Як гуцули надавали цісарю по писку (українська народна казка)

Молодий цісар хотів знати, як ся мають піддані. Взяв на себе жовнірське убрання, назвав себе Юзьком та й пішов до касарні служити рядовим солдатом. А в касарні заприятелював з одним гуцулом з Жаб'я, порядним легінем. Гуцул любив добре повеселитися. Як було заблудять до його кишені пару крейцарів, то біг скоро до корчми.

Одного вечора сказав:

— Ходім, Юзьку, вип'ємо, бо на душі коти шкребуть.

— А що таке? — поцікавився Юзько.

— Та, ади, старшина — отой дурний зупак — пхає носа у мій борщ. Він гуцул і я гуцул, він з Жаб'я і я з Жаб'я. Там маю файну любку. Та й зупак до неї пише. Якби-м не був цісарським жовніром, то я б йому ноги поламав.

Другого дня Юзько закогутився перед старшиною:

— Чому, курячий сину, ти причепився дівчини, до якої заловляє приятель? Та ми тобі всиплемо такого гарячого бобу, що цілий тиждень не захочеш сісти!

Старшина здивовано глянув на жовніра і вцідив його по писку. Юзькові засвітилися свічки перед очима, у вухах задзвонили дзвони.

— До качура його на три дні! — наказав капралові. Юзько відсидів три дні і три ночі на самім хлібі та воді.

Як вийшов на волю, гуцул йому сказав:

— Не зачіпайся з дурним зупаком. Я сам упораюся з ним. А тепер треба випити.

Зайшли до корчми, трохи повеселилися, і грошам — кінець. Корчмар у борг не дає ні краплі.

— Не біда,— каже Юзько.— Здибаємо когось на дорозі...

Цісар не встиг договорити, бо леґінь вліпив йому такого полишника, що той аж простерся. Гуцул підняв його і каже:

— Ніколи не під'юджуй гуцула вбивати людей і красти гроші. Аби-сь знав...

— Більше не буду,— попросив Юзько.

— Ходімо тепер до корчми, що в лісі. Йшли вони, йшли і збилися з дороги. Коли дивляться — перед ними хатка, а в тій хатці — бабка.

— Ми зголодніли, бабко,— говорить гуцул. Бабка дала хлопцям повечеряти, а потім сказала:

— Тікайте звідси, жовнярики, бо тут живуть розбійники, що людей вбивають.

Хотіли втікати, але було вже пізно: на порозі став ватаг розбійників.

— А-а-а, жовніри! — прохрипів.— Шукають, де це ми живемо, аби вистріляти нас, як зайців. Га-га! Ану, хапайте їх! — дав розказ своїй банді.

Дванадцять розбійників накинулись на них і вивели надвір. Отаман гарчав:

— Ми можемо зарізати, повісити або паси з вас здерти. Виберіть собі смерть, яка вам більше до вподоби.

Гуцул роздивився, побачив під грушею на двох каменюках великий казан. Подумав і сказав:

— Ми, цісарські вояки, варті ліпшої смерті. Наклади, пане отамане, смальцю у той казан і розпали під ним вогонь. Ми там перед смертю поплаваємо трохи.

— Най буде ваша воля,— погодився ватаг. Гуцул попросив знову:

— Ми виліземо на грушу, аби ліпше видіти, як булькає смалець.

— Лізьте, ніц не маю проти...

Гуцул узяв каменя і штовхнув Юзька у бік:

— Бери й ти.

Той теж прихопив добру каменюку. Вилізли на дерево. Тоді гуцул шепнув:

— Як скажу «скач!», кинь каменя в казан і тримайся добре за гілляку.

— Добре, так зроблю,— пообіцяв Юзько. Розбійники собі поставали довкола казана. Вогонь був великий, смалець аж хурчав.

— Отамане! — вигукнув гуцул.— Ми зараз поскакаємо у смалець, але ви всі тримайте казан, аби не перевернувся.

— Потримаємо.

Дванадцять розбійників уперлися у казан патиками, бо був дуже гарячий. Гуцул крикнув: — Скач!

Бовтнулися у смалець каменюки і залляли пекучими бризками розбійникам очі. Ті попадали на землю і так ревіли з болю, що страшно було слухати.

Юзько швидко скочив на отаманового коня — забув і про товариша.

— Чекай, паршивий Юзьку, здибаємось ми на вузькій стежці, і я тебе притисну до смереки! — погрожував гуцул, тікаючи лісом.

Забіг у гущавину, віддихався трохи і став думати:

— Ба, що той цісар робить, коли всюди злодії та розбійники? Не дають чоловікові дороги перейти. Міністри, відай, йому брешуть. Піду сам і розповім про все, най пролупить цісар очі.

Подався до палацу. Став коло брами й стукає.

— Хто там? — спитав вартовий.

— Жовнір-гуцул.

— Чого ти хочеш?

— Пустіть мене до цісаря.

— Цісар не приймає.

— Мене мусить прийняти!

Вийшов офіцер і повів гуцула до палацу. А там уже сидів Юзько, який скинув жовнірську одежу і вбрав цісарську.

Гуцул, увійшовши, засалютував. Цісар зробив знак, аби підійшов ближче, і спитав:

— Чого прийшов, жовніре? Леґінь почав казати:

— У мене був приятель Юзько. Зловили нас розбійники і хотіли у котлі зварити. Ми забризкали їм очі кип'ячим смальцем і втекли. Правда, Юзько зі страху вхопився за отаманового коня, а мене лишив. Добре, що маю довгі ноги. А якби мав коротші, то що було б зі мною?

— А де той Юзько? — спитав цісар.

— Служить у твоїм війську.

— А ти б його впізнав?

— Го-го, дуже легко!

— Добре, відпочинь, а потім тебе поведуть до війська, аби впізнав Юзька.

Гуцул став гаптах, відсалютував так, як має бути, і пішов до покою. Там випив пляшку рому, з'їв свинячу шинку, запалив файку і чекає. Увійшов офіцер і повів його до стайні. Там кілька жовнірів пуцували цісарських коней.

Гуцул ходить стайнею, придивляється до кожного солдата. Коли глип, а коло коня стоїть сам Юзько і зуби продає. Гуцул схопив його за барки, почав ним трясти.

— Ах, ти, боягузе, лишив приятеля в біді, а сам утік? — і дав йому по писку. Цісареві свічки засвітилися перед очима, у вухах дзвони задзвонили.

Солдати скрутили гуцулові руки.

Юзько, червоний від полишників, переодягнувся, знову зробився цісарем.

Гуцул став гаптах, відсалютував так, як має бути.

Цісар сказав:

— Гуцуле, будеш моїм міністром!

Не знаю, правду казав цісар або ні. Що було далі — то мене не обходить. Мені досить і того, що наш гуцул бив цісаря по писку. І казці кінець.