року. Ось я й чекатиму його півтора року. Якщо мій юнак не прийде, ти зможеш тоді взяти мене за жінку.

Що робити синові бая — став чекати, поки мине ще рік, бо півроку вже пройшло.

А тим часом юному шахзаде привиділась уві сні птиця Симрут. Розповів юнак сон названому батькові, а тоді взяв та й спалив одну пір'їну. І в ту ж мить птиця Симруг опинилася перед ним. А юнак і просить її:

— Допоможи мені знайти хатину моєї старої неньки.

— Це неважко,— відповіла птиця Симруг.— Тільки забий спочатку семеро волів та наповни ті шкури водою, щоб і їжі було вдосталь, і води. Коли ж ми летітимем і я проситиму м'яса — давай мені води, а проситиму води — годуй мене м'ясом.

Спорядився юнак в дорогу, як навчила його птиця Симруг, а тоді пішов до падишаха та й каже:

— Тату, хотів би я полетіти з птицею Симруг на свою батьківщину та перевезти сюди матір і красуню пері, синам же бая та купця — помститися. Чи дозволиш мені кілька днів помандрувати?

Відпустив його падишах, сів юнак птиці Симруг на спину, й вона знялася в небо.

— То як, видно землю? — запитала птиця Симруг у Юнака.

— Так, вона ніби покришка казана,— одказує він. Летять далі, й коли птиця просить м'яса, удовенко її

напуває, коли ж просить води — дає їй м'яса. Довго летіли. Аж птиця Симруг і сіла на крутій горі та й каже:

— Бачиш оселю край села? То хатина твоєї матері, йди туди.— І дає йому ще чотири пір'їни.

— Погладиш себе по підборіддю оцією пір'їнкою — станеш сивим дідусем. Проведеш по обличчю оцим — знову станеш молодим, як тепер. А третя пір'їнка на те, щоб ти погладив нею по очах свою матір —вона ж осліпла від плачу. А четверту пір'їнку спалиш, коли тобі скрутно буде,— я прилечу й зараджу твоєму лихові.

Попрощався юнак з птицею і пішов до своєї хати, а дорогою погладив себе пір'їною по підборіддю й став сивим дідом. Прийшовши до рідного порога, привітав стару матір. І вона відповіла йому, й гадки не маючи, що це її син. Тоді юнак погладив її по очах пір'їною, і вона знову побачила білий світ. Розповіла йому про все, що їй причинилося, а він і питає:

— А чи впізнала б ти свого сина, якби побачила?

— Аякже! Чи ж я б не впізнала своєї дитини! Вийшов тоді юнак з хати, провів пір'їною по своєму обличчю й знову зробився молодим. Тільки став на порозі, як мати крикнула:

— Синочку мій, це ж бо ти!

Обняла вона його й розповіла про синів купця та бая. Взяв тоді юнак гостру шаблю й каже:

— Скоро я, матусю, повернуся.

А сам пішов до сина бая, потім і до сина купця, покарав їх і забрав у них свою пері й багатство дева. Тоді дістав пір'їну птиці Симруг, спалив її, і птиця в ту ж мить прилетіла до нього. Склав на неї юнак усі девові пожитки, посадив свою матір та красуню пері, й полетіли в країну названого батька. Птиця Симруг швидко перенесла їх туди. Подякував удовенко й відпустив її. А потім одружився з пері, й гуляли в нього на весіллі сорок днів і ночей.