Чорт наймитом (українська народна казка)

Матеріал з Казки українською мовою
Перейти до: навігація, пошук



Чорт наймитом Вийшов один бідний чоловік копань прокопувати на тингирицю, та не взяв собі нічого їсти, лише отакий малий фалатчик хліба, і поклав його на пень. А чорт прийшов та й з'їв. Іде чоловік на полуднє, аби той хліб з'їсти. Дивиться, а хліба нема.

— Ну,— каже,— най тому бог заплатить, хто се з'їв. Так цілий день і робив голодний, бо нічого було їсти. Прийшов до нього увечері чорт, вже легінем, і каже:

— Що ви робите, чоловіче?

— Небоже, оддика коплю сам. Діти дрібні, та жона не годна лишити вдома.

— Я би,— каже,— найнявся у вас за слугу.

— Як ти наймешся, небоже, коли мені самому нічого їсти?

— Що ви будете, ґаздо, їсти, те й я буду. Ви будете голодні, то й я буду. Ну,— каже,— ґаздо, йдіть ви додому на ніч. Чи є у вас який плуг, щоб ми зорали? То ліпше, ніж копати.

— Ой,— каже,— нема. Був у мене замолоду, доки я мав воли, а тепер нема.

— То принесіть хоч якийсь непотрібний, коби був хоч на славу, то зоремо.

— Та чим зоремо, хоч би й був плуг, якщо нема волів у нас.

— У мене є дві кози, що я заслужив собі, то тими козами й зоремо.

— Та хто чув козами орати?

— Ну, то принесіть плуг, та буду орати.

— Тут і волами не можна, хлопче, зорати, бо хаща, пнів'я, а козами хто чув орати?

Вранці ґазда вийшов, виніс плуг та й зачудувався: його поле чисте — ніде ані пня.

— Хто, небоже, помагав тобі зробити стільки, що я за місяць не зробив би?

— Ляше наладжуйте плуг, будемо орати, вам до того нич.

— Та чим будемо орати, як нічим?

— Іду зараз приведу дві кози!

Привів він дві кози, упрягли в плуг. Ті дві кози орють так, що лиш фурчить. А брат того ґазди на сусіднім полі чотирма волами уже тиждень оре, та стільки не зорав, як вони до полудня двома козами. Чудується багач, що то таке, що брат стільки землі козами зорав! Прийшов він до бідного брата на полуднє та й каже:

— Брате! Що то за диво, що ти двома козамн стільки зорав до полудня, як я за тиждень чотирма волами?

— Але я,— відказує,— і сам не знаю, що то таке.

— Звідки в тебе кози?

— Та це найнявся у мене служка. Я не хотів, бо мені не треба. Коби я сам мав що їсти, не те, що слугам давати. Айбо таку дяку мав. Слуга й привів ці кози, не знаю звідки.

Ґазда собі подумав: «Та заміняв би я за воли ці кози, бо воли їдять багато, а стільки хісна не чинять, як оті кози». А вголос каже:

— Чи не поміняєш, брате, зі мною ці кози за воли?

— Як слуга учинить, так най буде, бо то не мої кози, а слуги.

Слуга каже:

— Заміняймо, ґаздо, коли брат обміняв, за воли. І вони помінялися. Дав ґазда чотири воли за дві кози. Упряг оті кози ґазда, кози орють і в ґазди. Орав ними аж до вечора, а потім пустив їх до воза, аби їли сіно. Айбо кози не хотять сіна, їм би терня. Ну, і ґазда із слугою зосталися на тім полі ночувати. Слухають уночі, коза верещить.

— Ану, збігай, слуго, чого коза верещить? Ачей вовк імив козу?

Так і в, що вовк імив. А друга й собі за тою верещить і втекла, пропала.

— Ну,— каже ґазда,— нема ні волів, ні кіз. Усе то біда. І люди будуть із мене сміятися, і моя біда.

Айбо він не знав, що то не кози. Ніхто не знав, а то чорти були, не кози! Той бідний мав чотири воли, що йому дав ґазда за кози, а ґазда не має ні волів, ні кіз. З жалю, з біди той ґазда повісився.

Як покопали поле під тингирицю, запитує слуга свого ґазду:

— Чи е ще яка робота, ґаздо?

— Та, небоже, не є, бо нічого в мене косити.

— То підемо на вожон і заробимо собі пшениці. Чи ходили ви коли на вожон?

— Я ходив завжди, та й тепер підемо.

— Ну йдім, айбо берімо з собою челяді більше, бо пан не прийме нас двох на таблу.

Прийшли до пана. Пан запитує, чи мають вони челядь.

— Нащо нам челядь,— каже слуга,— ми і вдвох зожнемо.

Пан засміявся з того, каже:

— Вдвох моє сіяння ви і за рік не зожнете.

— Лиш укажіть, пане, де ваше сіяння.

І пан послав іноша вказати їм сіяння. А сам думає:

«Най жнуть, доки ще які люди прийдуть». А вони з паном стокмилися: за корець будуть жати, за той корець, що в один мотуз заберуть собі. Пан засміявся з того.

Прийшли вони за паном, аби подивився, бо вони зжали все за одну ніч. Пан спершу сміявся, не вірив, але прийшов на поле, дивиться — пшениця зжата.

— Ну,— каже,— яку ви стокмили плату, таку беріть! Не треба ні возів, ані нич. Простер слуга мотуз, збив усе сіяння, зав'язав — і ніби вихор завіяв, пішов! Пан глип — і своє зерно забрали, й панське. Приніс слуга ту пшеницю і бевкнув нею посеред двора:

— Ну, ґаздо, маєте за той хліб, що я був з'їв. Мусив за оте слово — аби мені заплатив — служити рік. Добув рік і пішов.

Вовчик
Перегляди
Особисті інструменти